Укр | Рус
З початку року роботодавці Рівненщини подали майже 34 тисячі вакансій У Рівному звучала <<Мелодія життя Миколи Мозгового>> Виступ Президента України під час урочистої церемонії перейменування Високомобільних десантних військ у Десантно-штурмові війська Збройних Сил України та встановлення Дня Десантно-штурмових військ ЗСУ У Бахчисараї обшукують будинок кримськотатарського активіста Мустафи Мустафаєва Рівненщину туристичну відвідають журналісти з п’яти країн світу Президент разом з дружиною вшанували пам’ять Героїв Небесної Сотні Держатомрегулювання України підтвердило готовність енергоблоку №3 РАЕС до експлуатації у зупиненому стані Благодійний аукціон для добудови храму у Волновасі Марк Фейгін, адвокат: ФСБ і російські ЗМІ хочуть роздути зі справи Сущенка <<бондіану>> Нацбанк підвищив гривню до 26,48 21 листопада. Пам’ятні дати У незаконно утримуваного в РФ Романа Сущенка погіршується зір, оскільки в СІЗО погане освітлення - дружина Учасник Революції Гідності з Рівненщини нагороджений орденом Богдана Хмельницького Зведення штабу АТО на 06:00 21 листопада 2017 Президент зустрівся з авторкою книги <<Червоний голод. Війна Сталіна проти України>> Ен Еплбаум
загрузка...
Голосування
Який, на вашу думку, найбільш помітний наслідок Євромайдану?

Голосувати
На головну
13.09.2017

Коли отямляться «свої», що стали до болю чужими?

Доказів присутності російських військ в Україні — не злічити (як, до речі, й акцій по всіх містах Росії: «Крим — не мій! Краденого не приймаю!»). Тривають неприкритий збір коштів на артилерійську «гуманітарку» і вербування «ввічливих» для Донбасу в закритих і відкритих інтернет-групах. На зразок «малоросії» або «путін своїх не кидає». А ті українські «росіяни, яких не кидають», одразу вже кров’ю пишуть: «Росіяни, не посилайте «людину з рушницею», «До війни звикнути неможливо», «Хвилини мовчання за жертвами перетворилися на години», «Відкриваємо пам’ятники, поклали квіти згідно зі сценарієм, у російських хлопців сльози на очах, а в мене — сухо», «Попереду жовтень, зруйновані будинки, бездомні собаки й навіть люди... і несправджені мрії»... 


І четвертий рік запитуємо себе: коли отямляться «свої», що стали до болю чужими?

 

Пікети в Санкт-Петербурзі.

 

Людмила СКРИПАЧОВА (Красноярськ, філолог, доцент, на пенсії):
— Дуже болить душа від того божевілля, яке чинить наша влада в Україні. Дуже люблю цю країну, часто в ній бувала. Моя старша сестра пов’язана з Україною життям і долею: понад сорок років живе у Вінницькій області, чудово знає українську мову і культуру. Я пам’ятаю свою першу поїздку в Київ у студентстві, пам’ятаю своє потрясіння красою цього міста, яке знала за літературними творами, насамперед за прозою Паустовського і Булгакова. Усе, що відбувається, нині сприймаю як особисту трагедію й особистий біль. Громадянам України я бажаю сил і гідності пережити це все. Пробачте нас усіх.


...Повірте, це щиро, від серця. Не всі в нашій багатостраждальній батьківщині збожеволіли. Удачі! Добра! Миру!


Іван СІМОЧКІН (Москва, підприємець):
— Прочитав, як у нещодавньому коментарі у Фейсбуці житель РФ дорікає своїй українській знайомій за те, що та назвала Росію Мордором: «Ти називаєш мою Батьківщину Мордором. У Мордорі живуть орки. Отже, я, мої батьки, мої діти... Ми орки. Ти вперше в Росії. Упершевмордорі. Познайомилася з купою чудовиськ. Одне з них я. Чудовисько, що любить землю, на якій народилося...».


І знаєте, в мене, котрий прожив у Москві вже понад 30 років, відтоді, як я переїхав сюди з Херсона, саме такі моменти викликають найбільший містичний жах. Багато хто, напевно, знає яскраву сцену з фільму «Кабаре» з Лайзою Мінеллі в головній ролі, коли у пришляховому кафе милі й добропорядні бюргери — солідні німецькі чоловіки, дами, підлітки — в єдиному пориві встають і підхоплюють пісню світловолосого хлопчика з гітлерюгенда, в якій він співає про любов до своєї прекрасної фатерлянд і про те, що «завтра належить мені».


