Продовжуємо друкувати спогади захисників луганського аеропорту влітку 2014 року.
Майор Олег Дудич, позивний «Блок» (80-та ОДШБ), влітку 2014-го був командиром конвойної роти сектору «А», і саме його групи відповідали за колони, що прямували до ЛАПу. До того часу аеропорт забезпечувався з повітря, але коли збили Ан-26, що скидав вантажі парашутним способом, цей шлях став недоступним. Після того як частина наших сил пробилася для підтримки до захисників летовища (13 липня 2014 року), постало питання про його забезпечення вже сухопутним шляхом. Відтоді «дорогою життя» колони з технікою, боєприпасами та продовольством заходили сюди чи не щодня. Олег ДУДИЧ згадує, як це було:
— Вона скидалася на тоненьку ниточку, ця «дорога життя». Існувало кілька маршрутів, перший з яких це Щастя—Весела Гора—Шишкове—Жовте—Сабівка—Весела Тарасівка—Челюскінець—Георгіївка—аеропорт. Після того як на околиці Веселої Тарасівки було знищено кілька наших колон, маршрут довелося змінити: Сабівка—околиці Ювілейного—Гайове—Весела Тарасівка. «Опорник» у Жовтому був крайньою більш-менш безпечною точкою, а от починаючи з Сабівки і до самого аеропорту — весь маршрут прострілювався. Найбільше били по тих місцях, де швидкість колон мінімальна, — у вузьких проходах, на крутих поворотах, де неможливо вивернутись, щоб вийти з-під обстрілу. Одне з таких місць — це залізничний міст у Сабівці та поворот біля цвинтаря в Георгіївці. Коли ми проїжджали під залізничним мостом у Сабівці — звідти було видно Луганськ, його багатоповерхівки. Але якщо мені так добре видно місто, то й мене добре бачать на тому боці... Це місце вже було пристріляне — артилерія їхня «сипала» туди постійно, плюс їхній корегувальник сидів на заводі в Ювілейному. У нього колона — як на долоні, починаючи від заходу в Сабівку і майже до польового аеродрому у Веселій Тарасівці. До того ж вони били навіть по селах, а там з-під обстрілу вийти важче, адже немає можливості для маневру.
Спочатку в колоні було майже 20 машин, а то й до 30, і вона надто сильно розтягувалась: один БТР попереду, другий БТР позаду, а зв’язку немає. Пилюка, видимість нульова — контролювати рух було дуже важко. Коли потрапляєш під обстріл, бувало так, що недосвідчений водій вантажівки зупиняється, тікає, — і колона завмирає... Ти бігаєш, кричиш, що треба продовжувати рух, тому що всіх зараз накриють. Виводимо колону в більш-менш безпечне місце, хоч би в якусь посадку, що б не було видно, і шукаємо в полі того водія... Будь-яка зупинка колони буквально на п’ять хвилин, скажімо, хтось зламався чи «закипів», як чуєш: бах! І пішло... Тому було прийнято рішення робити конвої не більш як з 10 машин. Але на практиці так не виходило, бо дорогою там дві машини підібрав, там САУшку, там БМП піхоти заблукало...
— Як часто вам доводилося їздити цією «дорогою життя»?
— Постійно. Це ж був єдиний варіант. Скажімо, зайшли ми в аеропорт. Доки машини розвантажуються, поки чекаєш команду на виїзд, маєш години 3—4. Моє завдання було довести конвой до місця призначення, а вже офіцер зі штабу сектору знав, як розподілити вантаж — кому продукти, кому БК і пальне... Щойно ми заходили в ЛАП, повинні були одразу ж розосередитися, тому що моментально розпочинався обстріл — з важкої артилерії, мінометів.
Отже, я ховав свої БТРи, ми йшли в основний термінал, у підвал — і там відпочивали. По команді потрібно було знову вишикувати колону і найшвидше виїхати, бо почнеться обстріл. З аеропорту забирали поранених, полонених, а ще забирали на евакуацію техніку — і знову через обстріли, пилюку повертались назад... Тільки-но приїжджали на Побєду (базовий табір), там на нас уже чекав новий конвой. Ми спали по три-чотири години — це у кращому разі.
