Після літніх канікул на Хмельниччині не розпочалися заняття у тринадцяти загальноосвітніх закладах. Крім цього, під реорганізацію потрапило сорок шкіл, у яких понижено навчальний ступінь. Не виключено, що ці тенденції збережуться і продовжаться.
Під новою привабливою обгорткою про створення опорних шкіл — давні ідеї. Якщо представити їх спрощено, то картина має такий вигляд: невеликі сільські школи мають поступитися більшим, опорним, де навчатимуться діти з кількох населених пунктів. Мовляв, там зосереджуватимуться кращі викладацькі кадри, матеріально-технічна база, а відтак і якість освітніх послуг має бути значно вищою. Логіка в цьому є. Але далеко не всі на місцях погоджуються з нею.
Батьки проти реорганізації
Тата й мами учнів Лозичанської ЗОШ I—II ступенів, що у Шепетівському районі Хмельниччини, вирішили судитися із Судилківською сільською радою за право залишити їхню школу, а не перетворювати її на філію. Ще наприкінці минулого навчального року сільрада ухвалила рішення про утворення опорного освітнього закладу в Судилкові. Це означало, що у Лозичному залишаться тільки учні молодших класів, а решту шкільний автобус мав доправляти за три кілометри від села.
Відстань не така вже й далека. Інколи міським школярам доводиться долати значно більший кілометраж, аби дістатися до свого навчального закладу.
Але викладачі, школярі та батьки із Лозичного збунтувалися проти такого рішення. Переконані, що їхній навчальний заклад нічим не гірший за опорний. А останніми роками не тільки самі освітяни, а й селяни доклали чимало зусиль і коштів, щоб оновити в приміщенні систему опалення, внутрішні туалети, їдальню. Люди розповідають, що за свої гроші купували меблі, різне приладдя для школи і садочка, всі разом робили ремонти. Як не пафосно це звучить, проте ця невеличка школа стала саме тим центром, навколо якого й об’єднався місцевий люд. І все для того, щоб майже шістдесят юних лозичан мали свою, рідну школу. Люди ніяк не хочуть погоджуватися з рішенням депутатів сільради, щоб із п’ятого класу вони ходили в «чужу». Якщо скрізь тільки й чути заклики до того, аби кожна громада зміцнювалася, розвивалася, сама творила своє сьогодні і завтра, то для чого нищити те, до чого люди вже доклали і руки, і душу?
Чи можна здолати течію, яка буває руйнівною?
Ситуація у Судилківській сільраді з одного боку стандартна, з другого — виняткова. Спочатку все йшло, як того вимагають сучасні реформи. Торік восени 24 села об’єдналися в однойменну ОТГ. Навесні справа дійшла і до освітніх реформ. З усіх боків тільки й чути було, що для економії коштів потрібна оптимізація мережі навчальних закладів. Ну от депутати і вирішили, що школу із Лозичного треба перевести.
Та батьки і діти цього не хочуть. Не бачать вони у судилківському закладі тієї освітянської «опори», про яку їм розповідають. Кажуть, що раніше діти, які не хотіли навчатися в селі, їздили не до ближчого Судилкова, а до райцентру, в Шепетівку. Але після рішення місцевих депутатів вибір звузився.
Це типовий для нашого часу приклад. А от нестандартним є те, що суд, до якого звернулися батьки, все-таки став на їхній бік. Це перший випадок в області, коли було винесено ухвалу про визнання протиправним та скасування рішення сесії сільради. Батьки раді: їхні діти сіли за парти там, де й хотіли. Але побоюються, щоб це судове рішення не було оскаржено. А негативний досвід уже є: торік Летичівський районний суд просто відмовив у розгляді позову щодо припинення діяльності Бохнянської загальноосвітньої школи І—ІІ ступенів, яку приєднали до опорної — Летичівського навчально-виховного комплексу № 1.
В обласному департаменті освіти не приховують, що вони є активними прихильниками новацій із центру і замість моделі «школа на кожне село» йдуть шляхом запровадження системи опорних шкіл та їхніх філій, які мають не лише забезпечити якісну освіту, а й стати ядром сільської громади. Голова ОДА Олександр Корнійчук навіть звітував: цього навчального року до 400 опорних шкіл додається ще вісім. До речі, серед них і вже згадана судилківська, де не все пройшло так гладко, як хотілось би владі.