Усі ці чудові люди не спалювали євреїв у пічках крематоріїв, не прасували танками білоруські й українські села, не вішали партизанів. Вони мирно живуть у своїй Баварії, ростять дітей, піклуються про свої родини, пишаються своєю Батьківщиною й задоволені тим, як фюрер і партія «все правильно роблять». Це і є справжні чудовиська, і вони тим жахливіші, що зовні всі такі «мирні городяни»...


Таку само картину ви побачите в сучасній Росії. З великою часткою ймовірності, ви не зустрінете тут ніяких прокльонів на адресу України й перекошених ненавистю облич. Швидше за все, ви взагалі не почуєте ніяких розмов про Україну. Мало кого це тут хвилює — люди займаються своїм побутом, працюють, відпочивають, закохуються, одружуються, піклуються про свої сім’ї. В їхньому світі зовсім немає ніякої війни. Є лише світла й добра Батьківщина, є гідний фюрер і партія, які «все правильно роблять».


За три роки війни росіяни сподобилися лише на два дохленькі «Марші миру» в 2014-му із беззубими гаслами «Ми за мир» і «Ні». Це були останні проблиски згасаючої людської свідомості.


А вже через два роки, коли не тільки Крим було анексовано їхнім Рейхом, але вже й Донбас лежав у руїнах, уже було вбито їхньою армією понад 10 тисяч українців, вигнано зі своїх будинків сотні тисяч людей, розстріляно в упор українських солдатів, які виходять по «зеленому коридору» з оточення в Іловайську, було збито малайзійський Боїнг... Коли весь світ другий рік у жаху й відразі спостерігав навалу рашистської орди на мирну Україну, ці мільйони добропорядних російських бюргерів вирушили обирати собі нову Держдуму, і в єдиному пориві так дружно проголосували, що Єдина Росія — аналог гітлерівської НСДАП — не тільки не втратила, а навіть усталила свою більшість у російському Рейхстазі.


Усе це зробили милі, добропорядні й доброзичливі росіяни, які після всього, що накоїли, нарікають: «Ну як же так, ну хіба ж так можна — називати нашу країну Мордором, хіба ж ми чудовиська?».


Напевно, простіше перебувати по той бік лінії фронту і знати, що ворог там, за поребриком, далеко від тебе. Набагато страшніше перебувати всередині цього «міста зомбі» і бачити їх навколо себе в особі добрих родичів — тещі, двоюрідних братів, рідного дядька... Коли твій зять — інтелігентний хлопець з вищою освітою — приходить до тебе в гості в майці «Увічливі люди» із силуетом автоматника в масці. І ти знаєш, що розмовляти, пояснювати, злитися, сперечатися — немає жодного сенсу.


Тому що нічого неможливо пояснити чудовиськам, котрі лише зовні зберегли людську подобу. 


Юрій ІВАНОВ (Майкоп, республіка Адигея, інженер, пенсіонер):
— Уперше українську мову я, російськомовний хлопчик, почув у ранньому дитинстві — в українських народних піснях. І полюбив її — одразу й назавжди. Очевидно, ще не цілком усвідомлено я відчув у цій красивій, м’якій і співучій мові щось докорінне, споконвічне, справжнє, таке знайоме мені на рівні підсвідомості. Так склалося, що в моєму житті я нечасто спілкувався з українцями, але й ці зустрічі залишили в мені помітний слід. Під час моєї служби на одному з есмінців Чорноморського флоту моїм кращим другом був Паша Чамор з-під Житомира. Якщо він живий — привіт йому й маса найкращих побажань. Дорогі українці! Росія (хотів написати «моя країна», але вона не зовсім моя) і путінський режим зробили й роблять стосовно України жахливі злочини, унаслідок яких загинули тисячі громадян України. Стосункам росіян і українців завдано непоправної шкоди. У Росії є багато людей, не згодних з політикою режиму, які засуджують агресію проти України. Ні, ми, незгодні, — не раби, ми — в полоні, а це речі різні. Українцям побажаю стійкості духу й терпіння. У вас усе вийде, я в цьому впевнений. Усього вам найкращого


