Складається враження, що Василь Музика (на знімку) вміє передбачати майбутнє. Точніше сказати, передбачати необхідність змін у середовищі, в якому ми живемо. Життя підтвердило доцільність того, чим він займався останніми роками.

Василь Музика — директор Летичівської середньої школи Монастирищенського району на Черкащині, а ще — військовий із позивним «Директор», який сьогодні служить на Луганщині. Коли у нього запитують, хто ж він є насправді, ким себе відчуває — керівником школи чи військовим, він прикладає руку до серця і чітко вимовляє: «Сьогодні я — військовий з позивним «Директор».
Щодо передбачення. Років п’ять тому Василь Іванович дав вихід своїм думкам та поглядам і розпочав у своїй школі процес навчання з елементами козацької педагогіки. Це передбачає насамперед  поглиблене вивчення народних традицій, козацьких звичаїв, а кінцева мета спрямована на патріотичне виховання школярів. Як активний член Черкаського крайового товариства українського козацтва Музика бачив, що частина молоді живе за такими моральними принципами, які зменшують почуття патріотизму, громадянської відповідальності, врешті, зменшують саме бажання бути причетними до тих змін, які відбуваються у країні. «Треба виховувати патріотів, а не байдужих спостерігачів», — казав він і діяв у цьому напрямі.
Війна, яка триває на сході України, показала далекоглядність Василя Музики. З його Летичівської середньої школи добровольцями стали 250 випускників, і це найбільша кількість з усіх шкіл Черкащини. На жаль, один його козак — старший лейтенант Роман Бевз живий додому не повернувся, загинув від ворожої кулі, яка влучила в юнака на блокпості в Донецькій області. Однією з перших Летичівська школа розпочала і волонтерський рух, передаючи бійцям ЗСУ їжу та предмети побуту, придбані за учнівські зібрані та зароблені кошти.
А сам директор школи у цей час оббивав пороги різних інстанцій, щоб отримати дозвіл на службу в АТО. Протягом 2014—2015 років йому відповіли відмовою на вісім його прохань. В одному місці відмовляли через поважний вік, в другому посилались на закон, який забороняє мобілізувати вчителів. 
— Але є в мене один секрет, за допомогою якого я все-таки потрапив на службу в Луганську область, — посміхається Василь Іванович. — І тут став «Директором».
А якщо так, то виховної роботи серед особового складу уникнути не зміг. Хоча на фронті воюють не слабачки, та хлопцям теж потрібне тепле батьківське слово, тим паче, що сорок відсотків бійців батареї — це молодь до 30 років. Хлопців Василь Іванович привертає до себе не як заступник командира батареї з морально-фізичного забезпечення, а як людина, яка вміє слухати і порадити. Отже, він у курсі справи, кому з бійців перестала писати наречена, у кого народився син, а хто засумував за домом так, що втратив сон. Відповідальність за дитину, яку Музика виробив у собі за роки вчителювання та директорства у школі, не зрадила йому і на фронті. Щоправда, сьогодні він має справу не з дітьми, а з суровими чоловіками, які неодноразово побували під кулями, але у свої 59 років інколи ставиться до них, як до синків.
Улітку приїхав додому у відпустку і навіть узяв участь у вчительській конференції. Подивився, послухав, поспілкувався і побачив, як багато ще треба зробити для патріотичного виховання підростаючої зміни. Бо від того, якими патріотами зростатимуть сьогоднішні школярі, багато в чому залежатимуть боєздатність та моральна сила української армії.
Василь Іванович прослужив уже рік, але залишати службу не збирається. — Поки не вивішу у Луганську українського прапора, додому не поїду, — каже твердо. — Жартуючи, бійці нагадують мені про пенсію, на яку я маю піти наступного року, але я їм, сміючись, відповідаю: «Не дочекаєтесь!». Службу я закінчу, коли ми визволимо Донбас. Все, крапка!

Павло ВОРОНЦОВ.
Фото надане Василем МУЗИКОЮ.

Луганська область.