Навчальних закладів має бути менше. А економія — більша
Саме такими бачаться пріоритетні тенденції вітчизняної освіти. А хочете свою маленьку школу — самі її фінансуйте. За даними обласного департаменту освіти, в області досі залишаються дві сільські школи, де навчається менш як 25 школярів. Для офіційної статистики — не дуже приємний приклад. Для сіл — справжня перемога, бо їхні невеличкі «фортеці знань» усе-таки вистояли перед натиском реформ. Але що з ними буде завтра?
— Утримання цих закладів мають узяти на себе районні бюджети, — уточнив керівник департаменту Олег Фасоля. Тобто можна припустити, що з бідною казною їхня подальша доля буде непростою.
В області функціонує 276 шкіл з малою наповнюваністю, а це понад третина від їх загальної кількості. І поступово вони зникають. Тільки до початку цього навчального року було закрито шість малокомплектних закладів. А 33 пішли шляхом реорганізації: третині з них понизили ступінь, ще стільки само припинили роботу. У недалекому майбутньому заплановано реорганізацію ще 23 шкіл, припинення роботи однієї і закриття 11. А всі ті втрати, яких зазнають сільські учні, їхні батьки та вчителі, має компенсувати система опорних шкіл.
Так думає влада. Але далеко не всі місцеві громади підтримують її. Як лаконічно зауважують у департаменті, питання оптимізації не знайшло підтримки у Берездівській сільській раді, Старосинявській, Дунаєвецькій селищних ОТГ, Ізяславському, Теофіпольському районах. Лише частково змушені були підтримати його у Меджибізькій ОТГ, Кам’янець-Подільському, Ярмолинецькому районах. А є й такі чотири селищні ради, три районні та шість ОТГ, де це питання навіть не захотіли розглядати. Думається, не так через недогляд чи байдужість, як через те, що там люди не хочуть таких новацій.
У Старій Синяві, приміром, зробили свої прогнози щодо оптимізації на подальші шість років і вирішили встановити мораторій на закриття шкіл.
А у Дунаєвецькій ОТГ пішли іншим шляхом: влітку там оптимізували, тобто понизили у ступені, дві сільські школи, а ще дві з початкових перетворили на дошкільні навчальні заклади. Зате створили аж два опорні. Порахували, що в першій половині нинішнього навчального року такі заходи дадуть змогу зекономити... 126 тисяч гривень.
Напевно, для місцевого бюджету важлива кожна зекономлена гривня. Але чи можна назвати таку бережливість справді доцільною, а головне — перспективною. Чи не обернеться нині заощаджена гривня втратами цілих населених пунктів у майбутньому?
Те, що у шкіл, особливо сільських, є чимало проблем, — незаперечний факт. Досить часто гарні великі приміщення заповнені лише на 10—20 відсотків. Приміром, у Порохнянському НВК І—ІІ ступенів, що у Війтовецькій ОТГ, розрахованому на 325 місць, навчається... лише семеро дітей. І таких прикладів в області набереться до десятка.
Але треба визнати, що від таких проблем страждають не так діти та вчителі, котрі не хочуть іти зі своїх шкіл, як бюджети, які нездатні їх утримувати. Обласній владі не зовсім зручно звітувати на столичному рівні, що вартість утримання одного учня в краї становить 113 відсотків від нормативного показника. А є школи, де цифра зашкалює позначку в 145—157 відсотків. Зрозуміло, щось потрібно вирішувати. І закрити таку «нерентабельну» школу значно простіше, ніж придумати, як наповнити бюджет, щоб він міг витримати освітні навантаження.
Та, втрачаючи на місцях свої позиції та об’єкти, освіта втрачає і тих, заради кого існує. Цього року в перші класи на Хмельниччині пішло 13 880 дітей, а торік було на 200 більше. І з цим нічого не вдієш — такі наслідки демографії. Зате показово інше: прогнозована кількість випусків-одинадцятикласників зменшиться до 6,6 тисячі, хоча у попередні роки випускалося до 8 тисяч. І це не через те, що зменшується кількість дітей певного віку.
Дедалі більше школярів вирішують обмежитися дев’ятирічкою. То, може, й справді не всім потрібні високі освітянські технології? Можливо, вистачить затишного класу, теплої обстановки та улюбленої вчительки, котра виховала і навчила не одне покоління в селі?
Хмельницька область.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
