Душевні рубці від втрати близьких не гоять ні роки, ні відстані, вважає Євгенія Василівна ЯКИМЧУК: більш як 72 роки її душу ятрить біль від втрати батька — Василя Микитовича Якимчука, який згорів у полум’ї Другої світової війни 18 січня 1945 року. Фронтові трикутники від тата та кілька знімків — чи не єдина фізична і духовна зачіпка за світлий образ рідної людини. Євгенія Василівна закарбувала у пам’яті кожне слово і думку татуся із фронтових послань. За тими епістолярними рядками донька вибудувала у власному серці храм його пам’яті. 

У квітні 1944-го 22-дворічна Віра Якимчук з Війниці (Млинівський район Рівненщини) провела на війну коханого чоловіка. На рушничок щастя стали сімнадцятирічними: високий, стрункий та інтелігентний Василь Якимчук узяв за дружину майстриню на всі руки та ще й із зовнішністю голлівудської зірки — однокласницю Віру Тіш. Подивіться на цю пару на весільному фото (на знімку): хіба не ідеальне подружжя?! Від їхнього кохання запалало життя донечки Жені. На жаль, не натішився тато своєю кровинкою. Дівчинці виповнився лише рочок, коли фронтова сурма покликала його разом із кількома десятками односельців у смертельний вир війни.

«Фотокарточка біля серця»

Із запасного полку у Вологді Василь Якимчук надіслав рідним кілька листів. Ось уривки із них: «Радий, що їду на фронт, а то тут кишки марш грають. Видали ватник, шинель, мені тепло і холод не лякає. Четверту добу в дорозі. Навкруги поля, сінокоси, дуже гарно. Люди виходять до поїзда — все можна купити, але немає грошей. Я задоволений, що їду на фронт, і війни не боюся».
Батькам і сестрі: «Не обіжайте мою жінку — може, доведеться прихилити до неї голову». «Якщо так станеться, що не повернуся, то доглядайте і мою донечку Женю — так хочеться її побачити. Стала висока, дуже хочеться до всіх вас».
Дружині навесні 1944 року: «Я отримав від тебе три листи. Радий. Як хочеться повернутися до вас, у рідне село — там уже цвітуть садки».
У листі з фронту: «Уже війна закінчується, фріца скоро доб’ємо».
Зрозуміло, що кожен воїн плекав надію вижити у цьому кривавому побоїщі. Водночас припускав, що кожна фронтова мить може стати останньою. Василь Микитович привітав рідню із Новим, 1945-м, роком. Зрозуміло: тоді він міг лише припускати, що цей рік принесе велику перемогу. У фронтовому пеклі чоловік не забув про любу донечку і вклав у лист 10 рублів для Жені.
3 січня 1945-го війничанин написав дружині і рідним останнього листа: «Добрий день. Отримав вашого листа і дуже зрадів. Дуже добре, що надіслала мені фотокарточку, де ти з дочкою: я її тримаю біля серця і кожного разу можу подивитися — наче з вами спілкуюся. Не знаю, як далі буде. Якщо раніше боявся фронту, то тепер нічого не страхаюся. Тут така гарківня, така стрілянина, тож не знаю, що буде далі. Більше немає про що писати. До побачення. Не забувайте, що я у вас був. Ваш Василь».

Із такою фотографією Василь Якимчук зустрів смерть на фронті.

За кілька днів після загибелі чоловіка Віра Антонівна одержала листа від чоловікового товариша із Закарпаття, який сповістив, що Василь Микитович Якимчук загинув смертю хоробрих: біля міномета...

Вірність коханню

Цього листа та деякі інші Віра Антонівна передала у сільський музей у Війниці. На жаль, з роками зі зміною політичних орієнтирів музей закрили, а чимало експонатів із музейних експозицій не збереглося.
У 1986 році Євгенія Василівна разом із сином Володею і донькою Оксаною побували на могилі тата і дідуся в селі Завєти Нестеровського району Калінінградської області. Місцеві жителі розповідали: поля навколо сіл ще кілька років після війни були вкриті людськими кістками. Згодом їх звезли в один населений пункт і поховали у братській могилі — там покоїться і прах війничанина.
Віра Антонівна залишилася вірною найсвітлішому коханню — своєму єдиному Васильку. Статус солдатської вдови у неї на все життя. Донька й онуки теж шанують пам’ять про рідну людину. Власне, як заповідав автор простого і водночас до глибини щемливого прохання: «Не забувайте, що я у вас був...».

Віталій ТАРАСЮК.
Фото із сімейного архіву Якимчуків.

Млинів Рівненської області.