В українського вчителя з маленької сільської школи до 1 вересня тепер особливе ставлення, бо змушений думати, чи відкриє його школа двері перед учнями? Найбільше хвилюються педагоги тих шкіл, де в одному класі навчається менше п’яти учнів.
На знімку: пікети сільських учителів та депутатів біля стін Кіровоградської ОДА та облради.
Фото Валерія ЛEБЕДИКА.
Хто для країни дорожчий?
У Богданівці Петрівського району школа І-ІІ ступенів з минулого року є філією гімназії, котра розташована в райцентрі. Офіційна назва в цього закладу тепер довша, ніж у будь-якого наукового інституту, але не вона насамперед хвилює тутешніх батьків і вчителів: щорічна передвереснева паніка з приводу можливого закриття школи цього літа обросла новим емоційним змістом.
До питання скорочення сільських шкіл чи тимчасового призупинення їхньої роботи ставитися однозначно, категорично «за» або безперечно «проти» поміркована людина не може. Ну, от просто не може і все. Бо є неспростовна статистична логіка, котра вказує на те, що країна, в якій 1990 року проживало 13 млн. 305 тис. дітей та підлітків віком до сімнадцяти років, а в 2017-му — вже лише 7 млн. 615 тис., зобов’язана щось змінювати. В тому числі — в освітньо-виховній галузі. А з другого боку, коли гроші і тільки вони стають у відповідних дискусіях основним аргументом за скорочення малокомплектної сільської школи (в якій навчання однієї дитини і справді обходиться державному бюджету в рази дорожче, аніж юного городянина), часом хочеться заперечити.
Пославшись, наприклад, на іншу статистику — зростання заробітних плат чиновників високого рангу, депутатів. Паралель, здається, очевидна. Приміром, є 34 учні окремо взятої, найменш укомплектованої в Петрівському районі Богданівської школи. Їхнє навчання і перебування в школі коштує для держави стільки ж, скільки за рік отримує в вигляді зарплати... один високопоставлений керівник міністерського управління. То хіба їхнє благополуччя (це за умови, що вони таки отримають якісну освіту й матимуть після випуску стільки ж шансів на кар’єрне і особистісне зростання, як і діти з Петрового чи Кропивницького) коштує дешевше, ніж благополуччя однієї людини, і значать менше, ніж її громадський внесок? І хто сказав, що серед тих 34 учнів сьогодні не навчається майбутній управлінець, котрий, обійнявши певну посаду, не принесе державі ще більше користі? А може, ще й хабарів не братиме?!
Ні школи, ні музею, ні інтернет-клубу...
З таким же обережним припущенням можна зазначити, що взяті за основу, під час скорочення закладів, міркування і розрахунки чиновників далеко не завжди витримують випробування часом або недолугої адаптації на місцях. Приміром, міністр освіти і науки Лілія Гриневич про найближчі реформаторські заходи каже: «Є ще майже 100 шкіл, які призупинять свою діяльність через фізичну відсутність там дітей. Ну, от нема в селі дітей шкільного віку. Але там є діти-дошкільнята. Саме тому школа не закривається, а призупиняє роботу. Існує ідея тимчасового використання приміщень цих шкіл для розміщення бібліотек, інтернет-доступу тощо — але конкретно про це ще трохи рано говорити».
...Або вже й пізно (про це говорити).
І знову приклад. У Богданівській школі, де вчителі нині небезпідставно переживають за свою долю, викладає двоє вчителів, котрі вже змінили одну школу після її закриття (тобто призупинення роботи). Тієї школи, в селі Водяному, вже не тільки в реєстрах, а й фізично не існує. Її колишній директор, а нині — секретар сільської ради у Водяному Валентина Левченко нагадує, що заклад припинив роботу, коли в ньому навчалося більше чотирьох десятків школярів (!). Сталося це в 2010-му, а за три роки приміщення школи розібрали до фундаменту, рештки якого сьогодні доведеться довго шукати в кущах між ще живим сільським клубом і дуже охайним дитячим садочком.
Колись у цій школі був музей села. Але і йому не судилося вижити... Тож іще одне запитання при нагоді: куди ще далі (у випадку закриття Богданівської школи) командирують учителів, які все своє трудове життя тікають від демографічних і адміністративних реалій? Щораз, закриваючи школу, начальство звітує: кожному скороченому педагогу підшукали місце. Насправді це не так: частина педагогів, як от Валентина Левченко, після скорочення прощається з професійною нивою, частина — поповнює табір безробітних, бо нові запропоновані умови праці з тих чи інших причин людей не задовольняють. По Водяному підсумок такий: з 12 вчителів роботу в школі продовжили двоє.
