Досьє

Михайло Олексійович Сидоржевський — голова Національної спілки письменників України.

 


Народився 5 травня 1958 року у селі Старий Солотвин на Житомирщині. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Працював кореспондентом житомирської обласної молодіжної газети, а також головним редактором журналу «Книжковий огляд», газет «Вільне слово», «Прес-Форум», «Українське слово», «Нація і держава», «Літературна Україна». З жовтня 2009 року — головний редактор «Української літературної газети». Автор п’яти книг.


29 листопада 2014 р. обраний головою Національної спілки письменників України.

 

Під час зустрічі з колективом «Голосу України».

 

Ред.: Чи не вважаєте ви, Михайле Олексійовичу, що у нас забагато творчих спілок?


М. С.: Є така версія, але логіки в цьому особливої немає. При цьому прихильники революційного вирішення проблеми нарікають, що, мовляв, спілки «жирують» на державних грошах. Так от, доповідаю, що на всі національні творчі спілки держава нині виділяє аж 5 млн  грн на рік. У тому числі Спілці письменників — 920 тисяч на рік. Їх нам вистачає рівно на два місяці.


І ще. У державному бюджеті на 2018 рік заплановане збільшення видатків по багатьох напрямах у частині фінансування культури і мистецтва (ця тенденція простежується впродовж кількох років, і слава Богу). Виняток становлять буквально кілька позицій, і з-поміж них — «державна підтримка національних творчих спілок», розмір якої залишається незмінним з 2015-го, хоча за цей час загальна сума бюджетних коштів, виділених для Міністерства культури, виросла у два з половиною рази — з 2 млрд 313 млн гривень до 5 млрд 316 млн гривень.


Це за умови знецінення гривні, шаленого зростання комунальних тарифів і розмірів земельного податку.


Ред.: А якщо порівняти з досвідом наших найближчих сусідів: Польща, Болгарія? Яке там фінансування?


М. С.: Одразу зазначу: прихильники припинення жебрацького фінансування й апологети ліквідації національних творчих спілок, посилаючись на досвід країн Європи, чомусь «забувають» чи, скоріше, просто не знають, що в європейських країнах існують детально розроблені державні програми підтримки культури, в які щороку вкладаються десятки і сотні мільйонів євро. Читач, який цікавиться питанням підтримки культури в країнах Європи, підтвердить, що там державна допомога переважає приватну, хоча і приватна є істотною. В деяких європейських країнах спілки підтримуються завдяки державним і євросоюзівським програмам підтримки, на грантах або за сприяння літфондів, в інших — безпосередньо фінансуються державою.


Крім того, за сприяння Європейського парламенту і Європейської Ради вже багато років фінансується програма «Культура», загальний річний бюджет якої (без аудіовізуальної індустрії, бюджет якої 755 мільйонів євро) становить 400 мільйонів євро і доступ до якої мають усі творчі організації і митці країн Євросоюзу, а також деяких інших країн (у це число, на жаль, не входить Україна). Зокрема, є програма сприяння проектам перекладів літератури, розмір фінансової підтримки в межах якої становить від 2 000 до 60 000 євро для однієї особи.


Також існує Європейська рада письменників, яка опікується письменницькими проблемами.


В Україні всього цього нема навіть у якихось захмарних обіцянках, не кажучи вже про плани чи, тим більше, результати.


Ред.: До речі, Іван Федорович Драч казав, що у Франції в розпорядженні спілки письменників буквально дві кімнатки й що держава їх фактично не фінансує, а вони переважно тримаються видавництвом журналів.


М. С.: Так, Будинок письменників влада намагалася забрати і за часів Кучми, і за часів Януковича, дехто з голів НСПУ навіть сам публічно, з трибуни, обіцяв його «продати».


Дуже вже муляє очі декому у високих кабінетах цей красивий особняк на Банковій.


Тепер щодо Франції. У цій країні лише на так зване культурне спонсорство щорічно виділяються мільярди євро (зокрема, у 2015-му — 3,5 млрд євро). У Франції сотні, якщо не тисячі, літературних премій і величезна кількість літературних конкурсів, і всі вони дуже добре фінансуються. Крім того, у Франції існує розгалужена система податкових пільг для компаній і корпоративних фондів на розвиток культури.


До слова. Що мав на увазі Іван Федорович, коли казав це? Залишити Спілку письменників узагалі без будь-якої державної підтримки, забравши ще й усе майно?..


Між іншим, аналогічні приклади є в країнах «постсовка». Свого часу державна влада Грузії примусово виселила письменників із приміщення, де працювала спілка. Чим не приклад для наслідування?..


Ред.: Виходячи з цього, виникає запитання: можливо, в Україні взагалі не потрібні творчі спілки? Або вони не потрібні в тому вигляді, у якому вони є на сьогодні?


