Багатьом росіянам, гостям чи емігрантам, не потрібно доводити, що Україна-дає-відчуття-життя. Як і те, що ці чотири слова пов’язані між собою. З майбутнім. І з характером українців. Як і те, що на четвертому році вторгнення Кремля наймиролюбніша і найгостинніша нація просить миротворців допомогти вивести з речовими доказами російські війська з української суверенної території. Вивести через Гаагу. Через сльози матерів. Через обмануті стада ватників. Через підірвані пам’ятники здичавілим путінським десантникам. Через російські міста, де правду про нашу війну та їхній «мир» топчуть хресним ходом! Але жити по правді — це найкраща проповідь.
Діана РЕТИНСЬКА (Санкт-Петербург, психоаналітик):
— Я з дитинства дистанційована від «русского мира»: батько — дисидент. Уперше побачивши путіна, зрозуміла, що російському світу настав кінець. Цей хлопець на осколки розсипле нашу липку фашистську неживу систему.
Так і сталося.
Путін — характерний упир. І він мав знищити гнилий «русский мир». Але я не очікувала, що зачепить Україну... Я цього завжди боялася.
Ніколи не була в Україні. Але серед українців уже багато друзів: такі наївні, світлі, волелюбні... Усі мої улюблені люди — українці. А по середах я вивчаю українську мову.
А ось про природу російської приниженості. Від себе додам. Будівництво «за-гальнопролетарського дому»
(А. Платонов «Котлован»), який у процесі регресував до «луб’янської піраміди й обслуги», це будівництво не просунулося далі труни замість ліжка для маленької людини, додало додаткову хромосому духовності й у підсумку зупинилося на липкому процесі поразки. Коли жага крові й насильства додала сенс мертвому безсиллю. Коли російська нежить в останньому своєму оргастичному захваті перед тим, як розсипатися на сотні непотрібних осколків... Російський світе поховай себе з гідністю, якої в тебе немає. А ти, котрий ще не втратив розум, не мовчи.
Учора ми, росіяни, крякали, сьогодні з рожевими краватками, як лакеї, зустрічаємо сильних світу цього біля входу в думу. Це ми так «тролимо» владу. Сльози ковтаємо....
Пораженська така реакція в російському суспільстві, коли немає вибору, а є вакханалія, бенкет під час чуми, остання можливість збитися у зграю, затикаючи вуха від дикого виття сирени небезпеки в повітрі. Не фізичної вже.
А психічної, це мудрованіше. До речі, якщо придивитися одне до одного, то, напевно, можна помітити, що вуха відвалилися у всіх.
А на чолі зграї — мучитель, від якого залежить, наскільки боляче буде всім далі.
Тема щоденних убивств Героїв України російськими фашистами — під забороною.
Теми «Матильд», виборів, ухахатних законів, корупціонерів і садистів у владі — «можна, нужна»... Пробачте за мій російський, але Росію врятує тільки атомна бомба.
Закликаю згадати себе, своє дитинство, обличчя свого батька, коли він не боявся й не брехав. Згадати улюблену книжку. Пробачити себе й оточуючих за малодушність і підлість. Подивитися на місяць уночі й сонце вдень. І зупинити бандитів, які вбивають наших братів в Україні. Зупинити Путіна, котрий перетворив Росію на руїни мотлоху й мутантів. Усе, в нас немає інших варіантів, немає ще однієї сотні років, коли можна закритися на прикладі совка й Північної Кореї. Через прискорення часу. Це нове тисячоліття, інфополе ускладнилося для окремо кожної людини. Єдина луб’янская скріпа для рабів Росії — брехня померла від старості й бідності, тільки-но відкрилися терени Інтернету й інші джерела інформації у світі. Залишилися тут ми, раби-мутанти, нас сотні мільйонів і пара сотень напівмертвих феодалів. Нам, можливо, дуже боязно, і простіше почекати допомоги від цивілізації, але, погодьтеся, це вже соромно. Поки путінські упирі кошмарять ядерними шантажами цивілізацію за право ще понасилувати і пограбувати нашу країну, ми витріщили очі від страху, сорому й підлості. Виплюнь брехливі розборки навколо «Матильди», йди, зупини ворогів Батьків-щини.
Українці, пробачте нас тільки для того, щоб Вам нічого не заважало прагнути й ставати щасливою цивілізованою й вільною країною! Росія проклята. А після 2014 року тепер точно розвалиться на осколки. Миру і Процвітання моїй улюбленій Україні! Я Вас усіх люблю й пишаюся Вами!
Муса ОЗДО (з Інгушетії, м. Назрань, програміст, живе в Південній Норвегії):
— З Україною мене багато що пов’язує. Я служив у цій країні у 1989-му. Уже тоді зрозумів, що українці й росіяни — не одна нація. Українці більш зухвалі, як чеченці та інгуші. А росіяни — терпили. Тому у вас Януковича турнули. До речі, і Білорусь не така, як Росія.
На службі не було з нами місцевих. Тільки офіцери: капітан Ковтун, майор Момот. А ще — старшина Яльницький... Цікаво, де вони тепер, як склалася їхня доля у вільній Україні?
Дуже переживаю за Вашу країну. Коли пішла анексія Криму — я був у шоці. Жевріла надія, що США та UK якось відреагують.
Не діяли, от путіна й понесло в Донецьк.
