Із Рівним поріднила... війна

19 лютого 2014 134

— Кілька років тому я вітав дванадцятьох визволителів нашого міста, а цьогоріч їх залишилося лише троє: Віра Михайлівна Болоніна, Віра Василівна Муригіна, Андрій Костянтинович Моїсеєнко, — каже міський голова Рівного Володимир Хомко. — Тому постaралися зробити все, щоб ці люди відчули наші щирі вдячність і повагу.

На врочистостях із нагоди 70-річчя визволення Рівного від фашистів трійку мужніх представляв Андрій Костянтинович Моїсеєнко. Попри поважний вік, тримався браво, як і личить людині військовій. А ось Віра Михайлівна Болоніна і Віра Василівна Муригіна через погане самопочуття не змогли порадіти святу в гурті, тому міський голова Рівного Володимир Хомко разом з офіцерами Рівненського гарнізону відвідав кожну з них удома. Прийшов не з порожніми руками, а з гостинцями: грошовою допомогою, квітами, продуктовими пакетами — вони не завадять нашим ветеранам. Підбадьорював, бажав кожній міцного здоров’я. Розчулені увагою жінки згадували визволення Рівного та повоєнні роки відбудови міста, яке стало для них рідним.

Із спогадів: Віра Василівна Муригіна

Торік Вірі Василівні Муригіній виповнилося дев’яносто, але 2 лютого 1944 року, коли визволяли Рівне, вона, на той час телефоністка окремого полку зв’язку 13-ї армії, добре пам’ятає.

— Того дня все тануло, була відлига, — пригадує ветеран. — Машини загрузали в багнюці, тому нам із подругою довелося йти пішки, ще й нести на собі котушки із проводами. Треба було якнайшвидше налагодити зв’язок із командуванням. У нашому полку зв’язку служили переважно жінки — сімдесят молодих дівчат, які виконували суто чоловічу, важку роботу. Але ніхто не скаржився: війна є війна.

На фронт я пішла в сімнадцять. Спочатку була школа радистів у місті Сердобськ Пензенської області. Навчалися ми, майбутні радистки, в умовах, наближених до фронтових, — у лісі поблизу станції Ртищів. Самі копали землянки, і в них три місяці опановували потрібну армії науку. Рвалися на фронт.

Фронтовий шлях у мене такий, що можна за ним вивчати географію. Брала участь у Курській битві, Луцько-Рівненській, Празькій наступальних операціях, визволяла Київ, Курськ, Варшаву, Прагу і Берлін. До Рівного повернулася в 1945-му і ще багато років служила телефоністкою 55-го окремого полку зв’язку 13-ї армії, — каже колишня фронтовичка.

В.В. Муригіна нагороджена орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня, «За мужність», трьома медалями «За бойові заслуги», медалями «За визволення Праги», «За взяття Берліна» і «За перемогу над Німеччиною».

Віра Михайлівна Болоніна

Коли визволяли Рівне від фашистів, Віра Михайлівна Болоніна була лейтенантом медичної служби, командиром медичного взводу 280-ї стрілецької дивізії 13-ї армії. Рятувала життя пораненим.

— До початку війни я навчалася в медичному інституті в Омську, — пригадує жінка. — Просто з інституту пішла на фронт. Війну зустріла в 140-й дивізії прикордонних військ, у складі якої перебувала аж до самої Перемоги. Мені було вісімнадцять, а я вже працювала в госпіталі для тяжкопоранених.

Віра Михайлівна брала участь у боях на Курській дузі, у Вісло-Одерській та Празькій наступальних операціях. А на початку 1944 року дивізію, де вона була начальником санітарного взводу, перекинули визволяти з окупації Рівне.

— Пригадую, що тоді в місті було дуже брудно і стояла жахлива сльота, — продовжує ветеран. — Воно було іншим, набагато меншим, ніж тепер, і простягалося від мосту на пивзаводі до Грабника... У бою думала лише, як врятувати поранених. Після того, як мій чоловік Олександр Болонін та його бійці провели розвідку, солдати пішли в бій. Армія визволила Рівне дуже швидко. Перемогу

9 травня 1945 року ми зустрічали у Празі. Після війни разом із чоловіком стали жити в Рівному. Тут я 50 років пропрацювала акушеркою в пологовому будинку.

В. М. Болоніна нагороджена орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, Богдана Хмельницького, медалями «За визволення Праги», «За взяття Берліна», медаллю Чехословаччини «За взяття Дуклінського перевалу».

Андрій Костянтинович Моїсеєнко

Полковник у відставці Андрій Костянтинович Моїсеєнко цьогоріч на врочистостях з нагоди 70-річчя визволення Рівного від фашистів один представляв визволителів міста. У ті роки він був старшим лейтенантом, командиром мінометного взводу 121-ї Гвардійської стрілецької дивізії.

— Німці були готові до удару з боку Житомира. Та наша стрілецька дивізія (це був дуже вдалий маневр) виступила вперед і приховано підійшла до Рівного з флангу, від північної околиці, — згадує ветеран. — Напередодні штурму наша рота мінометників розташувалася на пануючому пагорбі, з якого все місто було як на долоні. Удосвіта ми почали прицільно бити з мінометів по тих місцях, де вороги сконцентрували свої сили. Трохи згодом противника добре притисли. Він почав відводити війська та обози в бік Луцька по ґрунтовій дорозі в південній околиці — там, де нині вулиця Степана Бандери. Ми проводжали ворогів густим мінометним вогнем, а їхні піхотні частини, що зав’язли у вуличних боях, не змогли цьому завадити. Німці трималися за Рівне не надто вперто. Навіть мені, командирові взводу, з усього було зрозуміло, що вони дуже боялися потрапити в оточення... Коли постріли вщухли, із льохів і схованок почали вибиратися місцеві люди, підходили до нас, просили закурити, розпитували, що на фронтах. Хоч би хто що тепер казав, та я добре пам’ятаю, що цивільні в Рівному раділи приходу Червоної армії, розповідали, що надто багато фашисти чинили в місті розправ...

Через три дні після визволення Рівного у звільненому від гітлерівців Луцьку гвардії лейтенант Андрій Моїсеєнко отримав із рук командира полку орден Червоної Зірки. За роки війни Андрій Костянтинович заслужив чимало бойових нагород. Та саме цей орден поріднив його з нашим містом, яке після кубанської станиці Воронезької, стало для мінометника другою малою батьківщиною.

Сергій СНІСАРЕНКО, Олександра ЮРКОВА.

Рівне.

Фото Олександра ДЖИГИРЕЯ.