М. С.: Тобто, кажучи словами героя Булгакова, «в печку Каутского»... Знаєте, що буде після «демократичної» ліквідації національних творчих спілок, які нині обстоюють державницькі позиції, але яких «у нас забагато»? Вакуум обов’язково і швидко буде заповнений грішми, причому переважно далеко не українськими. Як гриби після дощу ростимуть різні, щедро фінансовані сусідами, маргінальні осередки на кшталт «Союзу южнорусскіх пісатєлєй» і тому подібне. Які «квіточки» вони «творитимуть» після цього чергового нашого наступання на граблі і як це буде співвідноситися з українськими національними інтересами, коли визріють «ягідки», — неважко спрогнозувати, адже й красномовні приклади є — Крим і Донбас. Те саме відбуватиметься на руїнах інших українських творчих спілок — якщо вони будуть знищені руками української ж влади за сприяння «демократизаторів» з революційною сверблячкою.


Водночас, зізнаюся чесно, мене багато що не влаштовує в роботі Спілки письменників, у роботі керівництва.


Ред.: Керівництво — це ж і ви зокрема.


М. С.: Так, звичайно. Але це і секретаріат, і правління спілки, і керівники обласних організацій.


Насправді ХХІ століття вимагає нових форматів. Цілі, які сьогодні стоять перед культурою, вимагають адекватних відповідей. Вважаю, що ми не знайшли відповідей через суб’єктивні й об’єктивні чинники, з причини надзвичайно складного становища, в якому Спілка письменників перебуває в останні роки. Крім того, на сьогодні організація багато чого взяла в спадок із попередніх часів — радянських, коли всі спілки фінансувалися вдосталь. Юрій Михайлович Мушкетик розповідав, що він взагалі не мав поняття, що робиться в бухгалтерії: які там гроші, коли вони прийшли чи не прийшли. Цим займалася бухгалтерія, і не існувало ніяких проблем. За часів Яворівського було так само. У нас був Будинок письменників імені Чехова в Ялті та коктебельський комплекс, від яких до 2014 року надходили немалі кошти. Та й державна підтримка за часів керування спілкою Ю. Мушкетика і В. Яворівського була незрівнянно вищою, ніж сьогодні. За часів президентства В. Ющенка розмір державної підтримки НСПУ становив 2,5 млн гривень.


Сьогодні все це вже зовсім в інших пропорціях, відтак ми змушені або зійти з дистанції, коли спілка зменшиться до розміру якогось клубу за інтересами, або ж ми знайдемо адекватні відповіді і збережемо Спілку письменників, але вже оновлену. Я, звичайно, схиляюся до другого варіанта і намагаюся діяти в цьому руслі.


Ред.: Ви погоджуєтеся, що в такому вигляді, у якому вона є сьогодні, спілка не потрібна?


М. С.: Ні, я не кажу, що не потрібна, вона потребує оновлення.


Ред.: Добре, тоді, будь ласка, назвіть нам етапи оновлення і що саме його вимагає. Якою б ви бачили спілку, які завдання перед нею повинні бути?


М. С.: Перш ніж відповісти на це запитання, хочу сказати, що є у нас серед колег і, хоч як це     дивно, серед людей, котрі не є в Спілці письменників, ті, хто особливо зараз чомусь виявляють значний інтерес до організації: скандали в інтернет-просторі, на форумах, у пресі тощо. Це мені нагадує відоме пріснопам’ятне гасло «сбросить Пушкина с корабля современности», після чого відібрати все і поділити — знову-таки, за одним із відомих героїв Булгакова. Що далі буде?


Ред.: Правильно, в цьому запитання і полягає. Ми ці всі скандали, форуми поки що виносимо за межі конкретного запитання. Ви прийшли і очолили колись дуже потужну спілку, так?


М. С.: Так.


Ред.: Ви ж бачили якусь перспективу? Які завдання ви ставили перед спілкою і як їх виконувати?


М. С.: Одразу після обрання, а це було 29 листопада 2014 року, якщо відверто, перші кілька тижнів у мене був справді шок від тієї інформації, яку я отримав. Зрозумів, які колосальні проблеми стоять перед спілкою і в який момент я зайшов нею керувати. Перед тим, ви знаєте, головою був Віктор Федорович Баранов, останні півтора роки він дуже тяжко хворів, тобто робота практично не велася, я був три роки головою Київської письменницької спілки і це все бачив.


Ред.: Давайте конкретніше: що ви плануєте змінити?