Якщо менше п’яти — тремти!
...Завідувач Богданівської дев’ятирічки Вікторія Крива розповідає про заслуги місцевої школи, про дітей, котрі перемагають на конкурсах (нині найбільше заслуг тут має п’ятикласниця Дарія Шелест, яка минулого року виграла районні олімпіади з математики, української мови, конкурс ім. Петра Яцика), а пізніше вступають до вузів на державну основу, показує школу, прекрасно підготовлену до нового навчального року, а сама хвилюється: «У нас справді навчається менше п’яти школярів в одному класі. А в Законі України «Про загальну середню освіту» сказано, що наповнюваність класів, яка регламентується демографічною ситуацією, не повинна бути меншою (п’яти учнів. — Авт.). Інакше діти переводяться на індивідуальну форму навчання. Але там же сказано й інше: передусім батьки вибирають місце навчання для дитини. Наші сільські батьки стоять горою за збереження школи».
«До того ж у нас всі предмети, окрім поки що історії, викладають профільні фахівці (історію читає географ, що для українського села не є дивиною. — Авт.) — додає Наталя Завалецька. До речі, одна з працевлаштованих тут викладачів із Водяного. — А подальша демографічна перспектива для школи на селі сприятлива — вже в найближчі роки до першого класу буде кому йти».
...У затишному приміщенні, з нині укомплектованими за усіма санітарними вимогами й естетичними стандартами харчоблоком, їдальнею, спортивним класом, санвузлом (в чому є велика заслуга названих завідувачкою спонсорів — Аліни Нероди, Олександри Кравченко, Юлії Тороп...), колись навчався й нинішній сільський голова Сергій Доцяк. Це до нього сьогодні найчастіше звертаються батьки й педагоги з проханням про порятунок. Він тримає «лінію оборони» в районній раді та РДА.
«Обидва керівники району, Тамара Сакара й Сергій Завалій, пообіцяли, що школу не закриють — «допоки ми працюємо на своїх посадах», — упевнено переказує результат своїх перемовин Сергій Іванович, втім, вносячи дещицю невизначеності в обіцянку керівників. — Школі хотіли понизити ступінь — тобто залишити в Богданівці класи до п’ятого, а учнів середніх перевести до гімназії в Петровому. Бо дуже дорого обходиться навчання однієї дитини для бюджету...».
А кому вона заважає?
З приводу існування школи нуртують пристрасті і в Світловодському районі, де два великі села, Велика Андрусівка й Подорожнє, об’єднано в одну адміністративну одиницю. Цікаво, що приєднане село навіть переважає головне за кількістю населення. Але вирішальною дана статистика не є. І доброзичливе спілкування між жителями згаданих сіл на рівень конфронтації вона не вивела б... Якби не дражливе питання щодо школи. Вважалося, що добре укомплектовані ЗОШ у Великій Андрусівці й Подорожньому продовжать існувати в попередньому статусі, працюватимуть у звичному режимі. Але...
«Ось ми зробили витяг із державного реєстру України, — показує копію відповідного документа депутат сільради і вчитель із Подорожнього Наталя Прудникова, котра в складі освітянської делегації приїздила в департамент науки й освіти ОДА для зустрічі з його керівником, Володимиром Таборанським. — Тут написано, що наша школа й дитячий садок з 7 серпня цього року перебувають у стадії припинення роботи. Ми, батьки, вчителі й жителі Подорожнього, навіть гадки про це не мали. Виявляється, відповідне рішення десь і кимось, тільки не громадою села, буде прийняте до 16 жовтня. У нашій школі навчається 130 учнів, академічних досягнень вона має більше, ніж будь-яка інша школа в районі. Тільки минулого року закінчили ремонтувати її приміщення, вклавши в реставрацію загалом шість мільйонів гривень. То навіщо ж нас закривати? Щоб лишити вчителів без роботи, посадити дітей в автобус і з якогось дива змусити їх їздити по знання в сусідню, нічим не кращу, школу?».
«Ми зійшлися на тому, що навчальний рік школа в Подорожньому почне без потрясінь. Кожен керівник залишиться на своєму місці, — розповів після зустрічі з Таборанським директор НВК Подорожнього Віктор Ковальов. — Але ж процедура призупинення функціонування школи запущена. Ініціатори не збираються відміняти незаконне рішення сільської ради. Навіть на компроміс щодо зміни академічного ступеня школи — з одинадцятирічки на дев’ятирічку — не погоджуються (до речі, й за цих умов у Подорожньому залишилося б понад сто учнів. — Авт.). Кулуарні рішення сільради про школу завдають громаді шкоди. А ми мусимо жити як на голках»...
Кіровоградська область.
