ПОЧАТОК У №№ 110, 115, 118, 124, 129, 133,140, 144, 149, 154, 161.
Гетьман Павло Полуботок.
Фоторепродукцію надано автором.
«Від хрещення до священичої родової культури»
Більш ніж тисячолітню історію православної церкви, що існувала на теренах Русі-України, можна поділити на кілька етапів. Перший — період із середини X століття до XІІІ століття, від часів хрещення Києва та виникнення єдиної Київської митрополії, що від початків підпорядковувалась Константинопольській патріархії; другий (XІV — середина XV століття) — період розпаду Київської митрополії, пов’язаний із розпадом Київської Русі на окремі князівства. Поділ митрополії обумовлювався виключно політичними мотивами, адже кожне із князівств прагнуло зосередити у своїх руках не лише адміністративну владу, а й духовну, вимагаючи від константинопольського патріарха створення нових митрополій. 1486—1596 роки — третій етап. Це період становлення самобутньої Української православної церкви, особливістю якої стає соборноправність, тобто участь мирян у церковних справах, в обов’язковій виборності всіх церковних ієрархів. Четвертий — 1596—1620 роки — період глибокої кризи і розколу православної церкви, що супроводжувався масовим переходом української шляхти до католицизму та її полонізацією. Тоді на боці православ’я залишаються єпископи Львівський і Перемишльський, Києво-Печерська лавра, інші монастирі, братства. П’ятий період (1620—1686 роки) характеризувався відродженням самостійної православної церкви, що отримала потужну підтримку з боку українського козацтва на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним, котрий добився того, що єрусалимський патріарх Феофан, перебуваючи в Києві, з дозволу Вселенського патріарха Тимофія у 1620 році висвятив для древньої столиці Русі-України нового митрополита Іова Борецького та шість єпископів.
У часи національно-визвольної війни Богдана Хмельницького (1648—1654) церква стає твердинею національного духу. Утім, після Переяславської ради, на якій було проголошено протекторат московського царя, її становище докорінно змінюється. Москву більше не влаштовує існування незалежної від неї Київської митрополії. Постійний тиск на Константинополь, особливо після обрання київським митрополитом Гедеона Четвертинського, який із корисливих міркувань поспішив присягнути цареві, закінчується тим, що Вселенський патріарх Діонісій під тиском турецького візира, якого у свою чергу просили про послугу московіти, підписує «відпускну грамоту» і підпорядковує Українську церкву Москві — натомість отримує від посланця царя 200 червонців і 120 соболів.
Тож шостий етап історії Української церкви (1686—1919 роки) нерозривно пов’язаний з історією церкви Московської. Та, незважаючи на її намагання знищити все, що свідчило й нагадувало про першородність нашої Церкви, її самостійність і самобутність (все це залишило слід в архітектурі, сакральному мистецтві, літературі, обрядовості, сформувало світогляд народу і авторитет духовенства), Москві це так і не вдалося. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) казав, що в Україні впродовж тисячоліття під впливом багатьох чинників сформувалася самобутня Церква, що мала свою силу і свій дух. Священик тут був «оборонцем і заступником свого народу, з ним разом терпів він його долю й недолю». Його міцно в’язала з народом виборність. Важливим було і те, що українське духовенство з давніх часів мало свій окремий суд не тільки за справи церковні, а й позацерковні, тобто було непідсудним світському суду і звітувало лише перед Богом, людьми та власною совістю.
«Через усе це духовенство міцно сиділо по своїх парафіях, і рушити його звідти було дуже нелегко. Ось тому в Україні легко творилися навіть дідизні парафії, що переходили від батька до сина, а цим витворювалась дідизна священича родова культура», — писав митрополит Іларіон.
Священича родова культура формувалася і трималася на високій моралі духовенства. Український Номоканон (звіт законів православної церкви) суворо наказував священику берегти таємницю сповіді, а той і думки не міг допустити про те, щоб доносити політичні зізнання, як то, за словами митрополита Іларіона, було в Москві починаючи з Петра І.
Олег Веремієнко, магістр права, каже: «Вирішивши використовувати довіру віруючого до священика в боротьбі проти своїх ворогів, Петро І своїм указом від 13 квітня 1722 року поставив за обов’язок духівництву передавати владі всі отримані на сповіді дані про «навмисні лиходійства проти служби государевої чи церкви».
2 травня 1722 року вже Святіший Синод, вищий орган російської православної церкви, своїм указом роз’яснює священикам, як варто виконувати царський указ: «Якщо хто при сповіді оголосить духівникові своєму яке-небудь задумане ним злодійство, найбільше ж зраду чи бунт на государя чи проти держави, то про таку особу негайно необхідно повідомити владу. Цим оголошенням духівник не переступає правила, але ще і виконує веління Господнє».
