Андрій Фоменко — практичний кризовий психолог із Кропивницького. Його активна робота з військовими розпочалася в листопаді 2014-го. А нещодавно в Кропивницькому відкрився центр ресоціалізації військових «Коловорот», який очолює Андрій Фоменко. Тепер тут працює команда волонтерів-психологів, які допомагають військовим боротися з посттравматичними та іншими психологічними наслідками війни. Окрім того, налагодження співпраці з приватними клініками, допомога військовим у їхніх бізнес-проектах і, звісно, допомога в зоні АТО.

Андрій Фоменко.

Під час роботи на передовій.

— Чи запровадив «Коловорот» щось інноваційне?
— Тут немає поняття «інноваційне». Є те, що підтверджено світовою практикою — результативність використання когнітивно-поведінкової психотерапії для реабілітації людей із посттравматичними стресовими розладами. 
Річ у тім, що людина в собі утримує певні когніції — розуміння про якісь явища та події. Це все будується на основі її переживань. Наприклад, людина є невпевненою в собі, тому що систематично траплялися ситуації та події, коли вона так почувалася. У її свідомості карбується тег про те, що це сталий стан. Тоді ми шукаємо цю когніцію, виявляємо її і ставимо під сумнів, щоб замінити на іншу. Ми маємо знайти тег, який був основою цієї думки, розкриваємо її ірраціональність. І будуємо механізм, як замінити негативні теги на позитивні. Все виростає з коріння психологічної травми, яка, своєю чергою, має наслідки. Особливо яскраво це виявляється під час посттравматичних стресових розладів.
— Як боротися з такими негативними когніціями?
— Тут діє алгоритм подолання стресів через усвідомлення та побудову послідовності тих чи інших дій. Тобто людина покроково формує уявлення про те, як діяти у відповідь на ті чи інші внутрішні спонуки. І в неї має бути план: як позбутися гострого відчуття стресу — натиснути певні точки, перевести увагу, зрозуміти, що це мине. Через усвідомлення і побудову чіткого алгоритму дій людина приходить до спокою. Але найперше — зафіксувати її в теперішньому стані. Це особливо актуально для військового, адже важливо те, що зараз, аніж те, що було і чого вже не змінити.
Крім того, використовуємо тілесно орієнтовану психотерапію. Фізичними вправами людина впливає на певні м’язові зажими в тілі, що зберігають у собі залишкове напруження, яке отримала людина під час стресового навантаження. Ми знаємо, що стрес живе в певних ділянках тіла. І саме з цими блоками можна працювати за допомогою тілесно орієнтованої психотерапії.
— Це по суті масаж?
— Скоріше, самомасаж.
— Чим особливий «Коловорот» з-поміж інших схожих центрів?
— Якщо вже говорити про окремі наші «інновації», ми маємо практику медитації. Це стародавня методика. Використовується відразу після стресу і в процесі реабілітації. Ми створюємо позитивний слід у свідомості. І людина може використовувати цей метод згодом, коли їй треба перевести увагу на щось позитивне. Це традиційна методика, але вона не має широкого впровадження. Ми маємо досвід використання цього методу, зокрема, на етапі підготовки військовослужбовця до участі в бойових діях.
Ми працюємо з військовими з осені 2014-го. Перша поїздка в АТО була 22 грудня 2014 року. Моє хрещення зоною АТО відбулося в Мар’їнському районі. Тоді була важка ситуація на передку — хлопці не витримували, їх треба було підтримати. Кропивницький волонтер Наталка Салімова везла туди гуманітарну допомогу, а я їхав надавати свою допомогу.
Згодом були поїздки в загони спецпризначення. Ми приїздили тижневими сесіями. У цих підрозділах до нас психологи не працювали. 
— Коли з’явилися чіткі запити на допомогу психологів у зоні АТО?
