Є у мене знайомий, який не пропускає жодного рок-концерту світових зірок в Україні й обов’язково фотографується з ними. Я розумію, що це означає — побачити вживу кумира та ще й зробити спільний знімок. Приблизно таке відчуття було в мене кілька років тому, коли вперше зустрілася з Валерієм Гайдабурою. Він — не рок-зірка. Але його ім’я, оточене аурою пошани і захоплення, я чула ледь не з перших днів роботи в театрі ім. Магара, а його перші книги — «Запорізький театр ім. М. Щорса», «Володимир Грипич», «Єлизавета Хуторна» — давно стали настільними для мене.
Завліт запорізької муздрами в 1962—1993 роках, який своїми працями прославив цей театр, доктор мистецтвознавства, автор сотень статей і більше десятка книг з історії театру, заслужений діяч мистецтв і академік Валерій Гайдабура — знакова особистість в українському театрі. Для театрального Запоріжжя він направду — батько історії. Зібраний ним архів — основа музейної експозиції театру імені Магара, фундамент історичних розвідок, лекторіїв, наукових робіт. Та це лише вершечок айсберга. Сенсацією в театральному світі стала книга Валерія Михайловича «Театр, захований в архівах» 1998 року, що відкрила невідому драматичну сторінку вітчизняного мистецтва — сценічне мистецтво в роки нацистської окупації. Сторінки тієї монографії Гайдабури ґрунтовно довели: український театр здатний вижити в найтяжчі часи, зберегти своє національне обличчя та навіть під страхом смерті не стати слугою окупанта.
Наступним кроком у розвитку ще недавно заборонених тем стали роботи «Театр між Гітлером і Сталіним», «ГУЛАГ і світло театру», «Театр, розвіяний по світу» та інші. Листування, спогади, щоденникові записи, репертуарні афіші — ось той матеріал, яким послуговується науковець і яким щедро ділиться з читачем. Особливе ж місце в книгах посідають фотографії. У цьому сенсі публікації Гайдабури — просто скарб для театрала чи дослідника.
Він знаходить унікальні знімки, що ніколи не публікувалися, він помічає деталі, які пройшли повз увагу інших шукачів, він досліджує фізіогноміку своїх світлинних героїв з якогось нібито випадкового ракурсу, костюма або гриму (як от світлина Бучми в гримі «під Курбаса»), вміє витягти цілу історію, знайти ниточку для нового великого дослідження.
Якщо вам пощастило спілкуватися з Валерієм Михайловичем, ви вочевидь помітили, з якою любов’ю ставиться він до тих, про кого пише. Якесь просто родинне тепло огортає його скрупульозно документальні розповіді. Ніби це не сторонній науковець описує події минулого, а люблячий спадкоємець говорить про родинне дерево. А може, так і є? Може, саме це відчуття родинності українського театру, спадкоємності змушує Валерія Гайдабуру шукати і знаходити нові (забуті!) обличчя нашої сцени? Хоч би як там було, саме через його небайдужість ми маємо цілу низку заповнених білих плям у театральній історії України. І саме його небайдужості завдячують сучасні завліти (якщо помиляюся — виправте мене!) єдиною українською публікацією про нашу унікальну професію. Я маю на увазі, звісно, книгу «А що тато робить в театрі?», в якій самоіронічно і з любов’ю автор досліджує найфантомнішу театральну професію.
Цього року Валерій Михайлович відзначив подвійний ювілей: 80-ліття з дня народження і 55 років театральної діяльності. Чверть століття з них — у Національному театрі імені Франка. Видатним діячам першої сцени України він присвятив кілька своїх робіт, серед яких і найновіша книга «Ганна Борисоглібська. Життя і безсмертя корифея сцени соборної України». Так ще одна біла пляма історії набула барв і чітких обрисів. Ще одна чиста сторінка заповнена фактами, документами, фотографіями. Ще одна доля врятована із небуття і введена дбайливою рукою до родинного кола.
Наталія ІГНАТЬЄВА, завідувачка літчастини Запорізького театру ім. В. Магара.