У царя слуги Божі стали державними чиновниками
З іменем царя Петра І, якого нерідко називають «звіром на троні» і Антихристом, пов’язана церковна реформа, за допомогою якої він встановлював абсолютизм — 22 жовтня 1721 року монарху було присвоєно титул Батька Батьківщини, Імператора Всеросійського, Петра Великого. До початку XVІІ століття церква відносно влади ще зберігала адміністративну, фінансову та судову автономію. Але коли у 1700 році помер патріарх Андріан, Петро І заборонив обирати спадкоємця патріаршого престолу, а управління церквою доручив одному з митрополитів, котрий ставав виконуючим обов’язки. У тому ж році створюється Монастирський наказ, який управляє церковними справами, а сама церква втрачає право розпоряджатися своїм майном. Бажаючим постригтися в ченці і то необхідно було звернутися по дозвіл до Монастирського наказу, не кажучи вже про інше. 1721 року за наказом царя була заснована «Духовна колегія», пізніше — «Святіший урядовуючий Синод», який стає головною центральною установою з церковних питань і підпорядковується Сенату. Скасовується і сама посада патріарха, нагляд за церквою доручається обер-прокуророві Синоду, члени якого призначалися монархом. Так Петро І перебирає в «государєви руки» церковну владу і перетворює слуг Божих на державних чиновників, котрі безпосередньо підпорядковуються світській особі — обер-прокурору.
Цар широко використав церковні інститути для зміцнення поліцейської політики. Під страхом великих штрафів він зобов’язав своїх підданих ходити до церкви та каятися на сповіді у гріхах. А духівник, у відповідності із законом, про все почуте повідомляв куди треба.
Збереглась доповідна записка на ім’я графа Орлова протоієрея одного із соборів у Санкт-Петербурзі Олексія Малова, який після духовних бесід у тюремній камері з Миколою Гулаком, діячем Кирило-Мефодіївського братства, справно повідомляв про все почуте на сповіді. Тож не без допомоги представника російської церкви братчика було засуджено до ув’язнення у Шліссельбурзькій тюрмі.
В історії «Богоносний» цар прославився не лише політизацією церкви і перетворенням її на державний інститут, таке собі міністерство пропаганди, а й гострими пародіями на саму церкву. З метою її дискредитації Петро І створив «всешутейший, всепьянейший и сумасброднейший собор». Після того, як він наказав переписати церкви і «зайві» закрити, став висміювати духовну ієрархію і церковну обрядовість. Члени «всешутейшего і всепьянейшего» у релігійні свята, на Вербну неділю чи в дні Великого посту, одягаючись у шуби навиворіт, на ослах, волах чи в санях, запряжених свинями, козлами і ведмедями, об’їжджали місто і вривалися в чужі будинки.
Кожен з учасників процесії, а це були однодумці царя, його найближче оточення, напивався, як то кажуть, до чортиків, при цьому заохочувались непристойність і нецензурщина. Власне, вживання ненормативної лексики було офіційною мовою «собору», а бояри, князі та інші «соборяни» мали прізвиська-матюки. Ймення Петра означало те саме слово, яким нарекли Путіна харківські фанати.
Собор, з його пияцтвами, насильствами, у тому числі й над жінками, переслідуваннями інакодумців (сам цар, коли в захмелілих розв’язувалися язики, записував, хто що казав) проіснував 30 років, з початку 1690-х до середини 1720-х, що катастрофічно вплинуло на суспільну мораль.
Петро І показував приклад не лише зневажливого ставлення до церкви, а й до людини. За його царювання вводилися найбезглуздіші податки, як от на дубові домовини, носіння вусів і бороди, на свічки, вулики, з купівлі ліжка, на кінські хомути, на кожне десяте порося тощо. «Отец Отечества» в гріш не ставив саме життя, він не лише любив ходити в катівні і спостерігати за тим, як відрізають вуха чи виколюють очі, а й сам брався за ніж чи сокиру й рубав неугодним голови.
Його важку руку відчули на собі й українці. 1 листопада 1708 року, після спалення Меншиковим гетьманської столиці Батурина у відповідь на угоду Мазепи зі шведами, Петро І видає указ, що став підставою для переслідувань і вбивства козаків і козацької старшини. До Лебедина на Сумщині, куди приїхав сам «вінценосний», звідусіль звозять запідозрених у зраді царя. Їх катують розпеченим залізом, колесуванням, вішають на стовпи вздовж доріг і забороняють знімати тіла, аж поки не розсиплються кістки (збереглися ліногравюри катувань часів Петра). Є відомості про 900 замордованих козаків, про що ми дізнаємося з «Історії Русів» та «Історії Малої Росії» Миколи Маркевича.