М. С.: Ми почали працювати і буквально 3 березня 2015 року на засіданні правління НСПУ ухвалили програму діяльності. Нам потрібно було кілька місяців, щоб оговтатися, зрозуміти, де ми перебуваємо, і спланувати з секретаріатом і правлінням дії. Отже, кілька ключових напрямів.


Насамперед, ми оновили видавництво «Український письменник». Нас не влаштовувало його тодішнє керівництво, яке фактично було поза Національною спілкою письменників України. Тобто спілка тут, а видавництво існує в паралельних світах. Я поставив питання принципово категорично, і ми усунули керівника, який загалом непоганий видавець, але має своє приватне видавниче підприємство, відтак він працював і там, і там. На сьогодні видавництво «Український письменник» працює в контексті діяльності Спілки письменників. Менш ніж за півтора роки видано майже 50 книжок, незважаючи на наявні проблеми.


Розуміючи важливість для письменників контактів з читачами, ми розробляємо і цей напрям діяльності. Це відбувається у форматі літературно-мистецьких фестивалів, зустрічей із читачами, презентацій. Таких літературно-мистецьких фестивалів, незважаючи на фінансову скруту, ми провели чимало. Є в нас і перспективні плани, які сподіваємось реалізувати.


Ми досить принципово підійшли до молодіжної політики. Це надзвичайно важливо, тому що Спілка письменників, більша її частина — це люди передпенсійного і пенсійного віку.


Ред.: Вони на вершині творчої слави.


М. С.: Так, але не всі, дехто перебуває на вершині уявної слави. Тобто повинне бути оновлення організації, мають бути молоді сили. Тягнути ми в спілку не можемо. Чимало молодих не є членами Спілки письменників, але в останній час з їхнього боку з’явився інтерес до організації. До речі, ще рік-два тому дехто з них казав, що спілка не потрібна взагалі. Хтось із радикальних крикунів-колег обіцяв привести атошників чи псевдоатошників, підпалити шини і викурити Сидоржевського і всю команду з Будинку письменників, стверджував, що спілку потрібно закрити. Причому ті, хто так говорив, пізніше змінили свої плани і почали казати, що, мовляв, треба зайти в спілку і очолити її, але при цьому, за їхніми словами, Спілка письменників має бути оновлена. Я про необхідність оновлення кажу від листопада 2014 року, і не лише кажу. Але це має статися без використання більшовицьких підходів. Це має бути, звичайно, не революційний процес, а еволюційний. Тобто, повертаючись до запитання про молодіжну політику, зазначу: це обов’язково для нас. Ми нині націлюємо і нашу приймальну комісію, і обласні організації, які в нас діють в усіх областях і є великими і надзвичайно потужними організаціями, на залучення до спілки молоді. Після семирічної перерви ми відновили міжнародний конкурс «Гранослов». Ми повернули вже забуті творчі наради молодих літераторів і за рік провели їх у Києві, Харкові, Тернополі, Одесі та Львові. Щомісячно молодь збирається на літературно-мистецькі вечори під назвою «Творчий ковчег» і т. ін. І молодь іде зараз у спілку. Інше питання: вік — це як тимчасовий бонус. Можу сказати, що відсоток графоманів і талановитих серед 18-річних і 80-літніх приблизно однаковий. Молодість — це не ознака якихось преференцій, за якими людина може заходити в спілку легше, простіше, ніж старша людина. Критерій має бути один: талант. Наступна позиція: міжнародна діяльність спілки, яка є надзвичайно важливою. Ми інтенсифікували наші міжнародні контакти. Ми влаштовуємо поїздки, приймаємо гостей. Проводили конференції з білорусами, причому з білоруською опозиційною Спілкою письменників, там дві є. Потужні контакти в нас із польськими, чеськими, молдавськими, румунськими, азербайджанськими письменниками. Це обмін делегаціями, ми їздимо на літературні заходи до цих країн. Вони приїжджають до нас. Згадаю лиш про участь українських письменників у таких мистецьких заходах, як міжнародний фестиваль «Українська весна» за участю польських поетів (Київ — Бориспіль — Харків), «Галицька літературна осінь», що проходила у нас у Львові та Івано-Франківську та в Польщі, в міжнародному літературному фестивалі «Поети без кордонів» (м. Поляниця-Здруй, Польща). Досить змістовною була участь наших поетів і прозаїків у літературному фестивалі в Познані. За останній рік-півтора видано дві антології: українсько-польську двомовну «Вулиця надії» і «Антологію європейського верлібру» (33 українські поети, 18 болгарських поетів) — двомовне українсько-болгарське видання. За цією ж аналогією розпочато впорядкування (і переклад) однотипних двомовних «Антологій українського верлібру»: українсько-польського, -чеського,  -угорського видань.


Крім того, у нас нині ще один напрям, який не стосується суто літературних проблем, але він є питанням виживання спілки.


