«Від кримінальної відповідальності звільнений». Таке рішення суд виніс стосовно ще одного учасника програми Служби безпеки України «На тебе чекають вдома». Навесні 2014 року колишній офіцер МВС України добровільно залишився у «ЛНР» і став їй служити. У Ровеньках зі зброєю в руках він патрулював місто, охороняв адміністративні будівлі, стежив за порядком на мітингах, організованих на підтримку проросійської «республіки». «Будучи юристом, колишній бойовик усвідомив злочинний характер своїх дій, добровільно припинив протиправну діяльність і покаявся у скоєному. Дізнавшись про програму Служби безпеки України «На тебе чекають вдома», чоловік скористався нею, добровільно звернувся до Управління СБУ і кримінальної відповідальності уникнув», — повідомляють у відомстві.

 

Програма «На тебе чекають вдома» з’явилася на початку 2015 року. Вона розрахована на тих, хто, повіривши в «русскую весну», залишився на окупованій території, став служити новій влади, але згодом, зіткнувшись із реальністю, зрозумів свою помилку й покаявся. Шлях інформації про цю програму на територію «ЛНР» був дуже важкий, але поступово, різними способами вона пробивала собі дорогу убік ворога й виконувала своє завдання.

Попри безліч перешкод, люди почали тікати з «ЛНР» і звертатися до правоохоронних органів. До речі, хоча програма була ініційована СБУ, більшість зверталася саме до поліції.


Першими стали приходити ті, хто чергував на блокпостах, проводив перевірки документів автотранспорту й населення. Хоча вони й тримали в руках зброю, але крові на них не було. Тобто вони не відчували за собою тяжкого гріха й дуже розраховували на те, що їх зрозуміють. Приходили різними способами й шляхами. Хтось кидав на посту зброю і таємними стежками, щоб не побачили «свої», переходив на українську територію. Хтось спочатку тікав у Росію, пересиджував там, але в якийсь момент розумів, що не потрібен чужій країні, що треба жити там, де рідня, де стоїть рідний дім.


Великий вплив на рішення «ополченців» здатися українській владі, безумовно, мають родичі. «Скільки ти будеш ще жити між небом і землею? Здавайся. Понесеш покарання і житимеш із чистою совістю», — умовляють вони.

З повинною до поліції звертаються навіть ті, хто перебував у бандах Козіцина чи Мозгового. І коли слідство шляхом доказів і свідчень  встановлює, що вони не причетні до тяжких убивств, справа закривається, і підслідний отримує амністію. Процесуальні заходи, із зрозумілих причин, не розкриваються, однак правоохоронці запевняють, що в них є можливість провести розслідування так, як того вимагає закон.


Наскільки відверті й чесні люди, які добровільно здаються українській владі й готові нести покарання за свої дії? Важко сказати. Але, треба думати, що час розставить усе на свої місця. Якщо сьогодні хтось приховав якийсь негативний факт своєї біографії, він все одно випливе назовні, тільки дещо пізніше. І все одно доведеться відповідати перед законом.


Ті, хто прийшов у поліцію з повинною, переважно міські жителі, середній соціальний прошарок — шахтарі, робітники заводів, обслуговуючий персонал, скажімо, на автозаправках. Вікова категорія — від 23 до 40 років. Ці люди щиро розповідали про те, чим доводилося займатися на окупованій території, вони плакали від жалості до себе, від сорому за помилку, а ще від радості, що наважилися здатися, що «ці хлопці в поліції виявилися людьми»: нагодували, напоїли, дали одяг. А не так, як лякали в «ЛНР» — скалічать, поріжуть на частини, а в підсумку — вб’ють за зраду.


На жаль, українські сигнали на окуповану частину області пробиваються слабо, тому серед населення побутує чимало різних чуток. Навіть ті, хто не воює, а займається бізнесом чи просто працює в «ЛНР», упевнені, що після деокупації Луганська вони будуть заарештовані й засуджені за усією строгістю українських законів. Кажуть про фільтраційні табори, які, нібито, створено на українській території для тих, хто сьогодні живе на окупованій стороні. Тож треба віддати належне тим, хто поборов свій страх і добровільно здався правоохоронцям, покаявшись у своїх гріхах.


Треба пробачати. Ненавидячи одне одного, миру не доб’ємося.