Побачила світ книга Миколи Жулинського (на знімку) «Моя Друга світова: роман-хроніка в голосах» (Київ, видавництво «Український пріоритет», 2017 рік).
У неї гарно продумана обкладинка: на білому тлі — старий знімок, де авторові літ сім, він сидить на коні, босий, у червоноармійській пілотці, яку називали «книшиком». В руках у малого — блискуча польська м’ясорубка. Вона йому заміняла «пулємйот», коли він з однолітками грався у «войну». Наївність цього знімка ніби натякає на простоту сприйняття теми — «Моя Друга світова». Хоча в історії тієї війни небагато знайдеш таких складних і досі не розв’язаних проблем, як польсько-українське протистояння на Волині 1943—1944 років. Досі тривають дискусії: хто винен, наші або поляки? У тому кривавому вирі опинилися рідне село Жулинського, він сам, його батьки й односельці. Книжка саме про це. Тож м’ясорубка на знімку — зовсім не кухонна метафора.
Тут слід зробити ось який відступ. Масштабні історичні трагедії (як-от Голод-33, Волинь-43 або Голокост) виходять за межі людського розуміння та індивідуального досвіду. Це породжує недовіру до історії та істориків. Бо вони, заради повноти картини, змушені посилатися на інших істориків чи на статистику, правдивість якої ми не можемо перевірити. Через те більше довіряємо власному досвіду або оповідям батьків чи дідів, у яких не було причин спекулювати історією, вони просто розповідали те, що бачили на власні очі.
Микола Жулинський має, хоч і невеликий, власний досвід Волинської трагедії: йому було чотири роки, коли під час облави «польські фольксдойчі» розлучили його з батьком, якого відправили до Освенцима. Коли Микола став дорослим, він зібрав свідчення про ті часи — від родичів, сусідів, а згодом і від батька, чия біографія символічна для Волині, де Друга світова почалась не в 1941-му, а в 1939-му і завершилася не в сорок п’ятому, а пізніше. Жулинський-старший встиг побувати солдатом двох армій, польської та Червоної, в’язнем нацистських таборів і вигнанцем, який зміг побачитися з сином аж через 35 літ після розлуки.
Отже, ця книга складається ніби з трьох пластів. Перший — це спогади самого Миколи Жулинського з воєнних та перших повоєнних літ його дитинства. Другий пласт — записи спогадів родичів та односельців, тому-то книга має підзаголовок «роман-хроніка в голосах». Ці голоси, можливо, найцінніше, що є в книзі. Бо так звана низова історія, розказана очевидцями в усіх барвах та подробицях, ніколи не вкладається в узагальнену до абстракцій наукову історію. Хоча на неї автор теж посилається. І це — третій пласт книги, без якого теж не обійтися, хоча б заради того, щоб окреслити загальний контекст подій. Адже односельці розповідають лиш про те, що пережили у власному селі, а вся трагедія охоплювала дві області, Волинську та Рівненську.
«Маленький епізод великої трагедії двох народів, яка накрила чорним крилом моє рідне село Новосілки Демидівського району Рівненської області. Люди мало й неохоче згадували цей зловісний літній день сорок третього. Я лише згодом буквально вихоплював окремі слова-спогади очевидців у сподіванні відтворити цілісну картину цієї жахливої події, яка є ще однією сторінкою в книзі великого трагедійного звучання під назвою «українсько-польський конфлікт».
Ключове питання «хто винен?» досі актуальне. Свідкам подій найважче відповісти на це запитання. І тут нема нічого дивного. Бо тоді в тих краях зійшлося немало озброєних людей. Не лише українці й поляки, а й червоні партизани, і німці, й навіть узбеки — полонені, котрі перейшли служити до німців. Розповідає односелець Євдоким Зеленчук: «Удень не так страшно (...). А от вночі хто приходить — як розібрати? Гавкне собака — і серце стає (...). Уже наших просив, ну, хлопців з нашої партизанки: дайте якийсь знак, що то ви прийшли. Ну як пойняти, хто там за вікном. Кожен, хто вночі приходить, щось хоче. Добре, коли їсти чи щось вивідати. А якщо прийшли забити в одмєстку, відплату на тобі й твоїх дітях зробити? Ну, ніякого знаку на первих порах не було ніде».
А втім, «знак» не помагав: енкаведисти переодягалися в уніформу УПА, а ті робили те саме. Даси хліба переодягнутому — значить, ти йому ворог, він тебе за твій же хліб і розстріляє, і не знатимеш, хто це зробив, свій чи чужий.
Свідчення Степана Папроцького: «Злість велика була. Вже доносили люди, що поляки з німцями наші села і хутори палять, а людей мордують... Ті мали свою самооборону, наші свою, і ночами не спали, стерегли села (...). А як нападуть поляки на українське село, попалять, поріжуть, то вже наші — і бандерівці, й прості люди — з чим попало на поляків пішли і давай помщатися. Помщалися на невинних (...). Страшно багато народа пропало. Усякого — польського, українського. Не сощитати. Та, мо’, не тра...».
Хто першим почав? Однією з перших жертв у селі був дядько Андріян. Хто його вбив? Автор питав про це у матері. Вона казала: «Не наші». А хто саме — німці, поляки чи радянські партизани? Згодом Автор спитав про те саме у батька. Той відповів: «Усі вони були проти нас. Проти України. Перші совєти були проти України, і другі совєти проти, німці проти України й поляки проти (...). Була ще совєцька партизанка й польська совєцька партизанка... і всі проти наших, всі проти України. Тіко на себе тра’ було розщитувати. Хто перший почав — ніхто вже не скаже. Нема вже тих. Скіко народу невинного пропало. І поляків, і українців, і євреїв. Чехів навіть нищили. Самі своїх, бувало, не жаліли. Така чорна кров людей заливала, очі дуріли, не відпроситься, було, ні старе ні мале. Вже перед тим, як наше село окружили польські фольксдойчі, дійшло до Новосілок, що бандерівці десь там під Млиновом польські колонії вичистили (...). Ніхто нікого не шкодував. Люди боялися в хатах спати (...). Кого винити? Не знаю. Тра’ прощати, як Господь велів. Я не тримаю зла ні на кого, хоч усе моє життя та польська облава в сорок третьому році потрощила, од вас, дітей, одірвала, у далекий світ кинула. А ті, що живуть, мають миритися і Бога не гнівити. Бо ві зла ніколи не сотвориться добро. Тіко добро родить добро (...). А почалося все (...) з тих часів, які я не пам’ятаю. І не хочу пам’ятати. І згадувати не хочу. Страшно».
Чи не кожне живе свідчення в книзі закінчується десь так само: згадувати — страшно, а взаємопрощення — необхідне. Зрештою, автор книги дотримується схожої думки: «Наше сумління болісно вражають трагічні події 1943—1944 років, і моральною силою, яка здатна зміцнити наш дух і набути нову віру, може стати усвідомлення і прийняття єдино можливої формули: «вибачаємо і просимо вибачення».
Наші проблеми, пов’язані з подоланням історичного минулого, ще попереду, то чи треба нам так довго дискутувати з приводу того, чи визріли ми, щоб осудити ті злочини, що їх учинили як поляки, так і українці багато літ тому. Нас має мобілізувати наша спільна мета — знайти порозуміння в ім’я майбутнього миру в об’єднаній Європі».
