Лідія Рудова приїхала до Вінниці з Керчі, щоб побувати на місці поховання батька, розстріляного у 1937-му. 80-літня жінка зронила сльозу біля братських могил, розташованих у трьох місцях. У якій із них останки батька — досі не знає.

 

На знімку: у свої 80 років Лідія Рудова приїхала до Вінниці з Криму в пошуках могили батька, розстріляного чекістами.


Фото автора.

«Стецюк Степан Петрович, 1898 року народження, уродженець села Почапинці Чемеровецького району Хмельницької області. Репресований у 1937-му. Розстріляний без суду і слідства. Похований у братській могилі», — таку довідку надали братові Лідії Рудової у Хмельницькому обласному архіві. На жаль, більше їм так і не вдалося дізнатися. У чому його звинуватили? Чому доправили до Вінниці? Найстрашніше — навіть тепер, на схилі літ, доньці болить серце, що не знає, де саме могила батька. У її пошуках приїхала майже за тисячу кілометрів до Вінниці.


Казали, що повернеться... Збрехали кати


— Мені було тільки три місяці від народження, як батька забрали чужі люди, — розповіла кореспонденту «Голосу України», який показував жінці місця поховання розстріляних репресованих. — Не пам’ятаю його ніскілечки.

Що дитина знає у такому віці? Це вже пізніше, коли підросла, бабуся, мамина мама, розповідала, як усе сталося. Прийшли увечері люди, а точніше — нелюди, сказали батькові йти з ними. Він запитав, які речі брати.

Відповіли: нічого не треба. Мовляв, скоро повернешся. Збрехали, кати ненависні. Більше ми батька не бачили.


Ще вона дізналася від бабусі, що тато дуже хотів мати донечку. Перед тим народилися троє синів. І тільки потім — донька. Але померла зовсім маленькою. Коли на світ з’явилася ще одна дівчинка, яку батько назвав Лідою, всім казав, що він — найщасливіший чоловік. Та його радість тривала тільки три місяці.


Через рік після того, як забрали батька, померла мати Лідії. Її серце не витримало несправедливості.


— Бабуся розповідала, що мама об’їздила всі тюрми, побувала скрізь, куди їй радили звертатися, але ніде тата так і не знайшла, — каже жінка.


Після смерті матері Ліду і її старших братів виховувала бабуся.


Плаче на небі мій тато


Перед тим, як іти на місця поховань репресованих, спілкувалися з науковим працівником обласного архіву Костянтином Завальнюком.


— Сталінські енкавеесники не вказували, де хоронять убитих, — каже пан Костянтин. — Розстріли проводили переважно у своїх казематах, підвалах. Стріляли у потилицю. Трупи вивозили вночі і скидали у ями. Такі могили є у Центральному парку культури і відпочинку Вінниці, біля кіноконцертного комплексу «Райдуга», там встановлено хрест на спомин про репресованих. Закопували їх біля нинішньої адмінбудівлі, яку в народі називають «Книжка». Це через дорогу від парку. На цьому місці у роки війни фашисти розкопали частину могил, у яких були поховані розстріляні чекістами люди. Зігнали жителів Вінниці, щоб ті знайшли своїх рідних. Упізнавали по одягу, взутті. Перепоховали останки на цвинтарі недалеко від нинішнього Палацу дітей та юнацтва.


...Коли зупинилися з Лідією Степанівною біля хреста у Центральному парку, почав накрапати дощ.


— Десь на небі плаче мій тато, — витерла сльозу пані Лідія. — Дивиться, що я прийшла до нього, і плаче його душа. Поїду — і дощ перестане.


Приблизно через годину після того небо розпогодилося і знову, як уранці, визирнуло сонце.


«Це він доніс — тільки тепер зрозуміла»


Біля хреста жертвам сталінських репресій пані Лідія затрималася найдовше. На обличчі читалася важка задума, очі — повні смутку.


— Знаєте, у мене таке відчуття, що тато саме тут похований, — сказала жінка. — В інших місцях, де ми були, не відчувала цього. А тут... Із його кісток он уже які дерева виросли. Згадалося наше село. Знаєте, кого побачила в уяві? Постать одного сільського чоловіка. Він був набагато старший за мене. Це він доніс на тата сталінським катам. Він!


На якусь мить жінка замовкає. Знову про щось думає.


