Укр | Рус
<<Збереження України - це наше ключове досягнення>>, - заявила Перший заступник Голови Верховної Ради України Ірина Геращенко під час зустрічі з Надзвичайним і Повноважним Послом Королівства Норвегії в Україні Уле Тер’є Харпестад Нафта дешевшає після оновлення максимумів Криниця зі смачною водицею З'явився <<Повстанський хутір>> Теніс. Світоліна зіграє на Підсумковому турнірі Футбол. Для Гвардіоли сьогоднішній матч проти «Шахтаря» – сьомий у кар'єрі тренера Президент Польщі Анджей Дуда відмовився від запропонованої ним судової реформи «Серцеві» столичні хірурги безкоштовно прийматимуть мешканців Рівненщини Нацбанк послабив гривню до 26,32 Маємо повний комплект нагород! 26 вересня. Пам’ятні дати Зведення штабу АТО на 06:00 26 вересня 2017 Футбол. «Гірники» очікують гру максимальної складності Рівненські атомники працюють над продовженням терміну експлуатації блоку №3 На Рівненщині повідомлено про підозру групі осіб, які виготовляли і збували наркотики
загрузка...
Голосування
Чого очікуєте від медичної реформи?

Голосувати
На головну
13.09.2017

Коли отямляться «свої», що стали до болю чужими?

Доказів присутності російських військ в Україні — не злічити (як, до речі, й акцій по всіх містах Росії: «Крим — не мій! Краденого не приймаю!»). Тривають неприкритий збір коштів на артилерійську «гуманітарку» і вербування «ввічливих» для Донбасу в закритих і відкритих інтернет-групах. На зразок «малоросії» або «путін своїх не кидає». А ті українські «росіяни, яких не кидають», одразу вже кров’ю пишуть: «Росіяни, не посилайте «людину з рушницею», «До війни звикнути неможливо», «Хвилини мовчання за жертвами перетворилися на години», «Відкриваємо пам’ятники, поклали квіти згідно зі сценарієм, у російських хлопців сльози на очах, а в мене — сухо», «Попереду жовтень, зруйновані будинки, бездомні собаки й навіть люди... і несправджені мрії»... 


І четвертий рік запитуємо себе: коли отямляться «свої», що стали до болю чужими?

 

Пікети в Санкт-Петербурзі.

 

Людмила СКРИПАЧОВА (Красноярськ, філолог, доцент, на пенсії):
— Дуже болить душа від того божевілля, яке чинить наша влада в Україні. Дуже люблю цю країну, часто в ній бувала. Моя старша сестра пов’язана з Україною життям і долею: понад сорок років живе у Вінницькій області, чудово знає українську мову і культуру. Я пам’ятаю свою першу поїздку в Київ у студентстві, пам’ятаю своє потрясіння красою цього міста, яке знала за літературними творами, насамперед за прозою Паустовського і Булгакова. Усе, що відбувається, нині сприймаю як особисту трагедію й особистий біль. Громадянам України я бажаю сил і гідності пережити це все. Пробачте нас усіх.


...Повірте, це щиро, від серця. Не всі в нашій багатостраждальній батьківщині збожеволіли. Удачі! Добра! Миру!


Іван СІМОЧКІН (Москва, підприємець):
— Прочитав, як у нещодавньому коментарі у Фейсбуці житель РФ дорікає своїй українській знайомій за те, що та назвала Росію Мордором: «Ти називаєш мою Батьківщину Мордором. У Мордорі живуть орки. Отже, я, мої батьки, мої діти... Ми орки. Ти вперше в Росії. Упершевмордорі. Познайомилася з купою чудовиськ. Одне з них я. Чудовисько, що любить землю, на якій народилося...».


І знаєте, в мене, котрий прожив у Москві вже понад 30 років, відтоді, як я переїхав сюди з Херсона, саме такі моменти викликають найбільший містичний жах. Багато хто, напевно, знає яскраву сцену з фільму «Кабаре» з Лайзою Мінеллі в головній ролі, коли у пришляховому кафе милі й добропорядні бюргери — солідні німецькі чоловіки, дами, підлітки — в єдиному пориві встають і підхоплюють пісню світловолосого хлопчика з гітлерюгенда, в якій він співає про любов до своєї прекрасної фатерлянд і про те, що «завтра належить мені».


