Село на Вінниччині хоче мати надійну водну переправу. У сільраді пояснюють, що це не їхня справа. Де вихід із ситуації?

Активіст Іван Ткаченко: «Поромна переправа у селі діє ще з 20-х років минулого століття, але тільки тепер плавзасіб став нічийним».

Валентина Чернега, сільський голова Губника.

Як дістатися з Губника в… Губник?

Між селами Губник і… Губник, що на двох берегах Південного Бугу (лівий берег — Гайсинський район, правий — Тростянецький), курсує пором. Плавзасіб особливий тим, що нікому не належить, ні в кого не значиться на балансі. Незважаючи на це, ним щоденно переправляється понад двісті осіб. Роблять вони це самостійно. З ризиком для життя. Селяни просять допомогти їм налагодити нормальну, а головне — надійну переправу. Наголошують: допомогти, а не відібрати пором.
Чи можна автобусом? Можна. Але для цього треба здолати відстань у майже 40 кілометрів. Та ще й із пересадкою, бо прямого рейсу нема.
Щоранку, з сьомої до восьмої, на переправі — година пік. У цей час люди поспішають на роботу. На правому березі розташовані кар’єр, щебеневий завод, виправна колонія. У цих колективах трудиться немало мешканців лівобережного Губника. Інші добираються в лікарню до міста Ладижин, на ринок або до родичів, які проживають на правому березі річки. Як відбувається переправа, бачив кореспондент «Голосу України».

Дякуємо за весло

На невеликому плавзасобі, розміром приблизно 4х6 метрів, скупчилися майже 20 пасажирів, дехто — з мотоциклами, мопедами, велосипедами. Хтось із чоловіків відчепив ланцюг, яким пором кріпиться до металевого стовпа, інший узяв до рук ключку і став вправно натискати нею на металевий трос, що з’єднує береги. До нього кріпиться плавзасіб. Раніше, розповідають, тягли руками, натираючи долоні. Хтось мудрий виготовив ключку. На правому березі пасажири вийшли, прив’язали пором і подалися у своїх справах. Хто прийшов пізніше на переправу на лівому березі, залишився, як мовиться, біля розбитого корита.
— Якщо на протилежному березі нема пасажирів, можна хтозна скільки чекати повернення порома, — каже сільський активіст колишній директор школи Губника Іван Ткаченко. — Що тільки не вигадуємо в такій ситуації. Просимо кого-небудь повернутися назад, щоб потім знову пливти з іншими. Хтось кричить услід: «Подай пором, Іване чи Степане!» Але ж уранці всі поспішають. Буває, телефонуємо рідним чи знайомим, аби підійшли до берега і виручили.
За словами співрозмовника, село хоче мати нормальну переправу. Таку, якою вона була раніше.
— Колись пором працював цілодобово, — наголошує він. — Людей переправляли поромники. Вони мали свій будиночок. Їх утримували на свої кошти кар’єр, щебеневий завод, колонія. Коли економічна ситуація погіршилася, керівництво названих установ відмовилося платити поромникам. Так ми залишилися ні з чим.

Належав усім — став нічий

— Відмовилися не тільки від поромників, пором теж викинули з балансу, — продовжує Іван Ткаченко. — У селі ще є люди, які пам’ятають дерев’яний пором. Тут переправу навели давно — ще наприкінці 20-х років минулого століття. Тоді почали розробку щебеневого кар’єра, потрібні були робочі руки. Старожили розповідають, що пором виготовили у нашому колгоспі. Утримували людину, яка переправляла пасажирів. Потім замінили на металевий. Коли колгоспу не стало, плавзасіб перебував на балансі в кар’єроуправлінні, на щебеневому заводі. Не знаю, чи правда, але дехто каже, що в якісь роки навіть колонія утримувала його. Належав усім, а тепер став нічий.
Колишній голова сільради планував навести понтонний міст, зібрав значну частину матеріалів. Вони лежали на березі. На жаль, чоловік раптово помер. Розпочату справу не продовжили. Матеріали розтягнули. Поруч із нинішньою переправою на березі іржавіє ще один пором. «Цим засобом переправляли вантажний транспорт, — пояснює Іван Ткаченко. — Від нього також усі відмовилися. Раніше ним переправляли автомобілі із щебенем».

Просили старий міст — не дали

Валентина Чернега, сільський голова Губника (Гайсинський район) у розмові з «Голосом України» зауважила, що сільрада — бюджетна установа, утримувати поромника не мають права. «Та й то не наша територія, — уточнює пані Чернега. — Межі села сягають тільки прибережної смуги лівого берега Бугу. Далі то вже все — Тростянецького району».
— У нашому селі є залізничний міст, — веде далі сільський голова. — Переправа належить Одеській залізниці. У 2014 році розпочали її заміну. Сільрада звернулася з клопотанням до дирекції залізниці про передання його громаді як спонсорської допомоги. Таке само звернення надіслала Гайсинська райрада. Але нам відмовили. Планували встановити його у цьому місці, де ходить пором.
На той час треба було понад 400 тис. грн. на технічну документацію і майже 14 млн. грн. на встановлення. Знаю, що сусіди з Тростянецького району також зверталися з таким само проханням до Кабміну. Нічого не вийшло. Старий міст забрали. Новий закінчують встановлювати. Там є пішохідна доріжка. Щоб перейти, треба питати дозволу в охорони. Та й люди бояться поїзда. На такий випадок передбачено спеціальні ніші, але все одно страшно.

Варіанти розв’язання проблеми

— Сільська рада зобов’язана вирішити питання з переправою, — зазначив один з мешканців Губника, який не став називати своє прізвище. — Це їхній обов’язок — піклуватися про належні умови життєдіяльності мешканців громади. Наскільки мені відомо, закон до цього зобов’язує.
Чоловік уточнив, що в селі є п’ять чи шість фермерських господарств. Каже, вони могли б у складчину взяти на утримання поромника чи оплатити ремонт. Пасажири, які переправляються, мали б також сплачувати за це кошти. Хто повинен вирішувати ці питання? Звичайно, сільрада. Винести питання на сесію чи навіть на сходини села.
Під час розмови селяни згадували народного депутата України Миколу Кучера. Кажуть, він допоміг ремонтувати пором. Надав не тільки кошти, а й техніку, завдяки якій плавзасіб підняли з води, відвезли на ремонт і знову повернули на місце.
— Якби ми від імені громади звернулися до депутата, переконаний, він також підтримав би нас, — продовжує співрозмовник.

Віктор СКРИПНИК.
Фото автора.

Вінницька область.

 

КОМЕНТАР

Експлуатувати плавзасіб без дозволу заборонено

Андрій Федорчук, в. о. начальника управління «Укртрансбезпеки» у Вінницькій області:

— Пором не можна використовувати без належно оформлених документів. Головний із них — свідоцтво про реєстрацію. Щоб його отримати, треба сплатити три тисячі гривень. Крім того, щороку слід проводити технічний огляд плавзасобу. Вартість такої процедури приблизно 400—500 гривень. Насамперед маємо з’ясувати, хто є власником плавзасобу. Місцеві жителі Губника не усвідомлюють, що кожен раз наражають себе на небезпеку, у такий спосіб переправляючись через річку.