Колективу Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької


Шановні добродії!


Сердечно вітаю славетних заньківчан зі столітнім ювілеєм видатного і знаного у всьому світі Театру. Ваша творчість увійшла до золотого фонду світового театрального мистецтва. Впродовж багатьох десятиліть ви презентуєте Україну світу, примножуючи славні традиції українського театру і сприяючи взаємозбагаченню різних культур.


Театральний простір Львова завжди був і залишається наповненим легендарними мистецькими особистостями. Режисери й актори — Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, Борис Тягно, Сергій Данченко, Федір Стригун, Богдан Ступка, Наталя Лотоцька, Лариса Кадирова, Богдан Козак, Таїсія Литвиненко, Віталій Розстальний, Володимир Глухий та інші... Ці імена корифеїв вашого Театру назавжди викарбувані у скарбниці світової театральної культури.


Магічний дух натхненної творчості, який випромінює ваша сцена, дає підстави сподіватися на нові вершинні здобутки, нескінченні зустрічі з мистецтвом і відкриття яскравих імен — служителів Мельпомени. Адже театр як категорія невмируща не лише намагається описати найтонші почуття та найглибші істини людського буття, а й зміцнює націю і державу, протистоїть руйнівним силам, єднає суспільство та залишається для вічності.


Тож нехай ваша високодуховна творчість і надалі служить справі піднесення національної свідомості та утвердження державності!


Бажаю Театру нових успіхів та аншлагів, найвищих мистецьких досягнень і невичерпної творчої наснаги.


Голова Верховної Ради України Андрій ПАРУБІЙ.

10 листопада у Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові відкрилася виставка «Театр Заньковецької. Перші 100 років». Ця акція стала першою ластівкою у ювілейному святкуванні 100-ліття львівського Національного академічного театру імені Марії Заньковецької. Виставку організовано зусиллями Музею театрального, музичного та кіномистецтва України та працівників театру імені Марії Заньковецької. На ній представлено багато оригіналів документів щодо діяльності театру з часів заснування, фото та відео, сценографічні макети, оригінальні костюми з вистав. Виставка триватиме аж до 6 грудня і супроводжуватиметься лекціями, авторськими екскурсіями за участю відомих діячів театрального мистецтва України, а також переглядом відео заньківчанських вистав. Її варто побачити кожному, залюбленому в театр і свій рідний край, бо всі експонати тут промовляють пережитими буднями та святами нашого народу і українського театру зокрема. Чого варте одне лиш сценічне вбрання Марії Заньковецької, людини, яка є справжньою легендою українського професійного театру! Неймовірно, якою тендітною та маленькою була ця дивовижна та сильна духом жінка! Про Марію Заньковецьку чомусь найбільше думається на цій виставці, хоча кожна річ знаходить відгомін у серці та пам’яті й торкається кожного львів’янина, адже у нашому місті, мабуть, немає нікого, хто б хоч раз у житті не побував на виставі театру імені Марії Заньковецької. І, хоч би як ми історично не згадували заньківчанський шлях від Києва до Запоріжжя, роки евакуації, для львів’ян — це театр нашого міста, бо понад 50 років зі 100 театр таки має львівську прописку. А Марія Заньковецька — його душа. Тому нічого дивного немає в тому, що народний артист України Федір Стригун вирішив знову ввійти в ту саму річку, тобто поставити через 45 років п’єсу І. Рябокляча «Марія Заньковецька».

 

Марія — Анастасія Дєлайчук, Садовський — Юрій Вольський.

 

Саксаганський — Богдан Ревкевич, Марія — Анастасія Дєлайчук, Садовський — Юрій Вольський, Кропивницький — Олександр Норчук. 

 

Федір Стригун знову поставив «Марію Заньковецьку». В цій п'єсі він грав Садовського 45 років тому.

Фото Тараса Валька та Яна Галаса. 