Ми переглядаємо і надзвичайно жорстко підходимо до питання життєдіяльності організації: за рахунок чого їй виживати? Місячний бюджет приблизно 450 тисяч гривень. 920 тисяч гривень бюджетних коштів на рік нам вистачає на два місяці. Можна про щось красиво говорити, планувати, але за що жити, за що існувати?


Київрада встановила нам кабальний розмір земельного податку за користування приміщенням на вулиці Банковій: 157 тисяч гривень на місяць. П’ять місяців нараховували таку суму, перш ніж нам вдалося втричі зменшити розмір земельного податку. Ситуація критична — 23 жовтня суд має розглядати питання стосовно податкового боргу і податкової застави. Під податковим арештом перебувають три наші об’єкти: Банкова, 2, Будинок творчості письменників в Одесі та Будинок письменників у Харкові.


(Від редакції. Як повідомив голова НСПУ, за час, поки інтерв’ю готувалося до друку, керівництвом спілки було підписано попередній договір щодо продажу за 2 млн 104 тис. грн (80 тисяч доларів) приміщення недобудованого ресторану в Одеському будинку творчості письменників, завдяки чому спілкою погашено податковий борг. Описане в податковий борг майно спілки (а це Будинок письменників у Києві, Одеський будинок творчості письменників і Будинок письменників у Харкові) зняте з податкової застави, відтак загроза його втрати усунута).


Також існують проблеми з окремими недобросовісними орендарями, з якими ми змушені будемо розривати угоди про оренду.


До речі, ми ініціювали питання з підготовки закону про скасування для національних творчих спілок земельного податку. Нещодавно з цього приводу проведена зустріч з Головою Верховної Ради Андрієм Парубієм, в якій, крім голови НСПУ, взяли участь академік Микола Жулинський, голова Шевченківського комітету Юрій Щербак, Герой України Левко Лук’яненко, письменник Ярема Гоян і Борис Пономаренко, радник голови НСПУ, який курує питання зв’язків НСПУ із органами влади. Під час зустрічі Голова Верховної Ради підтримав нашу ініціативу. На сьогодні відповідний законопроект зареєстрований у парламенті під номером 7219. Звертаюсь до народних депутатів з проханням підтримати цей законопроект.


Ред.: Ви вже переходите до майнових проблем. Дехто з опонентів звинувачує нинішнє керівництво спілки у неефективному використанні об’єктів, які є у її власності: в Ірпені, Одесі та, власне, і будинок Спілки письменників. 


М. С.: Я можу коментувати кожну ситуацію.


Ред.: Ви сказали, що розриваєте угоди оренди. Тобто вони були укладені некоректно стосовно спілки, так? Хто їх підписував?


М. С.: З боку спілки їх переважно підписували попередні керівники.


Ред.: З цих договорів оренди, які є на сьогодні, ви жоден не підписували?


М. С.: Підписував.


Ред.: Вони теж неефективні?


М. С.: Частково. Чому неефективні? До мого обрання, за часів керування В. Яворівського, орендарям (а це ТОВ «Євротранзит» і ТОВ «Чорноморська телерадіокомпанія») була надана можливість на пільгових умовах зайняти два об’єкти для оренди по Банковій, 2: один із них за ціною 104 гривні за квадратний метр, другий — 130 гривень за квадратний метр. Так от, у лютому 2015-го ми переглянули ці орендні угоди, уклавши угоду з «Євротранзитом» на три роки (з ЧТРК Яворівським було підписано угоду на 25 років), піднявши ціну для обох орендарів до 190 грн за кв. метр.


Це теж ціна доволі невисока, і в лютому 2018-го ми збиралися її піднімати. Але орендарі (насправді стосунок до обох компаній має одна особа) дуже проблемні, оскільки на сьогодні розмір боргу перед нами по обох об’єктах становить більш як півмільйона гривень. Ми писали численні претензії, неодноразово розмовляли, просили погасити борг, але протилежна сторона посилається на відсутність грошей і гасити борг не поспішає. Зрештою, ми змушені були звернутися до суду.


Це лише один приклад, але він не єдиний. За часів того ж таки Яворівського була підписана угода на оренду іншої частини нашої території, в тому числі знаменитого кафе «Еней» з розписами Базилевича (які, до речі, тут же були знищені — а це шедевр мистецтва). Нині це кафе пустує, там пилюка і павутиння по кутках. Але одразу після першої угоди була підписана додаткова, яка давала можливість орендареві вкладати гроші в ремонт і реконструкцію. Тож вони вклали гроші у ремонт і реконструкцію і в судовому порядку почали претендувати на те, щоб відібрати це майно згідно з нашим законодавством.


