Днями перестало битися серце Олі Багрій. Вона приїхала із далекого Володимира на наш Майдан, після нього просилася на фронт, бо вважала, що відсіч кремлівському дракону мають дати росіяни-добровольці. «Ми не змогли зупинити цю підлу війну, нам і відповідати», — повторювала вона. Оля допомагала нашим волонтерам грошима, сиділа ночами біля комп’ютера і вже як психолог лікувала душевні рани демобілізованим бійцям, які повернулися із АТО. Вона не знаходила собі місця, коли побратими не виходили на зв’язок і по-дитячому раділа, коли вони з’являлися в ефірі, та їхнім перемогам.
Вона була щирим і справжнім другом для українців, хоча ніколи не казала, що любить Україну. А ще вона була художником, яка не лише малювала вільну Росію.
Кремлівський уроборос.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
Світлана КОСОВА (із Воронежа, журналіст, живе у Франції):
— Не варто повторювати прописні істини тим, хто вбив понад 10 тисяч своїх сусідів, 23 тисячі поранив і 1 мільйон 800 тисяч перетворив на біженців. 7,2 відсотка української території окуповано. І все це тільки для того, щоб росіяни «знайшли гордість» і ще більше поважали свого президента. Мій батько живе у Воронежі, його жінка — у Києві. До війни, 10 років тому, вийшовши на пенсію, вона жила «на дві країни», пару місяців проводила у Воронежі, а потім на пару тижнів їздила до Києва, щоб допомогти дітям з онуками. Настала війна, і поїзд Воронеж — Київ скасували. Наша ж родина опинилася по різні боки лінії фронту. Тато, як і більшість російських пенсіонерів, чималу частину часу проводив перед телевізором, і його знайома, діти якої ще в 2004 році стояли на Майдані. «Твої діти — фашисти», — заявив він зі знанням справи, почерпнутим з телевізора. «Там, у Києві, смолоскипові марші!». Того літа ми з дочкою приїхали до Росії й майже три тижні пересувалися там «дрібними перебіжками». Люди стали справжніми зомбі. Ще вчора, здавалося б, розумна жінка, спортивний лікар на пенсії, з таким самим знанням справи, як і наш тато, розповідала нам на дачі про американську загрозу й про те, що війною в Україні Росія захищається від нападу НАТО. Довелося нагадати татові про «правду» телевізора часів СРСР і запропонувати зателефонувати в Київ колишньому колезі, щоб той, виглянувши у вікно, відповів, чи бачить він на київських вулицях фашистські марші. На тому і заспокоїтися. Інакше доведеться споруджувати барикади у власній однокімнатній квартирі. Зрозуміти одразу, за виразом обличчя, хто тут зомбі, а хто — ні, було складно. Втім, я й до цього, зізнаюся, погано розуміла людей, серед яких народилася, виросла й прожила більшу частину життя. Я вже давно не живу в Росії. Для тих, хто дивиться російське телебачення, бездумно поглинає отруйні наживки кремлівських пропагандистів, я — ворог, можливо, навіть більший, ніж українці. Я — «зрадник», який покинув батьківщину 11 років тому. Втік. Не побажав брати участі в тому, що там відбувалося й відбувається. — І навіщо ти поїхала, сидиш одна, не зрозуміло, чим займаєшся. Може, давай уже до нас назад? — Поки там Путін, я не повернуся. — А що тобі Путін? Як він нас стосується? Нам і при Путіну непогано. Такий діалог відбувся в мене в 2010 році з поетом і журналістом, котрий здобув, побіжно, філософську освіту. У 2013-му ця людина ледве встигла втекти звідти, де нещодавно їй було непогано. Під загрозою потрапити до в’язниці, у багажнику через російсько-грузинський кордон. Тому що наприкінці 2011 року зрозумів, що згода з усім й внутрішня еміграція вже не проходять і вийшов на акції протесту. Тоді на долю секунди здалося, що тих, хто думає, як я, стало набагато більше. Тут, у Європі, ми сформували кілька груп з тих, хто виїхав, щоб усіляко підтримувати тих, хто залишився. Ми приходили постояти під посольствами РФ у Лондоні та Парижі, у Берліні та Тель-Авіві й із завмиранням серця стежили за мітингом на Болотній... Якби мене попросили образно зобразити війну на Донбасі, я намалювала б змію, що пожирає себе з хвоста. Легко все валити на Путіна й компанію, уявляти в їхній особі дорогого батька-заступника — у разі прихильників останнього, або ж злого батька-тирана — у разі його опозиціонерів, і перебувати в цій пасивності. Страждати. І змушувати страждати інших. І думати, що ці, інші, вороги тільки тому, що так вам сказали по телевізору. Думати самому — важка праця. Пишатися «перемогами наших льотчиків у Сирії» і «нашим Кримом» замість того, щоб вкрутити у своєму під’їзді давно перегорілу лампочку. Посадити дерево, побудувати дім, виростити сина. Homo sovieticus не можна викоренити ніким, крім себе самого. У цьому ми знову переконаємося під час чергових виборів усе того ж президента, уже в 2018 році. Він готовий пожирати себе із хвоста або воювати сам із собою. Одне радує — жити йому, порівняно з усією світовою історією, не так довго.