— Тільки тепер, ось на цьому місці, я почала здогадуватися, чого він так запопадливо обходився зі мною, — продовжує Лідія Степанівна. — Я товаришувала з його донькою. У школу разом ходили. Бувала у них удома. Він завжди говорив зі мною так, ніби за щось вибачався. Тоді я не розуміла — малою була. Думала, жаліє, що залишилася на світі без мами й тата. Тепер здогадуюся, чому так робив — виправдовувався за донос. Серце не обманює.


Вона не тримає зла на «донощика». Каже, час був такий. Та й його вже нема на світі.


Одним-одна зосталася — ні дітей, ні внуків


Тавро доньки «ворога народу» на пані Лідії висіло протягом усіх років навчання у школі. Трохи заспокоювало, що не одна була така. Прізвища «ворогів народу» і їхніх дітей зачитували на шкільних лінійках. Було це тоді, коли славили Сталіна й «мудру» політику партії.


Продовжувати навчання після школи не було змоги. Злидні не пускали. Треба було заробляти на хліб.


— Я мала дуже цікаву роботу, — каже пані Лідія. — Майже десять років працювала кіномеханіком. На той час до клубу в кіно сходилося все село. Кіномеханіка сприймали за людину, яка знає більше за всіх, бо дивиться багато фільмів. Потім найстарший брат забрав до себе у Дніпропетровськ. Там вийшла заміж. У нас народилося двоє синів. Але щастя тривало недовго. Молодший син помер раптово у 28 років. Отруївся — і не змогли врятувати. Після того через п’ять років не стало чоловіка. А ще через п’ять — старшого сина. Був йому 41 рік, коли провели в останню путь.


Жінка уточнює, що старший син мав захворювання легенів. Лікарі порадили змінити місце проживання. Казали, найкращий для нього клімат у Криму. Через це вони перебралися до Керчі. Тепер жінка залишилася сама — нема вже братів, нема синів, а внуків вони їй не подарували. Живе спогадами. Хоч непросто у її роки вирушати в далеку дорогу, але пам’ять про батька додала сил.


— Навіть не уявляєте, наскільки мені сьогодні легко на душі, — каже на прощання жінка. — Таке враження, ніби я зустрілася з батьком. Все минуле життя пробігло перед очима, як у тому кіно.


Про Крим не запитував — сама розповіла


Про нинішній Крим не запитував Лідію Степанівну. Не з тим жінка приїхала. Вона сама обмовилася. Каже, у них багато говорять про те, що «Україна погибає».


— Саме з такою думкою вирушала в дорогу, — продовжує вона. — Боялася побачити розруху, а побачила красу. Яке гарне і чисте місто Вінниця! Які у вас уважні люди! До кого б не звернулася, ніхто не відмовив у пораді. Не сподівалася на таке. Раніше я б не один день шукала по місту місця поховання розстріляних. Про ціни взагалі окрема розмова. У вас усе дешевше. А на деякі товари ціни значно нижчі, ніж у нас.


Коли знайомилися, жінка говорила російською. Почувши мою українську, одразу стала спілкуватися мовою, якою розмовляла у дитинстві.

Вінницька область.

Довідково

У серпні 1937-го в СРСР розпочався «великий терор», жертвами якого стали два мільйони громадян, кожен сьомий з них був українцем. У такий спосіб Сталін знищував тих, кого вважав «ворогами народу». Це були представники інтелігенції, національних меншин, військові, так звані куркулі. На думку істориків, кат вважав, що такі люди шкодять радянській владі, отже, можуть завадити гідно відзначити 20-ту річницю Жовтневої революції.

Вироки «ворогам народу» виносили так звані трійки — позасудові органи, які діяли без суду і слідства. Доводився план розстрілів і ув’язнень. У Києві людей розстрілювали у Лук’янівській в’язниці, підвалах Жовтневого палацу, де було управління НКВС, та у підвалах обласного управління комісаріату внутрішніх справ. Жахливі цифри наводять дослідники репресій: в Україні план розстрілу «ворогів народу» кати перевиконали у 20(!) разів. У березні 1937-го Київська міськрада виділила для спецпотреб НКВС частину лісу на околиці столиці у Биківні. За даними дослідників, там поховали понад 20 тисяч розстріляних невинних людей. Масові вбивства припинили наприкінці 1938-го.