Почалися судові тяжби ще 2011-го чи 2012 року. На сьогодні ми виграли суд у першій інстанції, виграли апеляційний суд. Це дуже непроста справа, але ми це робимо і я переконаний, що ми переможемо.


Ред.: Коли вас обирали головою, то закидали, зокрема, що у вас дуже малий письменницький доробок.


М. С.: Це правда.


Ред.: Що змінилося з того часу?


М. С.: Небагато. Я автор усього п’яти книжок. Ось одна з них. «Час фарисеїв і героїв» — це публіцистика. Річ у тім, що я ваш колега, журналіст за освітою. Закінчував факультет журналістики Київського університету в 1985 році. Пройшов гарну школу у житомирській молодіжній газеті — кореспондент, заввідділу листів і соціальних проблем, потім був редактором багатьох газет. І «Літературної України», й інших, шести—семи.


Тобто я працював як журналіст і редактор. Писав статті, писав публіцистику. Але на певному етапі мені почала писатися поезія. Якось, коли працював заступником головного редактора газети «Літературна Україна», головний редактор Петро Перебийніс, прочитавши дещо з мого поетичного доробку, сказав: «Ці поезії треба видавати книжкою». Так у 2006 році з’явилася книжка «Навпіл між обома світами». У 2006-му мене прийняли до Спілки письменників. У 2007-му світ побачила друга книжка — «Здвиг», про події першого Майдану, трохи згодом — третя: «Туга за свободою», теж публіцистика. Потім була книжка «Пам’ять нашого роду» — цікавлячись історією, я дослідив свій рід до середини XVIII століття, створив генеалогічне дерево, написав таку своєрідну книгу. Вже в 2015 році з’явилася книжка «Час фарисеїв і героїв» — про наше бурхливе сьогодення.


Тобто на сьогодні в мене справді всього п’ять книжок. Можливо, було б краще, аби головою Спілки письменників обрали того, у кого багато книжок? До речі, так вважає навіть міністр культури, який чомусь неодноразово висловлював свою думку щодо керівництва Спілкою письменників. Мовляв, треба, щоб нею керували «ті поети і письменники, які презентують українську державу — а їх ніколи там немає, — Жадан, Андрухович, Забужко, Кокотюха». (Залишаючи сказане без коментаря, все-таки зазначу, що троє з чотирьох названих шановних колег не є членами Спілки письменників. До відома міністра культури. А голову письменники обирають ще з радянських часів на з’їзді таємним голосуванням, а не за вказівками міністра).


Чомусь на з’їзді 2014 року в числі п’яти чи шести кандидатів ні Жадана, ні інших, названих міністром, не було. Зрештою, я сам особливо не прагнув цього крісла. Але, оскільки колеги мене висунули, вважаю, що було б неправильно і несправедливо, якби я колупав у припічку і відмовлявся. Тим більше в надзвичайно складний для спілки час, коли вона була розбалансована і перспективи її були незрозумілі. Висували — значить, я погодився.

І обрали 249 голосами «за». За кандидата, який посів друге місце, віддали 67 голосів.


Зрештою, на посаді голови Спілки письменників має бути менеджер. Я не менеджер, проте змушений цього три роки вчитися, і за цей час багато чого навчився. Найголовніше — вміння працювати з людьми, керувати ними.

Це дуже важливо. Відчувати людей. Робота з людьми — це ключове. Відчувати колектив, відчувати, як він реагує. Якщо керівник від цього дистанціюється, то починаються якісь негативні процеси.


На сьогодні, звичайно, опозиція є. Через рік, до речі, в листопаді, буде з’їзд. Там і з’ясується, кого оберуть на посаду голови на наступний термін.


Ред.: Кажуть, що до того, як вас обрали головою, ви провели дуже багато консультацій у регіонах у неформальній обстановці?


М. С.: Звичайно. Безперечно.


Ред.: Ви сказали, що не хотіли, але вас висунули. Але до того ви проводили консультації?


М. С.: Із січня 2012-го до листопада 2014-го був головою Київської письменницької організації, а ще раніше, з 2007-го, був головою творчого об’єднання публіцистів Київської організації спілки письменників.


Коли наближався спілчанський з’їзд, до мене приходили колеги і відбувалися відкриті розмови стосовно перспектив. І, звичайно ж, під час цих розмов говорилося, що от я міг би балотуватися і поборотися за посаду голови спілки. Після деяких роздумів я погодився. І почав працювати на реалізацію. Адже дію за принципом: можна зволікати, роздумувати, сумніватися до моменту прийняття рішення. Якщо ж уже вирішив — дій без жодних сумнівів і зволікань. І тільки на перемогу. Відтак почав їздити, зустрічатися з людьми і в Києві, і в областях. Безперечно, було проведено значну роботу і мною, і моїми колегами.