— У лютому 2015-го. В одному з підрозділів треба було налагодити зв’язок між командиром і бійцями, зняти психоемоційний стан. Ми заходили в підрозділ, де були втрати. Я шукав, як приєднатися до них. Знайшов санінструктора цього підрозділу, почав обмінюватися техніками, як надати медичну допомогу, як до цього долучити психологічний аспект. І потроху до нас приєдналися люди, яким це теж було цікаво.
— Чи доводилося вам працювати під обстрілами?
— Загалом я маю понад 15 відряджень до зони АТО. Чотири рази був той самий передок. Більше працювали на навчальній базі — перед тим, як військові їхали в зону АТО. В райони бойових дій нині їздимо за окремими запитами. Хоча в 2014—2015 роках «сіра зона» була така нестабільна, що ми не знали, коли натрапимо на ворога. Там могла бути зустріч із розвідгрупою противника чи з нашою, яка неправильно сприйме рух нашого транспорту. Навіть найбезпечніша ділянка там може бути ризикованою. Сьогодні уже чітко видно лінію розмежування. А раніше — ні.
Дуже гаряче було в лютому 2015-го. Траплялися випадки, коли ми працювали з хлопцями на блокпостах, по нас стріляли. У зоні АТО зберігати спокій дуже важко, тому що не знаєш, коли вдарять по тобі. Тим паче, коли обстріл триває понад сім годин...
Раніше ми їздили з гуманітарною допомогою, а тепер створили окремий напрям у забезпеченні медикаментами — «Патруль допомоги». Тепер ми їздимо в зону АТО як психологи, а ще веземо ліки.
— Авдіївка-2017 після обстрілів. Яка вона? Що ви там побачили?
— Найперше, що спало на думку... Стоять шість нош і на них ганчіркою витерта кров. Вони сушаться на вулиці. Сліди крові в санітарних машинах. Це все створює враження близькості небезпеки, відчуття присутності чогось недоброго. Водночас ти бачиш людей, які діляться враженнями,  щиро дякують за допомогу. І тому наша робота була в тому, щоб просто спілкуватися. Нічого специфічного там не було. Треба просто вислухати людей, зрозуміти, чому вони це розповідають. Оце бажання бути почутим є майже в кожного фронтовика. Вони всі хочуть бути почутими. Всі вважають, що біль, страх, турбота — спільні для всіх на війні. Хоча насправді вони у кожного свої.
Ти бачиш, як люди виживають, і намагаєшся дати їм якусь емоційну близькість. І для цього часто достатньо тільки поштовху. 
Навіть розмовляти інколи не треба. Достатньо підставити своє плече і по-людськи спитати: «Як ви тут?» Тобто класичний психологічний процес там не завжди потрібен. Ти нікого не навчаєш і не проводиш консультацій. Достатньо просто вислухати.
— Чим все-таки відрізняється робота психолога у Кропивницькому, наприклад, та в зоні бойових дій?
— Особливість роботи психолога там — щось далеке від традиційної терапії. Допомога полягає в обміні думками, враженнями. А в процесі спілкування відкриваються ті речі, де треба ваша допомога. І вже володіючи інформацією про цих людей, ви можете надати їм інструментарій для подолання тих чи інших проблем.
Консультувати людей там, як у «кабінетних умовах», не вдасться. Там буде випито багато кави, багато скурено сигарет, буде розказано багато історій і саме в них проблискуватимуть перспективи. Люди самі малюють, що буде далі. А ти, психолог, апелюючи до досвіду людини, даєш підтримку: «Тобі так пощастило, ти набув такого досвіду, що вже впораєшся з тим і з тим». Тобто підвищуємо самооцінку, даємо їм спонуку, щоб переживати ці події.
Там немає офіційного. Ти просто пробігаєш повз хлопців, стаєш, куриш. 
Наприклад, військовий каже: «Треба дотягнути до весни, а там нас змінять». У нього така мотивація. Дуже добре, а що треба зробити для того, щоб дотягнути до весни? Це, це і це. А що для цього треба? Це і це. Це як звичайна розмова, як звичайні запитання. Але ти позначаєш людям етапи того, до чого вони йдуть.
Там не потрібно повчати, треба бути просто другом. Вислухати. Погодитися. Скерувати. Підставити своє плече, зрештою...

Ольга ТКАЧЕНКО.
Фото надані Андрієм Фоменком.

Кропивницький.