Усі ці чудові люди не спалювали євреїв у пічках крематоріїв, не прасували танками білоруські й українські села, не вішали партизанів. Вони мирно живуть у своїй Баварії, ростять дітей, піклуються про свої родини, пишаються своєю Батьківщиною й задоволені тим, як фюрер і партія «все правильно роблять». Це і є справжні чудовиська, і вони тим жахливіші, що зовні всі такі «мирні городяни»...


Таку само картину ви побачите в сучасній Росії. З великою часткою ймовірності, ви не зустрінете тут ніяких прокльонів на адресу України й перекошених ненавистю облич. Швидше за все, ви взагалі не почуєте ніяких розмов про Україну. Мало кого це тут хвилює — люди займаються своїм побутом, працюють, відпочивають, закохуються, одружуються, піклуються про свої сім’ї. В їхньому світі зовсім немає ніякої війни. Є лише світла й добра Батьківщина, є гідний фюрер і партія, які «все правильно роблять».


За три роки війни росіяни сподобилися лише на два дохленькі «Марші миру» в 2014-му із беззубими гаслами «Ми за мир» і «Ні». Це були останні проблиски згасаючої людської свідомості.


А вже через два роки, коли не тільки Крим було анексовано їхнім Рейхом, але вже й Донбас лежав у руїнах, уже було вбито їхньою армією понад 10 тисяч українців, вигнано зі своїх будинків сотні тисяч людей, розстріляно в упор українських солдатів, які виходять по «зеленому коридору» з оточення в Іловайську, було збито малайзійський Боїнг... Коли весь світ другий рік у жаху й відразі спостерігав навалу рашистської орди на мирну Україну, ці мільйони добропорядних російських бюргерів вирушили обирати собі нову Держдуму, і в єдиному пориві так дружно проголосували, що Єдина Росія — аналог гітлерівської НСДАП — не тільки не втратила, а навіть усталила свою більшість у російському Рейхстазі.


Усе це зробили милі, добропорядні й доброзичливі росіяни, які після всього, що накоїли, нарікають: «Ну як же так, ну хіба ж так можна — називати нашу країну Мордором, хіба ж ми чудовиська?».


Напевно, простіше перебувати по той бік лінії фронту і знати, що ворог там, за поребриком, далеко від тебе. Набагато страшніше перебувати всередині цього «міста зомбі» і бачити їх навколо себе в особі добрих родичів — тещі, двоюрідних братів, рідного дядька... Коли твій зять — інтелігентний хлопець з вищою освітою — приходить до тебе в гості в майці «Увічливі люди» із силуетом автоматника в масці. І ти знаєш, що розмовляти, пояснювати, злитися, сперечатися — немає жодного сенсу.


Тому що нічого неможливо пояснити чудовиськам, котрі лише зовні зберегли людську подобу. 


Юрій ІВАНОВ (Майкоп, республіка Адигея, інженер, пенсіонер):
— Уперше українську мову я, російськомовний хлопчик, почув у ранньому дитинстві — в українських народних піснях. І полюбив її — одразу й назавжди. Очевидно, ще не цілком усвідомлено я відчув у цій красивій, м’якій і співучій мові щось докорінне, споконвічне, справжнє, таке знайоме мені на рівні підсвідомості. Так склалося, що в моєму житті я нечасто спілкувався з українцями, але й ці зустрічі залишили в мені помітний слід. Під час моєї служби на одному з есмінців Чорноморського флоту моїм кращим другом був Паша Чамор з-під Житомира. Якщо він живий — привіт йому й маса найкращих побажань. Дорогі українці! Росія (хотів написати «моя країна», але вона не зовсім моя) і путінський режим зробили й роблять стосовно України жахливі злочини, унаслідок яких загинули тисячі громадян України. Стосункам росіян і українців завдано непоправної шкоди. У Росії є багато людей, не згодних з політикою режиму, які засуджують агресію проти України. Ні, ми, незгодні, — не раби, ми — в полоні, а це речі різні. Українцям побажаю стійкості духу й терпіння. У вас усе вийде, я в цьому впевнений. Усього вам найкращого