Кров на руках царя запримітили монахи, яких монарх не любив, як і вони його, — тож на міських площах не раз з’являлися листівки, в яких Петра І називають Антихристом. Відомий російський письменник і релігійний філософ Дмитро Мережковський (його прадід Федір Мережко був козацьким старшиною в Глухові) один із своїх історіософських романів так і назвав «Антихрист. Петро і Олексій» (1904—1905). Автор трилогії із російського життя, до якої входили «Царство звіра», «Христос і Антихрист», вважав, що на початку XVІІІ століття в Росії з’явився Антихрист в особі царя Петра, який особисто допитував і наказав убити сина Олексія від першого шлюбу. На початку XІX століття Антихрист перемагає, і Росія перетворюється на Царство звіра.
Ці слова — пророчі. Царство звіра підступно і віроломно напало на Україну у 2014 році, анексувавши чужу територію, по суті, вкравши її (а як же Заповіді Божі?). А потім, вдаривши «Градами» по українських степах, ввело туди броньовані частини регулярної армії. Один із бійців з позивним «Вітер», який пройшов колами пекла під Іловайськом, де «брати во Хрістє», пообіцявши безпечний вихід з оточення підрозділам ЗСУ «гуманітарним коридором» і підготувавшись, розстріляли їх, сказав: «Бачив, як росіяни добивали поранених... Немає страшнішого звіра, ніж російський солдат, який ненавидить Україну й людей».
Бездуховність не виникає сама по собі. Її, як зерно, сіють і культивують. Це робив цар Петро, а до нього інші московські правителі. 350 років тому (листопад 1666-го — серпень 1667-го) Московський собор оголосив старообрядців єретиками і розкольниками. Із благословення перших ієрархів розпочалися страти і катування. Старообрядцям різали пальці, щоб не хрестилися «по старому», і язики, щоб не молилися, як колись. Бояриню Морозу, відому за однойменною картиною Сурикова, і княгиню Урусову після катувань на дибі кинули до земляної ями, де вони з голоду і холоду померли, попу Лазарю відрубали руку, диякону Федору — півдолоні, священику Гавриїлу з Новгорода — голову, старця
Іону розрубали на п’ять частин. Спалених живцем — не полічити. Головний науковий співробітник Інституту економіки РАН Микита Кричевський у своїй новій книжці «Антискрепа» порахував демографічні втрати під час церковного розколу. На його думку, з усіма вбитими і ненародженим вони становлять 2,2 мільйона осіб.
Не менші вони були і за правління Петра, тоді населення імперії зменшилося на третину, а то і наполовину. Демографічних втрат зазнала й Україна, з якої цар гнав дешеву робочу силу на будівництво своєї столиці. Лише у 1722 році цар видає указ про висилку з Гетьманщини 10 тисяч козаків для прокладання Ладозького і Донського каналів. З них мало хто повернувся додому.
Цар був винний і в смерті гетьмана Павла Полуботка, котрий, узявши до рук булаву, не боявся відстоювати козацькі права і вольності та виступати проти імперської політики. Монарху не давали спокою і скарби Полуботка, який, відчуваючи наближення грози, відправив своє золото з вірними людьми через Архангельськ до Англії. Петро викликав гетьмана в Санкт-Петербург і ув’язнив у Петропавлівській фортеці. Ув’язнення супроводжувалося катуванням і знущаннями, та Полуботок не покаявся у «гріхах» і не видав таємницю скарбів. А коли впав, до нього прийшов Петро, улесливо пропонуючи ліки й прощення. На що гетьман, як каже Людмила Нижник, старший науковий співробітник Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній», відповів: «Скоро Петро і Павло постануть на одній дошці перед Богом, і Він розсудить діла їхні».
Пророцтво збулося — через місяць Петро, котрий наказав поховати Полуботка біля старої церковки на Виборзькій стороні «без церемоній», сам від венеричних хвороб пішов із життя у 52 роки.
Незважаючи на розпусне життя царя-синовбивці й ката, для Московської церкви він — «истинный христианин» (стаття «Религиозность Петра І. Науковий богословський портал БОГОСЛОВ.RU). І для УПЦ МП — теж. Улітку минулого року радник міністра внутрішніх справ Михайло Апостол у соцмережах розповсюдив світлину, де на зовнішній стіні одного з полтавських храмів Московського патріархату гарцюючий на коні цар топче синьо-жовтий прапор. Після оприлюднення ганебної історії знамено перемалювали.
То в чому ж причина такої запопадливості Московської церкви перед царями й чиновниками, навіть тими, котрі відійшли в небуття? Відповідь на поверхні — в неканонічності, незаконності її існування.
ДАЛІ БУДЕ.
Науковий консультант — доктор церковно-історичних наук, проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії протоієрей Віталій Клос.