— Не вистачало людей?
— По-перше, не вистачало людей, одиниці знали сам маршрут, по-друге, багато хто відмовлявся їхати. Щойно чули про луганський аеропорт — все. Тим більше, якщо хтось туди вже їздив і потрапляв під обстріл. Щодо своїх хлопців я був спокійний, а от водії вантажних автомобілів, яких ми назвали «центропідвозом», сумніви викликали. Вони казали: «В мене машина зламалася, я не можу їхати». Починаєш йому казати: «Ти ж розумієш, що треба їхати...» А він каже: «Я жити хочу». Не всі, звичайно, у відмову йшли, але відсотків 40 вдруге чи втретє туди вже було не затягнути...
У серпні наші пішли на Хрящувате, Новосвітлівку, щоб перекрити трасу Луганськ—Краснодон, і я так зрозумів, що ворог поставив собі за мету закрити нашу «дорогу життя», адже без забезпечення довго не протягнеш. Якщо раніше можна було якось проскочити, то з серпня дорога на аеропорт була постійно під обстрілом, колони розбивалися, ми мали великі втрати. Якось у штабі сектору мені сказали так: «Ми не можемо дати гарантію, що дорога буде безпечною. Розвідка доповідає про засади, обстріли. Поїдеш?» Я відповів: «Так. Звичайно, поїду, а як інакше?»
Після того як ми взяли Лутугине, Челюскінець, Леніна, то змінили маршрут через ці населені пункти. Вже мали більші швидкості, тому що йшли по асфальту і виключили ділянку між Веселою Тарасівкою і Челюскінцем, де нас обстрілювали (судячи з усього, з Розкішного).
— А до цього як ви рухалися?
— Все полями. Спека понад 40 градусів, пилюка, а в пилюці машини губилися дуже сильно, бо видимість — нульова. Якщо ти ще на першій машині їдеш — нормально, а вже третя машина не бачить нічого, через що водії починають уповільнювати хід. Дистанції збільшуються, колона розтягується, і в декого починається паніка, бо він губиться в просторі. А рація є не в кожній машині.
— І скільки часу ви перебували в дорозі?
— Та коли як. Були такі водії, які знали дорогу, тоді ми рухались досить швидко. Тим більше, якщо не було обстрілів, хоча це було рідко. Інколи довго їхали — і 8 годин, і 14. Дорогою назад у нас був «видих», коли заїжджали на Веселу Гору, де стояла наша артилерія. Тут вже можна було розслабитися. А до того постійно в напруженні.
Я скачав на телефон платні мапи, і по них, точніше, по супутникових знімках, вираховував дорогу. Тобто будь-який маршрут спочатку розглядав на мапі, потім звірявся з супутником. Але вони були настільки старі... Перший раз, коли ми пробивали дорогу в аеропорт, уже як туди зайшли наші, трапилась халепа. У Сабівці, як свідчить мапа, є залізничний переїзд. Ми повземо туди вперше, ніхто дороги не знає. Виходимо на той переїзд, а його там і в помині немає. Потім нам якась бабулька сказала: «Як 15 років тому там другу колію проклали, так переїзду і не стало». А на мапі є. З мостами така сама історія. На карті, дивишся, є, причому 20 тонн витримує, під’їжджаєш, а там не те що 20 тонн, цей міст ледве велосипед витримує!..
— В якому стані була техніка?
— Ті БТРи, що були у мене, не підводили. «Урали» їздили без проблем, гірша ситуація була із ЗІЛами та «шишигами», ось вони відмовлялися їхати, «кипіли» постійно. Більшість проблем була від зношеності та старості техніки, адже до війни вона роками стояла і обслуговувалася лише на папері. Деколи танки горіли просто від того, що замикала проводка. Хоча минуло стільки часу, ту «дорогу життя» я бачу із закритими очима... Проїжджаю подумки кожний поворот, кожну посадку...
— Чи були якісь випадки засад чи прямих бойових зіткнень?
