Ось уже кілька років Салманови мешкають у Нижній Сироватці Сумського району. Вони давно громадяни України, хоча зв’язків із Азербайджаном остаточно й не поривають. Сім’я оселилася у невеличкому будинку на вулиці Набережній. Там досі немає ні газу, ні водопроводу — добре хоч є електрика. Приміщення невеличке, тому пічку-«буржуйку» на літо «викидають», аби звільнити територію, а пізньої осені встановлюють знову.
Родина Салманових (зліва направо): Расмія, Мехрібан, Ельвіра, Махпара, Роксана і Мубаріз.
Мубаріз і Расмія Салманови виховують двох дочок. Роксана й Ельвіра навчаються у Медичному інституті Сумського державного університету. Роксана, старша із сестер, вже на останньому курсі. Навчання платне — щороку перераховують вишу 50 тисяч гривень. А ще ж інші «накладні витрати», без яких не минає студентське життя. Тому матеріальна проблема стоїть для сім’ї дуже гостро.
Салманови тримали тисячу курей і продавали яйця. Расмія 12 років простояла на базарі у Сумах, де вони мали торговельну точку. Покупців вистачало, бо товар був дуже якісний і порівняно недорогий.
— Однак кури винеслись, і їх довелося розпродати, — розповідає Мубаріз. — Тепер вирощуємо бройлерів — їх поки що півтисячі.
У сараї, де розмістилося жваве птаство, тепло, як у хаті. Господар пояснює: здорова курка має температуру тіла, як хвора на грип людина, тож кожен бройлер — ніби невеличкий бойлер. Попри це, сарай Мубаріз спорудив не із холодної цегли, а з термоізоляційних пористих бетонних блоків. Згодом підведе до пташника ще й опалення, аби курам і взимку було затишно. Через це знову довелося залізти у борги.
Салманови роздають усім охочим добрива — курячий послід, розфасований у мішки. Грошей за це не беруть. Навпаки, доплачують за трактор, коли доводиться вивозити значні обсяги вантажу.
У Самира Мамаглі, одного із найактивніших членів не лише азербайджанської діаспори, а й територіальної громади Сум, троє дітей. Двоє з них, як і у Мубаріза та Расмії Салманових, навчаються у Медичному інституті Сумського держуніверситету, третя донька — у Харківському університеті імені Каразіна.
— Україна — дуже багата держава, — розмірковує Самир. — Тут є все для того, щоб люди жили заможно і щасливо.
— А хіба Азербайджан бідніший? — запитую. — Адже там значно більше нафти і газу.
— А що простим людям від багатих надр? — відповідає Самир. — Вони мають від них, можливо, соту частку процента. В Україні люди борються, аби мати значно більше. І вони цього обов’язково досягнуть.
Я не втримався, щоб не спитати у Самира про «найсвіжіший» подразник міждержавних відносин — новий закон про освіту та його мовну складову.
— Я розумію це так, — прокоментував Самир. — Якщо у якійсь школі прочитати урок азербайджанською, грузинською чи іншою мовою — це буде нормально. Але коли всі уроки читати недержавною мовою — це буде неправильно. Якщо вже приїхали жити в Україну чи народились і живете в Україні — зобов’язані навчатися українською.
— Якщо хтось в Україні навчає свою дитину якоюсь іншою, недержавною мовою — отже, він не бачить для неї майбутнього в Україні, — додає Мехрібан. — А коли так, нехай дає їй освіту в тій державі, до якої планує відрядити.
Володимир ЧЕРНОВ.
Фото автора.
Сумська область.