Україні не потрібно було відмовлятися від ядерної зброї й укладати Будапештський меморандум у 1994 році. Я за поновлення ядерної програми. Тоді б росіяни швидко заспокоїлися.
Я б із задоволенням переїхав в Україну жити нині, тому що там дітям є майбутнє СРСР — це велика помилка і всесвітнє зло. Недарма Рейган казав про Союз, як про імперію зла. Країна суцільної брехні й в’язниця народів.
Не повинні жити за одними правилами (законами) стільки людей. Різних націй, віросповідань та й клімату. Середня Азія й Прибалтика, наприклад.
Навіть тепер ні Чечня, ні Інгушетія не живуть за «законами» РФ. У нас свої правила, надійні.
СРСР — це помилка. Світу не треба було його визнавати як державу у 1924 році. До речі, визнали тільки тоді, а переворот, як відомо, був у 1917-му.
Про перемогу у війні 1939—1945 років теж скажу, що це не зовсім перемога.
Поясню на прикладі. От побилися два підлітки, одному набили морду — і хто переміг? Правильно, переміг той, у кого морда не набита.
І що ми маємо? Убитих і поранених у СРСР більше, техніки розбитої більше, міст зруйновано більше. Яка ж це перемога?
СРСР просто відстояв своє, те, що в нього і так було до війни. Щоправда, трохи комунізували НДР, але це залишилася все та ж Німеччина. І, до речі, основний удар у цій війні прийняли Україна й Білорусь. Тож не було б ніякої перемоги без них!
А спадкоємцем Київської Русі, безсумнівно, є нинішня Україна, а Росія — невідомо що. Просто територія. І, до речі, базова слов’янська мова — це українська, а не російська, і звучить красивіше. СРСР — країна клонів. Усе копіювали, усе крали. Машини, зброю, обладнання. Навіть пісні.
Хотів би побажати Україні якнайшвидшого врятування від російського ярма. У далекому 1991 році, коли литовці перші виявили бажання стати автономною незалежною державою, Росія так само, як нині Україну, хотіла втягти в конфлікт і не дати Литві піти. Але литовці обрали правильний шлях, і тепер — члени НАТО, в ООН і в Шенгені. А в України набагато більше можливостей. Звичайно, є кордон із Росією, що не є добре, але Україна — це не Грузія й не Чечня, не Абхазія. Тут Росії протистоїть конкретна сила. І ви сьогодні, безсумнівно, на правильному шляху. Бажаю вам цей шлях пройти якнайшвидше й гідно дійти до кінця, до світлого майбутнього. Важкою ціною, звичайно, рахунок убитих на сході вже обчислюється тисячами, але така ціна свободи. І ви обов’язково її доб’єтеся, як добилися інші країни Прибалтики й Середньої Азії — вихідці з СРСР. А Росія — країна без майбутнього з такою політикою, і зовнішньою й внутрішньою.
Світла пам’ять загиблим. Слава Україні!
Ната ЩУКІНА (Московська область, психолог):
— Я народилася і виросла в Україні. Коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, я звернулася до Чорнобильського райкому партії, щоб мене викликали на роботи, пов’язані з ліквідацією наслідків катастрофи. Коли в домі пожежа, то її гасять, а не біжать від неї — так я вважала, так вважав мій батько. І я поїхала й трудилася на ліквідації в 1986—1987 роках. І тому мені болить, і тому я залишаю собі право переживати за ту землю, по якій зробила свої перші кроки. Де спочивають мої батьки, де й нині живе моя сестра зі своєю сім’єю. І незважаючи на те, що в нашому роду немає українців, але євреї багато століть жили в Україні і вважали її своєю батьківщиною.
Коли я навчалася в школі, ми вивчали історію Української РСР, і я знаю не з чуток, а з підручника, хто жив на території Донбасу. Ми ще в радянський час знали про Голодомор, хоча розповідали про це тихо, допомагали мовчки. Батько моєї подруги з двору був із сім’ї, коли мама поставила на дорогу трьох дітей і відправила пішки в місто, а сама залишилася й померла від голоду. У дитячі будинки брали тільки тих, у кого не було батьків.
Навіщо я розповідаю те, що знає кожен українець? Ніби підтверджую право говорити з вами нарівні. Я бажаю Вам мужності, терпіння і стійкості. Війна ця не назавжди... І буде над Україною синє небо без гуркоту снарядів, що розриваються. Ніколи моє серце не забуде біль українських матерів, які втратили своїх синів у донецькому аеропорту,.. Іловайському котлі... Їхні сльози й у моєму серці. Але будь-яка війна має кінець! Залишилося зовсім трохи, адже що темніша ніч, то ближче світанок. Найтемніший час — перед світанком. І ми ще поспіваємо разом гарних українських пісень.
У Києві, Одесі, Дніпрі, Жовтих Водах у мене залишилося багато друзів, колег, однокласників. Хочу, щоб вони знали про те, що я їх пам’ятаю й люблю. І ще. Іноді ми бачимо, як люди, котрі колись сильно й палко любили одне одного, розстаються й забувають про ту любов, яка горіла в їхніх серцях. Вони втратили, знецінили, розгубили ту животворящу й духопідйомну енергію. Це велика робота — пронести її через усе життя. Бажаю моїм землякам виконати таку роботу і спрямувати енергію Майдану на розквіт країни. Слава Україні!
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