Віолета ГАНДЕЛЬ-ФЛЄРОВСЬКА (з Москви, біолог, біохімік, хімік-аналітик, ріелтер та іпотечний брокер, живе в Канаді):
— Напевно, у багатьох людей трапляється в житті момент, коли вони розуміють, що є в житті події, які хвилюють їх, незважаючи на географічну далекість від місця цих подій. Для мене саме такими подіями стали Майдан і війна на Донбасі. Може, це поклик крові, адже моя мама і мама мами — українки, хтозна... Але те, що відбувалося на Майдані, викликало в мене дуже сильні емоції й надію, що цього разу Україна зможе вирватися із чіпких лабетів совка.


Я сама пережила еміграцію з СРСР у червні 1991 року з усіма принадами ставлення до нас, як до «ворогів народу», і запевненнями, що якщо ми виїдемо, то вже ніколи не зможемо повернутися й побачитися з рідними і друзями. Так, це було непросто й різало по-живому, але воно того коштувало. Саме це я відчула під час Майдану — Україна хотіла справді стати самостійною державою із самостійною політикою. І їй довелося дуже дорого заплатити за це рішення, але воно того вартує.


А потім сталося захоплення Криму. Це було, як страшний сон, і повірити в це було спочатку просто неможливо. А коли почалися воєнні дії на сході України, то це просто відчувалося, як відкрита рана. У голові не вкладалося, як росіяни можуть воювати з українцями?!! Жах, біль і сором! Сором за Росію, в якій я мешкала майже 30 років і де народилися мої діти. Сором за Росію, що напала на свого сусіда й тоді ще братній народ.


Ця війна розділила два народи, розділила родини і друзів у багатьох країнах. І досі ставлення до цієї війни стоїть непереборною перешкодою у спілкуванні людей навіть у США й Канаді.


Перший рік війни ми з чоловіком практично щодня стежили за тим, що відбувалося на Донбасі. Мені було болісно чути про те, що там відбувається, бачити світлини загиблих, чути назви обстріляних міст і селищ. Я пам’ятаю ці назви за розповідями моєї бабусі — вона народилася на Донбасі в родині шахтаря. Я багато українських слів і пісні знала завдяки їй. І нині на землі моїх предків нуртує пожежа війни.


Для мене ніколи не було сумнівів у тім, що саме російська влада відповідальна за розпалення й підтримку цього конфлікту.


Треба сказати, що саме Фейсбук допомагав мені знаходити найактуальнішу інформацію про те, що відбувається. І мені було важливо, щоб люди в Україні й Росії теж змогли дізнатися правду. Правду про героїв, що захищають свою Батьківщину, і правду про відморозків, які приїжджають воювати туди з Росії, обдурені російською пропагандою.


Війна йде вже четвертий рік і продовжують гинути люди. А скільком жителям довелося виїхати й поневірятися по чужих кутках, а скільком — залишитися через хворих або старих батьків... Це дуже серйозні випробування й дуже важке життя. Мені довелося пережити три евакуації під час воєнних дій на півночі Ізраїлю й постійні бомбування з боку Лівану за ті шість із лишком років, які ми прожили в Ізраїлі в 91—97 роках. Я пам’ятаю звук ракет, я пам’ятаю осколки ракет Хізбалли ще радянського виробництва зі «знаком якості»...


Навіть приїхавши в Канаду, мої діти ще якийсь час присідали, закриваючи голову руками, коли чули звуки салюту.


Тільки час і спокійне життя зможуть вилікувати травми війни.


Це саме те, чого я так бажаю українському народу, — завершення війни, повернення Криму й заліковування ран тілесних і сердечних. Ця війна вже забрала стільки життів.


Але також вона допомогла загартувати українську армію, і я вірю, що в недалекому майбутньому українська армія буде найдужчою армією Європи.


Я сподіваюся й вірю, що сама Україна зможе провести необхідні реформи і стати членом Євросоюзу, де вона в майбутньому відіграватиме одну із провідних ролей. Україна має величезний потенціал для зростання, національну само-свідомість і чудових людей, які гідні кращого життя.


Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Фото Павла МІШАКОВА.

Антивоєнні пікети в Санкт-Петербурзі.
 
Фото Маріанни Хануковой
Всі статті рубрики На головну