Ред.: Є такий заступник голови Київської письменницької організації Крюгер?


М. С.: Крюгер?.. Не було і нема такого заступника.


Ред.: А що це за історія?


М. С.: Крюгер — це незначний, не вартий уваги епізод. Насправді півтора року тому про це писали в пресі, відбувся бунт, по суті, секретарський бунт проти голови, проти головного бухгалтера, якого було звинувачено у фінансових зловживаннях. Від мене вимагали усунути головного бухгалтера. Я категорично відмовився це робити. Почалася брудна кампанія проти мене з метою дискредитації, усунення з посади і навіть запроторення до в’язниці, оскільки звинувачення були кримінального характеру. Жодне з них не підтвердилося. Зрештою, троє з п’яти секретарів-бунтарів подали заяви на звільнення за власним бажанням, а ще одного виведено з секретаріату і відсторонено від посади заступника голови НСПУ.


Дуже прикро, що все це почалося, і дуже прикро, що все це тривало, по суті, донедавна. Нині ми налагоджуємо нормальну співпрацю. Хоча з їхнього боку були заяви до Генеральної прокуратури, в Національну поліцію, в суди.


Щодо Вано Крюгера, то він головою Київської організації пропонувався на посаду заступника голови цієї організації. Але за штатним розписом, затвердженим головою НСПУ, такої посади в КО НСПУ нема. Зрештою, нині цей письменник працює в апараті столичної організації — менеджером з літературних проектів.


Ред.: Твори яких молодих літераторів планується найближчим часом видавати?


М. С.: Я можу назвати одне прізвище, наприклад, Олег Янченко. Надзвичайно талановитий. Фрагменти з його роману «Війна початку століття» друкувалися в кількох числах «Української літературної газети». Чудовий стиль, пластичний своєрідний потік свідомості. Відносно молодий, не знаю, чи є йому 40. Для письменників це ще не вік. Є кілька молодих, надзвичайно цікавих — і поети є, і прозаїки. Той же Сашко Хоменко. Чудовий літературознавець, неймовірної потужності, сили. Чи Олександр Стусенко, прекрасний пародист, сатирик, рівних якому у цьому жанрі, як на мене, немає. Нині серед молодих є дуже багато цікавих, які підтягуються до спілки, які зараз працюють і пишуть.


Ред.: Микола Славинський керує видавництвом?


М. С.: Так, Микола Борисович Славинський. Він керує видавництвом і справляється. Є проблеми, фінансові на першому місці. А ще приміщення. Величезна частина була завалена книжками. Ми навели там лад. Все, що потрібно, залишається і розкладено по полицях. Із старих видань там дуже багато позалишалося. Навели лад в Ірпінській бібліотеці. Тепер узялися за бібліотеку на Банковій, 2. Дуже багатюща кнгигозбірня. Величезна кількість фоліантів з XIX, початку XX століття. І воно все у підвалі було, в таких умовах. Тепер усе виставляємо.


Ред.: Нині є рух «Читай українською в зоні АТО». Ви до того не долучалися?


М. С.: Ми передали книжки під час Шевченківського свята, яке цього року відбувалося на Луганщині. Чудово провели захід. На дуже високому рівні. Їздили по багатьох райцентрах Луганщини — і Слов’янськ, і Старобільськ — словом, відвідали шість чи вісім райцентрів. Ми передали бібліотечку в адміністративному центрі в Сєверодонецьку. Крім того, передавали дитячі книжки. Були також поїздки від НСПУ до військових у зону АТО, під час яких привозили книжки.


Ред.: Продовжуючи тему, якої  торкнулися. Редакція брала участь у Шевченківських днях на Луганщині. Люди надзвичайно хочуть побачити письменника — у маленьких селах, у райцентрах. Бо для них це важливо — що ось приходить хтось зі словом, не оцей телевізор бездуховний, пропагандистський часом. Особливо якщо йдеться про прифронтову зону, де все ще працює російське телебачення, а ось приїжджають письменники, і це величезний прорив. Письменників сприймали мов якийсь світоч. Скажіть, чи продовжуєте ви таку традицію, мова — не лише про прикордонну зону, а взагалі, щоб їздити до людей. Чи є якась програма поїздок письменників саме до старшокласників, до бібліотек райцентрів?


М. С.: Є афоризм: «Воїн, який діє бездоганно за сприятливих обставин, — паперовий воїн». У нас обставини далеко не сприятливі. Ми не можемо навіть відремонтувати бусик, щоб їздити своїм транспортом.