Віолета ГАНДЕЛЬ-ФЛЄРОВСЬКА (з Москви, біолог, біохімік, хімік-аналітик, ріелтер та іпотечний брокер, живе в Канаді):
— Напевно, у багатьох людей трапляється в житті момент, коли вони розуміють, що є в житті події, які хвилюють їх, незважаючи на географічну далекість від місця цих подій. Для мене саме такими подіями стали Майдан і війна на Донбасі. Може, це поклик крові, адже моя мама і мама мами — українки, хтозна... Але те, що відбувалося на Майдані, викликало в мене дуже сильні емоції й надію, що цього разу Україна зможе вирватися із чіпких лабетів совка.


Я сама пережила еміграцію з СРСР у червні 1991 року з усіма принадами ставлення до нас, як до «ворогів народу», і запевненнями, що якщо ми виїдемо, то вже ніколи не зможемо повернутися й побачитися з рідними і друзями. Так, це було непросто й різало по-живому, але воно того коштувало. Саме це я відчула під час Майдану — Україна хотіла справді стати самостійною державою із самостійною політикою. І їй довелося дуже дорого заплатити за це рішення, але воно того вартує.


А потім сталося захоплення Криму. Це було, як страшний сон, і повірити в це було спочатку просто неможливо. А коли почалися воєнні дії на сході України, то це просто відчувалося, як відкрита рана. У голові не вкладалося, як росіяни можуть воювати з українцями?!! Жах, біль і сором! Сором за Росію, в якій я мешкала майже 30 років і де народилися мої діти. Сором за Росію, що напала на свого сусіда й тоді ще братній народ.


Ця війна розділила два народи, розділила родини і друзів у багатьох країнах. І досі ставлення до цієї війни стоїть непереборною перешкодою у спілкуванні людей навіть у США й Канаді.


Перший рік війни ми з чоловіком практично щодня стежили за тим, що відбувалося на Донбасі. Мені було болісно чути про те, що там відбувається, бачити світлини загиблих, чути назви обстріляних міст і селищ. Я пам’ятаю ці назви за розповідями моєї бабусі — вона народилася на Донбасі в родині шахтаря. Я багато українських слів і пісні знала завдяки їй. І нині на землі моїх предків нуртує пожежа війни.


Для мене ніколи не було сумнівів у тім, що саме російська влада відповідальна за розпалення й підтримку цього конфлікту.


Треба сказати, що саме Фейсбук допомагав мені знаходити найактуальнішу інформацію про те, що відбувається. І мені було важливо, щоб люди в Україні й Росії теж змогли дізнатися правду. Правду про героїв, що захищають свою Батьківщину, і правду про відморозків, які приїжджають воювати туди з Росії, обдурені російською пропагандою.


Війна йде вже четвертий рік і продовжують гинути люди. А скільком жителям довелося виїхати й поневірятися по чужих кутках, а скільком — залишитися через хворих або старих батьків... Це дуже серйозні випробування й дуже важке життя. Мені довелося пережити три евакуації під час воєнних дій на півночі Ізраїлю й постійні бомбування з боку Лівану за ті шість із лишком років, які ми прожили в Ізраїлі в 91—97 роках. Я пам’ятаю звук ракет, я пам’ятаю осколки ракет Хізбалли ще радянського виробництва зі «знаком якості»...


Навіть приїхавши в Канаду, мої діти ще якийсь час присідали, закриваючи голову руками, коли чули звуки салюту.


Тільки час і спокійне життя зможуть вилікувати травми війни.


Це саме те, чого я так бажаю українському народу, — завершення війни, повернення Криму й заліковування ран тілесних і сердечних. Ця війна вже забрала стільки життів.


Але також вона допомогла загартувати українську армію, і я вірю, що в недалекому майбутньому українська армія буде найдужчою армією Європи.


Я сподіваюся й вірю, що сама Україна зможе провести необхідні реформи і стати членом Євросоюзу, де вона в майбутньому відіграватиме одну із провідних ролей. Україна має величезний потенціал для зростання, національну само-свідомість і чудових людей, які гідні кращого життя.


Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Фото Павла МІШАКОВА.

Антивоєнні пікети в Санкт-Петербурзі.
 
Фото Маріанни Хануковой
Всі статті рубрики На головну