Нація живе доти, доки народжує героїв, і вмирає тоді, коли за неї нікому вмерти.

Олесь ГОНЧАР.

Російсько-українська війна триває. У наших інтересах якомога швидше перемогти, звільнити Україну від окупації — як військової, так і економічної, інформаційної, культурної, релігійної.

Переконаний, без виховання українців-патріотів своєї держави зробити це неможливо. Тож формування громадянина-патріота, наснаженого високою національною свідомістю, набуває сьогодні особливого значення. Саме патріотизм, утверджений на засадах української національної ідеї, здатен забезпечити консолідацію й інтеграцію духовних та політичних сил нації і повернути в лоно України жителів окупованих Росією та її поплічниками-сепаратистами Криму і Донбасу.
Події на Донбасі, не є громадянською війною, а є агресією однієї країни проти іншої суверенної держави. «ДНР» та «ЛНР», створені під контролем і за безпосередньої підтримки РФ, не мають жодної легітимності. Вони повністю залежать від держави-агресора.
Чому війна стала можливою? Першопричина: наше найуразливіше місце, наша ахіллесова п’ята — незгуртованість, аморфність, безідейність (у значенні відсутності національної ідеї — державного стрижня, довкола якого збиралися б воєдино всі, кому випало жити на українській землі). Не було такого магніту.
На тому ж Донбасі (в Криму, на півдні України, в Києві) дух «русского мира» витав постійно. У кращому разі — на нього не звертали уваги, але здебільшого — самі ж підтримували його: хто владними руками, а хто церковними вустами. 
Для мене, педагога, найближчою є тема патріотичного виховання. На жаль, роботи тут — непочатий край. Переконаний, без української національної ідеї держава не має майбутнього. У нас і досі нема єдиного інформаційного і культурного простору, який «зцементував» би країну.
Наважуся на висновок: без припинення русифікації досягти справжньої незалежності держави неможливо. Вважаю, що без українізації України виховати патріотів і захисників нереально. Чому в нас повинна домінувати мова агресора? Чи престижно, чи патріотично розмовляти російською в нашій державі? Згадаймо, що свою інтервенцію в Україну Путін вмотивовував саме захистом російськомовного населення Донбасу і Криму. Що ж, Донбасу і Криму таки потрібен особливий статус — статус найбільшого сприяння вивченню української мови! Ще Борис Грінченко, неперевершений знавець української мови, твердив: «Яка мова, такі й думки наші будуть: московська мова — московські думки…».
Донеччина—український край — виховала велику кількість патріотів України й дала світовій культурі багато яскравих талантів. Василя Стуса — поета світового масштабу і людини незрівнянної сили духу й жертовності. Миколу Руденка — талановитого поета і прозаїка, оригінального мислителя та правдоборця, Івана Світличного, літературознавця і критика, натхненника руху шістдесятників, Олексу Тихого, непоступливого викривача фарисейської системи, з яким вона, як і з Василем Стусом, Іваном Світличним та багатьма іншими, жорстоко розправилася, і Василя Голобородька,  поета та великого патріота, Івана Дзюбу, і десятки, сотні, тисячі інших славних синів та дочок не оминула лиха доля. Жителі Донбасу мали б знати ці імена і пишатися своїми земляками. Але їм нав’язували і нав’язують інших «героїв».
На жаль, сьогодні в Україні відсутні координаційні центри для просвітницької роботи, а Міністерство інформації не є таким центром. Телебачення і радіомовлення південно-східного регіону України переважно зорієнтоване на розважальні програми. Теми національно-патріотичного виховання в них епізодичні. На мою думку, при управліннях освіти та культури на місцях варто створити центри та громадські ради для залучення широкого загалу до національно-патріотичного виховання. Створення таких рад і центрів повинно стати не предметом для розмов, а дієвим механізмом державної політики.

Микола БЕЗОТОСНИЙ,
кандидат історичних наук, доцент.

Южне.

Одеська область.

(Друкується зі скороченням).