Наталя МАРТЯКОВА (Санкт-Петербург, бухгалтер):
— Я дуже люблю життя, і я за життя. Саме тому ходжу на акції проти війни й цікавлюся політикою. Я хочу жити, і більше того — я хочу жити гідно, спокійно й добре. Хочу, щоб інші люди жили краще, і хочу, щоб мир кращав.
Коли вішають на вулицях плакати «Росія — країна можливостей», то так і хочеться додати, наприклад: «Росія — країна втрачених можливостей», або «Росія — країна загублених можливостей», а ще краще — «Росія — країна загубленого часу». Думаю, для чого російському народу постійно прищеплюють комплекс неповноцінності. Раніше нас змушували любити царя, потім якогось «отца народов» (начебто б у нас немає своїх рідних справжніх батьків), тепер закликають згуртуватися навколо «національного лідера». А то, як стверджує пропаганда, нас проковтнуть вороги — вовки сірі, і нас не буде. Можна подумати, що в нас у кожного немає своєї голови, і без якоїсь третьої особи ми не зможемо розрізняти ворогів і друзів, боротися із супротивником, та й просто жити своїм життям. Особисто я й без царя, і без «отца народов», і без національного лідера вже якось обійдуся. І я не вірю, що світ рухне, і не думаю, що наша країна розвалиться, якщо ми на нього єдиного і незамінного раптом перестанемо сподіватися. Часто доводиться чути, що Путін обстоює національні інтереси Росії, а опозиція хоче йому перешкодити. Насправді це обурливо й неправда. Особисто я завжди за національні інтереси Росії, але я бачу їх інакше. Серед національних інтересів на перше місце я ставлю спокій і благополуччя громадян. Спокій означає те, що ми ні з ким не воюємо, і в нас немає ворогів. Для того, щоб не мати ворогів, не потрібно скривджено грубіянити в ООН, і не потрібно верещати на всіх телеканалах, що «ми найкрутіші». Схоже, що ідеалом для російської влади є Північна Корея. Тепер про неї так часто говорять у всяких телешоу. Як же їм подобається величезна північнокорейська армія, а як їм подобається говорити про мобілізоване населення, яке до всього готове в ім’я своїх лідерів. Ах, як би вони хотіли тут таку ж країну, такий «єдиний і згуртований» народ... У Північній Кореї ніхто не скаже «А от я за Америку» і ніхто навіть не скаже, що «Я за мир, проти війни», і не вийдуть із плакатами «No war». Але наша влада нехай навіть про це не мріє, а краще нехай пакують валізи і їдуть у свою улюблену Північну Корею. Нещодавно подивилася на Росії-1 інтерв’ю Марії Максакової, яке вона давала Андрію Малаховому для програми «Прямий ефір». Уперше за останній час я побачила на телебаченні хоч щось нормальне, без пропаганди, без пліткарів-«експертів» та їхніх криків. Максакова розповіла історію свого кохання, розповідала про нове життя в Києві — жодних сенсацій там не було, сенсацією став тільки інший формат, інший ракурс передачі. На початку програми Малахов показав Київ як мирне місто, де багато зелені й де живуть нормальні люди; місто, куди хочеться приїхати. Хочу побажати українцям миру й злагоди усередині країни. Хочу, щоб Україна стала успішною країною, і наші російські пропагандисти більше не робили з неї поганий приклад, і не вчили нас того, що «революція це погано». Нехай нашим пропагандистам більше не буде про що говорити. Ну й, звичайно, я бажаю всім миру!
Іван СЕМЕРНІН (Москва, психолог):
— Мені складно розділяти в собі росіянина і українця. До кримських подій у цьому не було жодної потреби. Вважав і вважаю своїм рідним містом Харків, хоча більшу частину життя прожив у Москві. Намагаюся бувати у рідних в Харкові з першої нагоди. Я, як і багато моїх друзів тут, м’яко кажучи, не поділяємо політику російської влади. Бачимо, що ми в меншості, але намагаємося підтримувати в собі нормальні людські якості. Ходимо на мітинги й марші, підписуємо петиції, хоча б обговорюємо це один з одним. На превеликий жаль, конформізм закладено у психологію людини й не мені судити ту більшість, яка досі за традицією виживає, а не живе. Рецептів у мене також немає.
Ніхто не може сказати — коли і як припиниться війна, сподіваюся, це відбудеться незабаром. Тим сутужніше буде налагоджувати зв’язки й відносини, чим більше буде розмов про різницю тих, хто живе в Україні та Росії. Ми всі однакові з усіма своїми ліпшими чи гіршими рисами. Так, в Україні частина людей змогла почати жити й взяла на себе відповідальність. У Росії кілька сотень тисяч осіб, що вийшли із протестом в 11—12-му роках, були краплею в морі для її території та понад ста мільйонів населення. Телевізор і пропаганда тут давно переплюнули Орвела, але не поспішайте кидати каміння в обдурених. Звести з розуму можна практично будь-яку людину, а з натовпом цей фокус проходить ще простіше. Треба жити самим, допомагати рідним і друзям і ПРОСВІЩАТИ. Але в жодному разі не порівнювати й не ненавидіти.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