— Після зміни маршруту з Ювілейного, яке ми не контролювали, почали виходити ворожі групи, і відбулись перші вогневі контакти з противником. Тактика бойовиків була такою — відпрацюють з гранатометів і назад в село. У полях їм не вигідно робити засаду, бо немає куди відходити. Більша ймовірність засади була пізніше в районі кар’єра перед Челюскінцем і за ним, вже на спуску до рибзаводу в Георгіївці. Туди на піхотні блокпости та «опорники» почали виходити російські десантники. А вже ближче до кінця серпня противник активізувався в районі Шишково—Світле—Цвітні Піски. Саме в Шишковому підірвався на міні один з моїх БТРів, потім були відомі події 5 вересня 2014 року. А так переважно по всьому маршруту крила їхня артилерія, їхні «Гради».
— Здалека?
— Так. Точки були пристріляні. Ми бачили коректувальника в Ювілейному на заводі. У бінокль дивлюся — сидить коректувальник, блимає. Вони там сильно не соромилися, не ховалися — я ж його дістати не можу. Потім уже була організована взаємодія наших сил: коли я проходив Жовте, спускався в Сабівку, то замовляв хлопцям з Веселої Гори: «Давайте музику!» Вони починали вогневий вал на той завод, щоб не працював коректувальник, бо без нього артилерія не бачить, куди стріляє. Як почуємо: «Я Казанка, ухожу, по мне стреляют». Тоді можна було проходити.
— Ви чули їхні переговори?
— Так, по трофейній рації чув їхні розмови, «Казанку» цю: «Все, ребята, идет колона. Работаем». В Георгіївці в районі цвинтаря ми їх чули по звичайних «моторолках» на відкритих каналах. «Идут, давай, готовимся». Цей поворот дуже пристріляний був, били з Фабричного. Однак іншого шляху не було, тому що всі поля там заміновані.
— Які моменти були для вас найстрашнішими?
— Найстрашніші моменти?.. Навіть не знаю. Все якось на автоматизмі робилося. Страх чи усвідомлення потім приходять. Тоді лише серце стискається, коли, наприклад, згадуєш того пораненого хлопчину. Бинтуєш його ногу, яка повністю перемелена, а він каже: «Дайте мені ногу на груди, я її притисну — і мені перестане боліти, я перестану кричати, обіцяю...» Його вже знеболюючі не беруть... Чи коли «200-х» з броні знімаєш, а потім кров змиваєш...
10 серпня я виводив з аеропорту підрозділ 25-ї бригади. Тільки вийшли з аеропорту — нас почали «крити». Тоді було і поранених багато, і мене перший раз тоді трясонуло добряче. Пізніше я отримав серйозну контузію. У Сабівці біля того залізничного мосту майже під переднім колесом БТРа вибухнув снаряд. Отримав осколок у каску, декілька пішло по дотичній... З Побєди вертольотом був евакуйований у Харків. З Харкова літаком до Рівного.
А вже в Рівному знайшла мене дружина, бо я їй нічого не казав, не було можливості вийти на зв’язок. Та й говорити не міг внаслідок контузії — не виходило. Дружина, як маленького, вчила мене заново розмовляти.
— Ви часто згадуєте події оборони луганського аеропорту?
— Буває, деколи переглядаю фотографії, відео. Деколи сниться, і сниться в таких деталях, що я на той час навіть не звертав на це уваги. Ще коли переосмислюю, як інакше слід було зробити. Скажімо, щоб колону не обстріляли. Я, знаєте, більше сприймаю це як роботу.
Над матеріалом працювали: Сергій ГЛОТОВ, Андрій МОСОРУК, Валентина КУШНІРЕНКО, Анастасія ГОРОВА.
Інтерв’ю опубліковано у рамках проекту «ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ» благодійного фонду «Народна підтримка воїнів АТО», у рамках якого планується видання книжки та створення документального фільму, присвячених героїчній обороні ЛАП у квітні—серпні 2014 року.
Збір коштів на видання книжки: карта «ПриватБанку» 4149 4978 6982 9640 (Сергій Глотов).
Фото надане авторами.