Колись вистава Олексія Ріпка була своєрідною візиткою театру, і не одне покоління львів’ян стало адептом театру завдяки цій постановці. Народний артист України Богдан Козак, учасник легендарної вистави Олексія Ріпка, закликав глядачів не порівнювати ці дві постановки. Спочатку цей заклик видався дивним, бо як можна з пам’яті стерти найсвітліші спогади і як можна примусити себе не порівнювати, якщо всі ці роки перша інтерпретація не зникає з пам’яті. Ось вчувається голос Бориса Романицького, майже реально, наче наяву, промайне тендітна постать Марії Заньковецької — Лариси Кадирової, оксамитовим баритоном обізветься голос Федора Стригуна — Миколи Садовського... Та реально виявиться, що можна не порівнювати, бо змінився час і зовсім інше покоління заньківчан творить його історію. А заньківчани після відкриття двох виставок, уже згадуваної вище й тієї, що розташована у фойє другого поверху театру та знайомить з історією формування стилю театру, від авангарду 1920-х років крізь в’язницю соцреалізму до наших днів, запросили львів’ян на свою прем’єрну виставу «Марія Заньковецька» І. Рябокляча. Свідомо йду на другу постановку — «молодіжну», де грає плем’я молоде, майже невідоме львів’янам, але саме за ними майбутнє століття заньківчан. Федір Стригун задекларував свою виставу як «дума на дві частини». Наукове визначення думи — «великий пісенно-розповідний (ліро-епічний) твір переважно героїчного змісту». Власне на епічність та героїчний зміст (сам факт існування українського театру, незважаючи на всі валуєвські укази, чи не є справжнім втіленням героїзму?!) спирається Федір Стригун у своїй масштабній, об’ємній в асоціативному ряді постановці. Йому вдалося знайти для неї цікавих творчих однодумців, які допомогли образно втілити це епічне театральне полотно. Це — художній постановник заслужений діяч культури Польщі Олександр Оверчук та «Сестри Тельнюк». Глядача ще до початку вистави зустрічає відкритий сценічний простір, який манить асоціативною химерною завісою — «павутинкою» біло-бордових чи червоних руж, так урочисто обнадійливо шлях встелений трояндами. Із завіси паморозі вийде дівча у полотняній сорочині, з вінком сніжинок чи білого терну — це вже як собі кожен глядач уявить, пронизливо звучатимуть голоси сестер Тельнюк, наче заклик до глядача: «Подивись на мене здалека...» І ось ми через століття, здалека повертаємось до життєвого шляху Марії Заньковецької, тобто спочатку до юної Мані Адасовської, яка марить сценою. Стригун довіряє роль Заньковецької юній акторці Анастасії Дєлайчук, яка, здається, щойно закінчила навчання у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Тендітне маленьке пташеня. Ніжне і беззахисне... Дивуєшся режисеру, який мав сміливість такому юному створінню довірити таку роль і не залишив її на півдорозі, бо у іншому складі роль Марії Заньковецької грає заслужена артистка України Альбіна Сотнікова, досвідчена акторка. Але ж чар юності! Майже дитинно-трепетне ставлення до театру! Поруч з юною Анастасією Дєлайчук трохи доросліші, але таки молоді виконавці: Юрій Вольський — Микола Садовський, Богдан Ревкевич — Панас Саксаганський, Олександр Норчук — Марко Кропивницький... І це тішить, бо приходить якесь реальне відчуття молодості цих відчайдухів, які мали сміливість жити всупереч і творити, незважаючи ні на голод, ні на холод, ні на звірства царської влади. Олександр Оверчук «крутить» сценічним колом весь світ мандрівного театру і оголює повністю сцену, наче хоче глядачеві відкрити очі на всі сторони театрального життя, де не тільки слава, а й біль... «Де ти, доле?» — розтинатимуть безмежжя театрального простору голоси Галі та Лесі Тельнюк, епічність дії вражатиме своєю монументальністю, інколи монументальність акторської гри, існування на котурнах загубить суть Людини, але тоді на авансцену режисер виведе найодкровенніші сцени. І тендітне дівча зі сповненими сумом очима ледь чутно промовить про найсокровенніше. Слова, які ми читали тисячу разів, про служіння своєму народу, які вже давно здавалися банальними, раптом защемлять у серці, та прийде усвідомлення сили духу і офіри цієї тендітної жінки, яка залишилась вірна своїй мрії. І таки спогади нахлинуть водоспадом на серце. Мжичка супроводжуватиме львівський вечір, пригадуватимуться слова Марії Заньковецької, мовлені до Бориса Романицького, засновника театру її імені: «Ти — орлятко з нашого гнізда». Скільки орлят вилетіло із заньківчанського гнізда? Скільки виросло і продовжує славу своєї патронеси? У цій новій заньківчанській інтерпретації в епічному полотні поєднались минуле, сучасне і майбутнє театру імені Марії Заньковецької. Поруч із юними акторами та й студентами виходять ті, хто вже давно є осердям цього гнізда: Богдан Козак, Юрій Брилинський, Януш Юхницький існують суголосно часу і залишаються вірними кредо корифеїв українського театру. На епілог — голос Федора Стригуна зі словами червоного командира Муравйова, які переказав заньківчанам Василь Яременко: «Якби ми повісили Кропивницького, Заньковецьку, Садовського, Саксаганського, ні про ніякий націоналізм не було б мови...» Вони вистояли, не зрадили, такий яскравий приклад любові й надії, що Україна таки незнищенна!