15 лютого — День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

Коли старший лейтенант Микола Губар написав додому, що його частина 12 лютого 1989 року виходить з Афганістану, дружина-вчителька, двоє його зятів (чоловіки сестер) вирішили зробити молодому офіцеру сюрприз. Адже саме того дня у нього був 27-й день народження. Хоча півторарічного сина ні на кого було залишити, Тамара таки зібралася у далекий узбецький Термез. Дуже скучила за чоловіком! Вони як слід і не пожили після одруження. Микола навіть не забирав дружину з пологового будинку у вересні 1987 року — бо в червні потрапив до Афганістану. Через день писали одне одному. Так Микола дізнавався про першу усмішку сина Володі, його перші кроки. Теплі рядки з листів дружини зігрівали його душу.

Сестра взяла відпустку і Тамара залишила на неї сина. Прилетіли у Ташкент літаком, добралися увечері до Термеза. А сюди з’їхалася сила людей, які теж спішили обняти своїх рідних. Ніде було ночувати. Знайшли гуртожиток.
Уже вранці вони були біля мосту, через який ішли війська. Батьки, родичі грілися біля багать. А очі стежили за всіма солдатами, офіцерами: де ж моє найрідніше обличчя? По той бік Амудар’ї раз по раз лунали постріли, вибухи, які нервували, непокоїли... Серце завмирало від болю і напруження: везли у колонах і щойно убитих солдатів, офіцерів, що втратили життя буквально за кілька кілометрів від кордону.
І ось довгоочікувані артилерійські батареї з самохідними гарматами. Перша, друга, третя... А де ж Микола?
Однополчани повідомили, що батарею «Гіацинтів» Губаря і ще кілька залишили прикривати відхід основного війська. Коли вийде? Важко сказати...
Хоча були вже куплені квитки додому, вирішили все-таки дочекатися.
Грілися біля вогнищ 13 лютого.
Не було Миколи в колонах і 14 лютого.
15 лютого урочисто вийшла остання колона військовиків з генералом Борисом Громовим. Квіти. Радісні вигуки.
Тамара плакала. Не знала, що робити. Де її Микола? Що думати-гадати? Хтось сказав, що чув про колону, яка проходила вночі.
Чоловік сестри вирішив з’їздити туди, де стояли батареї, що прибули раніше. І побачив там Миколу! Як з’ясувалося, частину дивізіону справді виводили вночі. М. Губар дуже розстроївся, коли дізнався, що його дружина 12 лютого чекала і не дочекалася...
Зрештою зустріч біля мосту закоханих відбулася! У Тамари як гора з плечей зійшла: тепер вони будуть разом!
— До мене підходили солдати, якими він командував, — згадує Тамара Володимирівна. — Казали, що він був дуже строгий, нікуди їх не відпускав у вільну хвилину. Не дозволив навіть купити на базарах подарунки для рідних. І за це на нього дуже всі злилися. А потім дякували йому за строгість — бо дехто із солдатів, які довірливо бродили по місту в пошуках подарунків, поплатилися життям. А з них ніхто не загинув, всі повернулися додому живими. А це ж було найбільшим подарунком для батьків, наречених.
У Термезі всі були збуджені. Клопоту завдавали десантники, які прибули додому, почали розслаблятися. Зять пробував їх добрими словами втихомирити, та за це отримав штурханів. Миколі Губарю довелося бути у перший день і ніч із солдатами — стримував несподіваний вибух енергії бійців, які опинилися по той бік війни.
...А потім М. Губар тримав на руках і цілував свого первістка. Й знову служив в армії. Але то вже була мирна історія. Нині на пенсії, має звання підполковника. У родині з’явилася ще донечка Людмила. А недавно — й онучка Оля. Губарі щасливі, що разом. Вони цінують, як ніхто, мир, спокій, любов. Війна нагадує про себе лиш пачками щемливих листів та альбомами пожовклих фотографій.
Чернігів.
 
Досьє «Голосу України»
 
П’ята гарматно-самохідна артилерійська батарея старшого лейтенанта кавалера ордена Червоної Зірки Миколи Губаря дислокувалася в Джелалабаді, підтримуючи бойові дії мотострілецьких частин. Підрозділ також виконував завдання в Шинданті, Гераті, Асадабаді, Кабулі, Чарикарі, Поліхуирі, Салангі, Мазари-Шарифі.
 
Микола Губар з дружиною переглядають листи з Афганістану.
Фото автора.