Але все-таки зроблено чимало. Зокрема, регулярно відбуваються зустрічі письменників із читачами в бібліотеках Києва. Березень — Бородянка, літературно-мистецький фестиваль, ініційований і проведений нами, «Бородянка-букфест». Травень — Бориспіль, там ми втретє влаштували міжнародний поетичний фестиваль ронделя. Тоді ж, у травні, провели в Ірпені літературно-мистецький фестиваль. 1 липня — у Макарові, 24 серпня — в Бучі... В Ірпені на початку вересня влаштували фестиваль бардівської пісні «Ірпінський парнас».


Крім того, за участю спілки відбувалися літературні заходи в Одесі, у Рівному, на Франківщині («Письменницька ватра над Черемошем», вшанування Франка у Лолині), на Закарпатті: в Мукачеві та Виноградові, Міжнародний фестиваль інтеграції слова у сучасний артпростір «Литаври» на Чернігівщині, фестиваль «Лесині джерела» в Новограді-Волинському, «Просто на Покрову» в Коростені, «Русалка Дністровая» на Вінниччині, всеукраїнський фестиваль новели на батьківщині Гр. Косинки в Обухівському районі... Повірте, це ще далеко не все.


На сьогодні ми готуємо ще кілька заходів до кінця року. Тобто системно намагаємося підходити до цього. Ми відчуваємо, що народ голодний на книжку і хоче купити й почути щось розумне. Слухають і ставлять запитання. Ми нині працюємо в цьому напрямі. І будемо далі системно підходити. Ми створили агенцію з популяризації художньої літератури. Вона діє, і саме в форматі цієї агенції відбувається частина літературно-мистецьких фестивалів. Інші заходи також — презентації тощо.


Ред.: Яка ситуація в Ірпені з вашим Будинком творчості? І друге, якщо можете відповісти: яка ситуація з розслідуванням спалення дачі Віктора Баранова?


М. С.: Стосовно другого одразу відповім, що не маю про це жодного уявлення. Моя версія, що там зійшлися інтереси двох зацікавлених орендарів. Але, зрештою, велося якесь слідство, нехай воно відповідає на такі запитання. А щодо Ірпеня: 30 вересня відбулося відкриття письменницького парку на території Ірпінського будинку творчості письменників. Це було зроблено відповідно до ухвали з’їзду 31 березня цього року.


Ми прийняли єдино правильне рішення в цій ситуації. Чому? Тому що, по-перше, Ірпінський будинок творчості — це майже 11 гектарів території. Земля належить місцевій громаді, вона у комунальній власності, а Спілці письменників її передано в постійне користування. Третину, а може, й менше,  займають наші будиночки, які зведені в 50-х роках і відтоді не ремонтувались. Є будинки, в яких немає опалення. Узимку вони стоять зачинені. В решті — умови, скажімо так, далекі від сучасних. Хоча там тимчасово мешкають наші працівники з числа іногородніх. Там письменники, які не мають помешкання, живуть на пільгових умовах. Василь Голобородько, Шевченківський лауреат, переселенець із Луганщини, який залишився без даху над головою, живе безплатно.


Але повертаюсь до вашого запитання. Так от. Ми прийняли рішення. А чому ми змушені були це зробити? Давно велися балачки, що, мовляв, письменники запустили парк. У місті говорили про те, щоб забрати його у письменників. Ми не мали ні змоги, ні грошей, щоб усе впорядкувати, відремонтувати будинки.


Керівництво Ірпеня неодноразово зверталося до нас із пропозиціями щодо впорядкування нашої території і більш ефективного її використання. Ми зволікали з рішенням, побоюючись втратити парк.


Наприкінці 2016 року ірпінські депутати на сесії прийняли ухвалу про встановлення земельного податку за користування землею нашого Будинку творчості в розмірі 98 тис. грн за місяць, що в кілька разів вище від попередньої розцінки. Це був той самий шлях, який влаштували нам депутати Київради за користування землею під Будинком письменників на Банковій (157 тис. грн щомісячно), у результаті чого ми потрапили в зашморг податкового боргу.


Ми опинилися перед вибором: іти на компроміс чи продовжувати відмовлятися від співпраці, але при цьому ризикувати за якийсь час мати ще один головний біль. Створивши робочу групу від спілки, ми розпочали складні перемовини.


Вийшли на оптимальний варіант: вся територія в Ірпені юридично залишається за нами та умовно ділиться на три частини. На одній — коштами міста облаштовується міський письменницький парк, який 30 вересня відкрили.

Територія парку дуже красива: там можна проводити різні заходи. Друга частина території, з будинками та інфраструктурою, залишається за спілкою. Третю частину буде передано в користування майбутньому інвестору, але без права будівництва багатоповерхівок. За отримані від інвестора кошти ми зможемо зробити реконструкцію нашої частини території: вода, опалення, каналізація — щоб домогтися комфортних цивілізованих умов проживання наших письменників.


