Забрали землю, перекрили доступ до річки. Що далі?
Мешканці села Колодіївка, що у Кам’янець-Подільському районі на Хмельниччині, ще й досі переконані, що живуть в унікальному місці. Розповідають, що свого часу його навіть називали маленькою Швейцарією. Це, напевно, через фантастичні краєвиди — з одного боку Дністер, з іншого — сюди доходять Подільські Товтри. А ще кажуть, тут ледь не середземноморський клімат — делікатний, лагідний до людей і природи. А на полях і городах тут ростуть не буряки з картоплею, а мальви та ромашки.
Гарно. Але ж як важко тут жити. Місцеві мешканці зовсім не відчувають себе частиною цієї краси. Навпаки, переконані, що її виривають у них з рук, вибивають з-під ніг... Що ж їм робити?
Депутат Китайгородської сільради Євгенія Коритнік демонструє свою копію карти, на якій позначені земельні ділянки, що вже передані невідомим людям.
Фото автора.
Гектари рятують і годують
Колодіївчани, які приїхали до обласного центру і виставили свій пікет на площі перед приміщенням обласної влади, кажуть, якщо не одержать землю, поїдуть зі своїми вимогами до столиці.
Свого часу жоден мешканець села не отримав паю. Все через те, що поля належали радгоспу з вирощування лікарських рослин, і його власність не розпайовувалась. Ніхто вже й не сподівається на те, що господарство відродиться. Його досвід роботи колишні працівники вже давно перенесли на свої городи.
Бабуся Галина, якій вже за вісімдесят, тривалий час «спеціалізувалась» на ромашці та календулі. А останніми роками перейшла на мальву. Саме нею засіває чималу площу на своїй ділянці, а потім майже все літо ходить рвати лікарську квітку. Заняття важке і копітке, але, як каже бабуся, вигідне. За цей сезон здала заготівельникам сировини аж на ... тисячу гривень.
Загалом із свого господарства могла би мати значно більше, бо тамтешня природа справді дуже щедра на врожаї. Он виноград достиг, і до бабусі з’їхались сини і невістки, аби допомогти збирати. За два дні всі разом ледь упоралися — солодкі грона радують. Але що з ними робити потім? Сам не з’їси і продати в селі немає кому. Тож ледь не у кожному дворі тепер заливають вино у бутлі.
А вже слив у садку зародило так, що просто ступити ніде — земля вкрита суцільним шаром плодів. Їх вже навіть і не збирають. Збуту — жодного.
От і виходить, що всього, начебто, повно, а людям немає з чого жити. І вони із заздрістю дивляться на сусідів, котрі хоч свою землю можуть здати в оренду.
Розпайовувати — зась, а роздавати можна?
Колодіївці ж так не пощастило. Із тринадцяти сіл, що увійшли до новоствореної Китайгородської ОТГ, лише вона — безприданниця без землі. Сусіднім селам такі проблеми незрозумілі. Люди кажуть, що і голова тепер не надто переймається їхніми земельними питаннями. Мовляв, він не має впливу на угіддя, що знаходяться за межами населеного пункту.
— А хто ж тоді повинен відповідати за них? І як тепер розібратись із тим, що робиться? — запитують селяни.
Люди почали помічати, що на публічній кадастровій карті біля їхньої Колодіївки з’являється все більше ділянок, котрі вже мають власників. Як таке може бути? Адже майже дві тисячі гектарів, начебто, і досі належать колишньому радгоспу. Хоча люди не впевнені, бо документів вони так і не бачили.
Почувши, що хтось швидко прибирає до своїх рук їхні поля, колодіївчани і собі подали навесні майже півтори сотні заяв до Держгеокадастру, аби отримати по два гектари. Але дозвіл на розробку документації одержали не більше двох десятків. Що сталось із рештою заяв, не можуть зрозуміти. Впевнені, вони мають набагато більше прав на цю землю, ніж люди із далеких районів і навіть областей.
— Коли будувалось Дністровське водосховище, нас виселили із сіл, що були затоплені, — розповіли мітингувальники. — Тоді більшість і опинилась на «диких» землях теперішньої Колодіївки. В той час ніхто на них не претендував. За кілька десятиліть сім’ї не тільки прижились, пустили своє родинне коріння, а ще й добре наробились у колишньому радгоспі. Хіба ж вони не заслужили оті пару гектарів?
Уже й до Дністра не доступитися
Коли створювалась Китайгородська ОТГ, колодіївчанам теж було обіцяно, що тепер саме вони стають повноправними господарями цього маленького райського куточка. І людям щиро хотілось у це вірити. Але зараз жартують, що скоро їм доведеться жити у резерваціях. Чужинці займають їхні землі. А тепер вже й до Дністра не підійти. Хочеш на бережок — купи квиток.
Розповідають, що нинішнього літа кілька кілометрів берега було здано в оренду. Ідея була, начебто, непоганою — віддати в оренду підприємцям певні ділянки, аби ті їх окультурили, облагородили і стежили за порядком.
Тепер і у берега поблизу Колодіївки є свій хазяїн. «Що вже там набудували — то й не передати, — розказують люди. — Але ж ми туди не ходимо. Бо за в’їзд машини — 60 гривень, за столик — 25, запалити вогнище — 10... Як вже хто приїхав здалеку — то й платить. А нам як?»
Звичайно, іноді за комфорт і порядок варто розкошелитися. Але селяни ведуть мову не про те, що їх не пускають за чужий столик. Річ у тім, що схили біля Дністра доволі круті, по них до води не доберешся. Так от в оренду передали саме ті місця, де можливий з’їзд і легкий доступ до води. І виходить, що місцевий люд в цей алгоритм «окультурення» Дністра ніяк не вписується.
...Рай обіцяє свої насолоди всім, хто туди потрапить. Колодіївчани в це не вірять. Бо хоч самі й живуть у чудовому місці, але відчувають себе там чорними рабами. Без права на землю і воду, заробіток і відпочинок. То хіба побачиш всю ту неземну красу, що навколо тебе? Із раю не тікають. Але як там далі жити, теж не знають.
Хмельницька область.
