У Києві біля пам’ятника відомому режисеру, фундатору нового українського театру Лесю Курбасу відбулася панахида за жертвами Соловецького етапу, розстріляного НКВС 27 жовтня та 1—4 листопада 1937-го на честь 20-ї річниці Жовтневої революції на півдні Карелії в Сандармосі. Її відслужив о. Володимир (Черпак) з Покровської церкви, що на Подолі.

На знімку: про розстріли в урочищі Сандармох нагадують хрести та портрети закатованих.

«Серед 1111 в’язнів, привезених у лісове урочище із Соловецького табору системи ГУЛАГ СРСР, було й 290 українців: Лесь Курбас, поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан, історики академік Матвій Яворський, професор Володимир Чехівський, професор Сергій Грушевський, географ академік Степан Рудницький, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, науковці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР професор Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз», — нагадав під час мітингу, на який зібралися громадські активісти, політв’язні і члени їхніх родин, правозахисник, учасник Соловецьких прощ у 1999—2005 роках Василь Овсієнко.
Кожен із них був визначним фахівцем і непересічною особистістю. Наприклад, Леся Курбаса у 31 рік уже називали генієм режисури, він знав десять мов, писав літературні твори, грав на сцені. Його першим після Заньковецької та Меєргольда в 1925 р. нагородили найвищим на той час званням «Народний артист республіки».
«Українізація спричинила небачене піднесення нашої культури: літератури, театру, кіно, малярства. Культурний спалах 1920-х став своєрідним реваншем українського національного руху, який, зазнавши поразки в політичній та військовій площині, почав активно перемагати режим у культурній. При цьому погляди окремих діячів набували й політичних рис. Одним із основних гасел в тодішньому українському культурному дискурсі стало сформульоване письменником Миколою Хвильовим «Геть від Москви!», — зазначає керівник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.
Українська культура і її діячі, як і селянство, становили загрозу для сталінського режиму, що організував масштабні «чистки» суспільства від елементів, які не годилися для будівництва комунізму. Незгодних розстрілювали рішенням «трійок» і «двійок», відправляли в концтабори.
— Розстріл Соловецького етапу розпочався 27 жовтня і тривав з перервами до 4 листопада, — каже історик Дмитро Каран. — 3 листопада було розстріляно 134 особи, як значилося у списках «українські буржуазні націоналісти». Більшість цих людей були молодими, у розквіті творчих сил, віком 36—50 років, які могли б збагатити нашу культуру та збудувати українську Україну.
Про долю Соловецького етапу, який таємно вивезли з острова на баржах наприкінці жовтня, довго нічого не було відомо. Вважалося, що баржі з в’язнями затопили у Білому морі. Місце страти знайшли громадські активісти, серед яких і російський історик Юрій Дмітрієв, котрий нині за надуманим звинуваченням перебуває у російській тюрмі, у липні 1997 року. Тоді ж в архівах НКВС вдалося знайти й розстрільні списки та імена катів. Нині у Сандармосі встановлено гранітний хрест на спомин про закатованих українців.

Світлана ЧОРНА.
Фото автора.