Вони зійшлися... через півстоліття чекання. Закохалися в молодості. Але життя пішло паралельними лініями. Перетнулися тільки на схилі літ. Що стало на заваді їхньому щастю? Як він жив без неї, а вона без нього? Про це Людмила Заводинська і Микола Коваленко з Вінниччини розповіли «Голосу України».
Миколі Коваленку в травні виповнилося 78. Разом вони дев’ять літ. Коли йому було 19, освідчився на рік молодшій за нього Людмилі. Обіцяв одружитися. Просив дочекатися з війська, але... «Забудь про Людмилу, їй уже весілля справили», — такого листа отримав солдат.
— Доля розпорядилася по-своєму, а не так, як нам того хотілося, — каже тепер чоловік.
Вона
Поки чоловік служив у війську, у їхню Попівку, село у Липовецькому районі, повернувся морячок. Накинув оком на вродливу і дуже енергійну Людмилу. День при дні ходив слідом за нею. А тоді навідався до батьків зі старостами — просив видати дівчину заміж. Раніше в селах дівчата боялися засидітися в старих дівках. Якщо хтось із хлопців робив натяк на заміжжя, батьки поспішали справити весілля. «Хочеш залишитися у дівках?» — нагадували тим, хто сумнівався, чи йти під вінець.
— Мені не було сенсу повертатися після армії в село, — каже пан Микола. — Не уявляв Люду, яку палко кохав, із іншим. Тож залишився в армії. Про Люду не забував. У мене був гарний друг у селі, він мені в листах багато розповідав про неї.
Одного разу доля подарувала їм випадкову зустріч. Микола тоді навідався у гості до батьків.
— Я поїхала по роботі у Вінницю, — згадує пані Людмила. — Йду по вулиці. Раптом серед перехожих упізнаю Миколу — прямує назустріч. Те спіткання нам обом розтривожило душу... Знаєте, що він тоді мені сказав? Покинь його! Поїхали зі мною! Як я могла таке зробити? Зганьбити всіх — батьків, чоловіка, себе в першу чергу. Категорично сказала: ні. Попросила надалі навіть не починати таку розмову.
Людмила закінчила сільськогосподарський технікум. Хоч би де працювала, її шанували на роботі. Багато років доглядала матір, прикуту до ліжка хворобою. Добре знає, що таке тяжка праця. Тепер сама ходить на милицях.
«За мене все палиці роблять», — жартує жінка і показує на милиці. Спираючись на них, іде на город. Бере в одну руку сапку і демонструє, як бур’яни збиває. У неї двоє дітей — старша донька в Києві, син — у Вінниці.
Приїжджають, син частіше, донька — рідше, бо далеко.
Він
Строкову службу пан Микола проходив у далекому Узбекистані. Там і залишився після її закінчення. Під час відпусток навідувався до батьків у село. Бувало, бачив Людмилу. Після того ще більше відчував, як йому хочеться бути поруч...
Чоловік двічі одружувався. Уперше під час служби в Узбекистані. Дружина подарувала двох синів. Як і батько, вони стали військовими: один дослужився до полковника, другий — як і тато — прапорщик. Після розпаду союзу не захотів їхати в Росію, де служили сини. Дружина подалася до дітей, а він — до друга на Полтавщину. Купив стареньку хатину. Сільський голова запропонував колишньому військовому очолити місцевий цегельний завод.
Багато років керував колективом. Удруге одружився. Збудував дім. Має ще одного сина. Все було добре, крім одного — подружнє життя не склалося. Він перебрався до одного з синів.
Вони
У 2008 році Микола Коваленко отримав листа з малої батьківщини. У ньому, як завжди, йшлося про сільські новини. В кінці повідомлялося, що поховали чоловіка Людмили. Як бути? Після роздумів сів на потяг і приїхав у Попівку. З дороги — зразу до Люди. Того ж дня змушений був повернутися назад.
— Я думала, мені небо впаде на голову, — розповідає жінка. — Кажу, забирайся, і то швидше, щоб мало хто тебе тут бачив. Боже мій, це що люди могли подумати! А діти! А рідні покійного чоловіка! У того ще ноги не захололи, а баба згадала, як дівкою була!..
Минуло трохи часу, і він зателефонував їй із Росії. Другий приїзд теж виявився для пана Миколи невдалим.
— Приїхав напередодні храмового свята, — згадує Людмила. — Чекала в гості дітей, мали зайти родичі покійного чоловіка. А тут Микола... Іди звідси, кажу, куди хочеш. Пішов десь лісом блукати. Повернувся пізно ввечері. Не хотілося мені всього цього. Життя минуло, нащо ця комедія на старість років. Але, видно, така моя доля. Його теж.
— Залишився? Терпи! — так сказала енергійна пані Людмила чоловікові. — Тепер, прапорщику, я — твій генерал! Робитимеш усе, що скажу. Спробуй ослухатися!
А інші милуються
Секретар сільради Попівки Катерина Адамчук, як і інші односельці, знають історію про незвичну долю Людмили Дорофіївни й Миколи Степановича. Кожен по-своєму оцінює те, що сталося у їхньому житті. Зате всі однозначні в тому, наскільки працьовитою і людяною є пані Людмила. Та й пан Микола — теж із родини трударів.
— На них любо дивитися, — каже пані Катерина. — Бачила якось, як Микола Степанович привозив Людмилу Дорофіївну в медпункт. Допоміг із машини вийти. Підтримав, поки йшла до порога. І в церкву підвозить її. І на базар. Вона — жінка непосидюча. Не біда, що на милицях. Навіть на городі порається. Зрозуміло, що основну роботу виконує Микола Степанович.
Так і живуть — надихаючи і підтримуючи один одного.
Віктор СКРИПНИК.
