Цього року Луганщина зібрала більше меду, ніж інші регіони країни. Незважаючи на бойові дії, що тривають у регіоні, і труднощі, пов’язані з ними, медовиробництво продовжує розвиватися, і цьому є своє пояснення. На жаль, реалізація солодкого продукту продовжує залишатися великою проблемою.
Володимир Зубатенко (ліворуч) з товаришем дістають рамки з медом.
Фото автора.
Раніше маточне молочко надсилав космонавтам...
Бджільництвом Володимир Зубатенко займається років п’ятдесят. Можна сказати, що це його дитяче захоплення.
— Ви тих часів не застали, — розповідає він. — А я пам’ятаю 1947 рік. Країна після війни. Голодна. Мені — 12 років. Ми тоді жили в Севастополі. Мама продавала молоко на базарі, і одного разу обміняла трилітрову банку молока на половинку півлітрової баночки меду. Мені тоді здалося, що смачнішого нічого у світі не буває. Скло банки я потім вилизував ще два дні, воно мені видавалося солодким. І тоді я сказав собі, що, коли виросту, обов’язково заведу бджіл.
Отож, коли закінчив інститут і приїхав сюди, у Новоайдарський район, на роботу, то перше, що зробив, — познайомився з місцевими бджолярами. Вони подарували мені два вулики. Але укус першої бджоли я переніс дуже погано, тому почав їх боятися. Ті перші два в мене загинули в першу ж зиму. Але потім я переборов свій страх, через рік знову завів вулики — і справа пішла.
У «горбачовські» часи Зубатенко одним з перших у районі організував кооператив «Бджоляр». У нього тоді було понад 200 вуликів. А коли в 1986-му рвонув Чорнобиль, організував лікування чорнобильців маточним молочком. Якось прочитав, що японці, переживши вибухи ядерної бомби, вижили за рахунок бджолиного маточного молочка. Вони скуповували його по всьому світу, особливо в країнах, розташованих по екватору, де бджільництво круглий рік. Отож японці довели споживання маточного молочка в себе до 800 тонн на рік. Починаючи з 1947 року всі без винятку юні японці — від немовлят до 14 років — одержували цей продукт безплатно.
Мотивуючи свою ініціативу благими намірами, Зубатенко добився відповідного дозволу в Міністерстві охорони здоров’я, налагодив у своєму кооперативі виробництво бджолиних продуктів і почав постачати їх до чорнобильської зони. Крім того, завдяки тому, що дочка працювала лікарем у Зоряному містечку, надсилав маточне молочко і космонавтам.
...а сьогодні реалізація меду стала великою проблемою
У Зубатенка на пасіці 140 вуликів і 140 сімей, у яких від 60 до 80 тисяч «смугастих» вихованців. Пасіка розташована в мальовничому місці — поруч поля і ліс, річка і луки. А сам хазяїн бджіл у цьому американському халаті для медиків зовсім не схожий на пасічника. Йому 83 роки, але, незважаючи на поважний вік, він продовжує займатися медом, працювати в лікарні й навіть недавно одружився. Усе це йому дається Богом і бджолами.
Правда, в останні три роки, з моменту початку бойових дій на Донбасі, працювати стало складніше. Новоайдарський район вважається прифронтовим регіоном. У 2014—2015 роках тут тривали великі бої, і, як розповідають бджолярі, у багатьох залишилося по два-три рої. Адже бджоли — це лісові тварини, які живуть у повній тиші, і будь-який гуркіт їм протипоказаний. Навіть у бджолянику, якщо чують постріли, вони турбуються й обсипаються.
Перевозити вулики з місця на місце теж стало небезпечно. Не знаєш, де станеш на розтяжку. У районі було кілька випадків, коли люди постраждали від цього.
Другу проблему становить реалізація продукції. До війни Зубатенко возив свій мед до Луганська та інших промислових міст області, які сьогодні перебувають в окупації. І навіть до Криму. Тепер такої можливості, зрозуміло, уже немає. Тим паче що в Новоайдарському районі пасіку тримають майже 400 осіб. Куди дівати мед?
— Я здаю закупникам, але ціни в них — мізерні, — відповідає Володимир Зубатенко. — Повинна бути допомога з боку влади. Знаю людину, у якої дві пасіки в Угорщині. Він одержує допомогу на бджіл від держави, і держава закуповує в нього мед по 4 долари за кілограм. І навіть мотивує преміями, якщо виробив більше. У нас же мотивації жодної. Понад те, ось я здав мед закупникам, вони беруть мої паспортні дані, і ці відомості надходять у податкову. У результаті мені відмовлено в субсидії на опалення і освітлення. Мовляв, у вас великий дохід. А мої витрати хто-небудь рахував?
Надія Трьохізбенки
Новоайдарського бджоляра підтримує його колега із Трьохізбенки. Село розташоване поруч із лінією розмежування й досі потерпає від обстрілів бойовиків.
— Оскільки в селі немає робочих місць, а пасіка дає для родини кошти, у Трьохізбенці цей напрям починає розвиватися, — розповідає Ігор С. — Раніше в нас багато тримали пасік. Але бойові дії знизили кількість виробників меду. Адже вулики треба вивозити на певне місце, але землі зараз або зайняті військовими, або заміновані. Але основна проблема — це реалізація меду. Якщо вона буде налагоджена за ціною, яка влаштовує виробника, і вся робота буде побудована на порядності, чесності людини, думаю, зацікавленість у розвитку цього напрямку буде вища. Адже бджола дає не тільки мед, є ще цінніші продукти, такі як маточне молочко, віск, прополіс. В останній рік бджільництвом у нас зайнялися кілька молодих людей, та й старі повернулися до цього заняття. Інтерес є.
Бджільництво в умовах прифронтової території вести вигідно. Бджола літає, де хоче, і мінні поля їй не страшні. А наша місцевість — степова. Тут багато різнотрав’я, зокрема, буркуну, який люблять бджоли. Ще із часів СРСР на більшості територій ростуть акації. А, як відомо, після липового мед з акації вважається смачним і корисним. Крім того, у нас є старий занедбаний колгоспний сад, і коли він цвіте, вивозимо туди кочову пасіку. Правда, ризикуємо, тому що цей сад є небезпечною зоною.
У нас багато охочих, які готові поставити виробництво меду на промислову основу. Їм потрібна підтримка. Наші бджолярі — це аматори, їх по п’яти селах чоловік 30 набереться. А було їх значно більше. Багато виїхали із селища, кинувши бджіл. Ці божі створіння гостро реагують на обстановку, військові події. Бджола дуже чутлива. У Євангеліє, до речі, написано, що кінець світу настане, коли бджоли вимруть.
Луганська область.
