У навчально-виховному комплексі № 15 Херсона раптом зник учитель. Викладач співу Владислав Спічак, як завжди, закінчив свій урок і пішов додому, а наступного разу в школі його не дочекалися. Педагоги та учні (а Владислав завжди був чудовим акордеоністом та улюбленцем дітлахів) не знали, що й думати: шанований учитель до гульок схильності ніколи не виявляв, був люблячим батьком та чоловіком. Усе стало на свої місця незабаром: педагог знайшовся... в українській армії.
— Усе й справді сталося дуже швидко та несподівано. Зателефонували з міського військкомату й повідомили, що я потрапляю до «першої хвилі» мобілізації. Повістки чекати не став — зібрався і пішов. А вже за кілька годин був у бригаді ППО. Зарахували до інженерно-технічного взводу, видали форму, а цивільну одіж порадили одразу передати родині. Коли зателефонував дружині, щоб вона речі забрала, кохана була в шоці — не очікувала такого. Добре, хоч доньці тоді лише три роки виповнилося і вона просто не розуміла, що довго татка не бачитиме. Інакше сліз та лементу було б! — згадує чоловік.
Владислав був справжнім «чорноробом війни», без яких зроду-віку не обходилася жодна війна і жодна частина. Маючи посвідчення водія і розуміння техніки, він поповнив таку собі «команду швидкої допомоги»: лагодив техніку, яка мала йти на фронт чи прикривати адміністративний кордон з окупованим Кримом. Через його руки та руки побратимів пройшла й уся «лінійка» старих автомобілів виробництва СРСР, що ними були тоді укомплектовані підрозділи ЗСУ, — УАЗ, ЗІЛ, Урал, навіть ПЗМ (машина для риття траншей). Моталися від Олешок до Мелітополя, та й належався боєць під залізяччям на землі та бетоні донесхочу — дивом не захворів. А дітися нікуди було: проводка у машинах позгнивала, корпуси поіржавіли, шини полисіли, тож «оживляти» їх доводилося важко й довго. Не кажучи вже про те, що була й інша відповідальна робота: виготовлення дротяних загороджень для ліній оборони.
Педагог зізнається, що було важко: адже до того в армії не служив, бо мав законну відстрочку. Та найбільше, чого не вистачало, то це улюбленого акордеона: руки просто нудьгували за перебором клавіш. Проте минув рік — і після демобілізації дочекалися вчителя і дітлахи в класі, і акордеон. А для школи його повернення стало справжнім святом!
Демобілізований боєць української армії Владислав Спічак досі вважає себе суто цивільною людиною. Усе його життя після закінчення у 2005 році Сумського державного педагогічного університету пов’язано зі школою та мистецтвом. Та якщо Батьківщина покличе, Владислав готовий знову вдягнути військовий однострій. Адже за ним — родина, діти та школа, і заради них він готовий на все.
«З ним весь клас співає»
Демобілізований учитель Владислав Спічак із своїми учнями.
— У нашій школі лише три вчителі — чоловіки, і коли одного забрали до армії, це для нас була дуже відчутна втрата. До того ж Владислав — то вчитель від Бога. У нього самого до музики талант, але він ще й уміє розпізнавати такий талант у малечі. Він і шкільний хор зібрав, і гурток солістів веде. А коли береться за акордеон чи баян, співає його душа і з нею весь клас співає, — щира та щедра на заслужену хвалу для свого підлеглого директор херсонського НВК-15 Людмила Стратійчук. — Але після того як педагог у найважчі для країни часи пішов до армії і став на захист країни, його почали поважати ще більше.
Сергій ЯНОВСЬКИЙ.
Фото автора.
ФАКТ
За мобілізацією в АТО відслужив не тільки педагог, а й шість випускників НВК-15 Херсона. Усі вони повернулися додому цілими і здоровими.