Я абсолютно спокійний за ті майнові рішення, які ми прийняли на з’їзді 31 березня (Ірпінь) і 28 вересня (Одеса). Ухвалюючи їх, ми діяли в повній відповідності зі Статутом спілки і з чинним законодавством.


Ред.: Які критерії прийому до спілки?


М. C.: Технічні критерії: мінімум дві видані книжки, три рекомендації від членів Спілки письменників із трирічним стажем, фото, заява. І, безперечно, має бути відповідний рівень.


Ред.: А чому останніми роками йде негативний потік інформації про спілку?


М. С.: Згоден з вами — спілка більше відома скандалами... На жаль. Ми змушені боронити наші позиції і обстоювати честь організації. Бруд і спекуляції довкола неї — це робота сил, зацікавлених у маргіналізації спілки і її знищенні як структури, котра послідовно обстоює державницькі, проукраїнські позиції, популяризуючи українське слово і українську культуру в надзвичайно складний для нашої держави час.


Ред.: Чи проводяться заходи, спрямовані на популяризацію українського слова, культури на сході нашої країни?


М. С.: Частково я вже відповів на це запитання раніше. Працювати там важко. Складно навіть зібрати членів спілки на звітно-виборчі збори, адже чи не половина письменників Донеччини і Луганщини мешкають на окупованих територіях.


Ред.: А щодо Шевченківських днів?


М. С.: Нинішнього року, як було вже сказано, Міжнародне шевченківське літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній, новій» відбулося на Луганщині. Захід був чудово організований і проведений — завдяки сприянню Міністерства культури (в заходах на Луганщині брав участь заступник міністра культури Юрій Рибачук), місцевої влади на чолі з головою ОДА Юрієм Гарбузом (він теж був присутній на святі), а також оргкомітету на чолі з першим заступником голови НСПУ Віктором Мельником і головою Луганської письменницької організації, секретарем НСПУ по роботі з молоддю Богданою Гайворонською. 


Ред.: Є письменники і поети, які стали вимушеними переселенцями. І так склалося, що це люди, особливо поети, непрактичні у побуті. Сьогодні вони живуть у надзвичайно складних умовах. Чи могла б спілка якось допомогти їм? Чи можна для них ініціювати якісь проекти?


М. С. Ми можемо допомогти цим людям: надати тимчасове житло в Ірпені на пільгових умовах. Ми це й робимо. Я вже згадував, що Василь Голобородько живе безплатно. Декілька письменників-переселенців, у тому числі Антоніна Листопад із Луганщини, мешкали тимчасово. Ми готові надавати їм житло і на тривалий час. Платня невисока — всього 1450 гривень на місяць. Умови проживання: вода, туалет, душ.


Також ми максимально сприяємо цим нашим колегам в отриманні різних соціальних пільг. Так, державну президентську стипендію для підтримки видатних діячів у галузі культури в розмірі 1968 грн отримують 87 членів НСПУ, в тому числі чимало зі східних регіонів.


Це реально. А ось щодо проектів... Зверталися з приводу надання житла для Василя Голобородька до Віталія Кличка. На жаль, позитивного рішення немає.


Ред.: Ви розповіли про пропаганду української літератури в Україні. А є якісь проекти за кордоном?


М. С.: Ви справді вважаєте, що Спілка письменників із її жалюгідним бюджетом може реалізовувати проекти за кордоном? Для реалізації цих проектів потрібні кошти, і немалі. Це насамперед державна справа, зокрема й компетенція новоствореного Інституту книги. На жаль, нинішнього року йому навіть не було надано можливості реалізувати бюджетну програму «Українська книга», що вже казати про високозатратні «проекти за кордоном».

Не хочу про це говорити.


Ред.: А що ви порекомендуєте прочитати з українських книжок?


М. С.: Порадив би читати класику. Я шаную українську класику: Василь Стефаник, Юрій Яновський, Григір Тютюнник...


А з сучасників — надзвичайно потужні Василь Портяк, Любов Пономаренко, Оксана Забужко, В’ячеслав Медвідь, Володимир Лис, Мирослав Дочинець... Це якщо говорити про прозу. А поезія у нас багатюща і одна з найсильніших у Європі.


Нині я пишу роман-есей про нашу дійсність за останні 25 років. Ось один із уривків із цієї книги, який починається так: «...Війна, безжальна і абсурдна війна початку століття, спершу сором’язливо і політкоректно названа дивною абревіатурою з трьох букв, стане господинею цієї країни калинових солов’їв і перманентного словоблудства...».


Ред.: Дякуємо за розмову.


Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.