Не можна вирішувати долю навчальних закладів з огляду на суху статистику. Якщо не побувати у Сусловецькій школі, що у Летичівському районі на Хмельниччині, а тільки ознайомитись із відповідними даними, вона цілком підпадатиме під «стандарти» неперспективної, збиткової, обтяжливої для бюджету, такої, що не дає достатніх знань своїм вихованцям. У нашому освітньому просторі для таких закладів залишається дедалі менше місця, і шлях у них один — у сателіти до опорних. Але варто походити класами, поспілкуватись із дітьми, вислухати вчителів, і тоді висновки будуть зовсім інші.

Десятикласники Сусловецької школи Олександра Зайцева та Данило Шокалюк переконані, що навчаються в одній з найкращих шкіл.

Окрім місцевих, до Суслівців підвозять дітей ще з двох сіл. Та все одно всіх разом заледве набирається дев’яносто. Так склалося, що нинішнього року навіть випускного класу не буде — 11 літ тому не набрали достатньої кількості першачків. Тож найстаршими є десятикласники. Їх — лише тринадцять. Та, за мірками школи, це немало, бо є класи і по п’ять-дев’ять учнів.
Така ситуація склалася не через теперішні демографічні тенденції. Навіть коли будували школу, не розраховували на надто великий контингент —усього на півтори сотні учнів. Надія Маклай, викладач біології, пригадує, що майже два десятки років тому, коли вона прийшла сюди на роботу, було 137 дітей. Тоді класи по вісімнадцять учнів здавалися цілком нормальними, і про малокомплектність навчального закладу не йшлося. Так само ніколи не було розмов про те, що тамтешні вчителі не можуть підготувати дітей на достатньому рівні. У кого з випускників була мета — вступити до вишу — тому знань вистачало. Тож із теперішньою модною тезою — «маленьке село — слабка школа» — тут не погоджуються. Причому не тільки вчителі, яких часто звинувачують в упередженості (мовляв, бояться позбутись робочих місць), а насамперед — діти.

Випускникам знань вистачає

Десятикласниця Саша Зайцева — з класичної учительської родини. Тож багатьом думалось, що і вона піде в педагоги. Але дівчина мріє про інше: хоче займатися готельно-ресторанним бізнесом, тому й шукає відповідний ВНЗ. У неї не виниколо навіть думки про те, що сільські діти можуть бути обмежені у рівні знань, а тим паче — у виборі спеціальності. Її старший брат — приклад тому, він вже успішно навчається в університеті, і Саша готова йти за ним.
А у Дані Шокалюка інша мрія — стати військовим. На запитання, чи не зупиняє його те, що зараз в країні триває війна, і така професія може бути небезпечною, відповідає, що саме ці важкі події і підштовхнули його до такого рішення. Хоча у Сусловецькій школі вчиться не так давно, переконаний, шкільних знань йому вистачить, щоб вступити до вишу.
У село Даня разом із родиною переїхав із Луганської області. Тут йому все знайоме з дитинства, бо сюди до бабусі й дідуся навідувались родиною щороку. Тут минали майже всі його канікули. А тепер — ще й шкільні роки.
Мимоволі порівнює все зі своїм колишнім класом. Інколи трохи сумує за товаришами. Там все було трохи не так — і школа значно більша, і учнів у класі аж тридцятеро, а тут — майже втричі менше. Але інакше — зовсім не означає гірше.
Мишко, який долучається до нашої розмови, розповідає, що він добровільно перейшов із Летичівської опорної школи у цю сільську. Каже, що йому тут спокійніше у класі. Та й витрат для батьків менше. Приміром, обід у шкільній їдальні коштує всього дев’ять гривень, а у райцентрі щодня треба брати з собою не менше двадцяти. Для його родини така економія вкрай важлива.
Навряд чи приклади того, коли діти із міських шкіл переходять до сільських, є типовими. Але вони є. І свідчать про те, що комусь краще саме там — у невеликій школі, до якої епітети «рідна» і «домашня» підходять якнайкраще.

Про заклад піклується громада

От кому не подобаються такі школи, то це розпорядникам бюджету. Навчання однієї дитини у Суслівцях обходиться в дванадцять тисяч гривень на рік. Тоді як по району ця цифра становить лише дев’ять тисяч. Дисбаланс очевидний. Та попри це, про призупинення діяльності такого навчального закладу не йдеться. Летичівська ОТГ, до якої окрім райцентру входить ще понад половина сіл району, готова нести це навантаження. Переконані, позбуватись таких навчальних закладів — просто гріх. Навпаки, роблять чимало, щоб підтримувати і розвивати їх. Навіть при тому, що в районі залишається чимало шкіл із загальною кількістю учнів близько сотні, не закривали і не призупиняли роботу жодної. Лише три понизили із вищого ступеня до нижчого, приєднавши їх до опорних.
На місцях усе це розуміють, тому й самі шукають будь-які додаткові фінансові ресурси. Приміром, у Суслівцях розорали цілину пришкільної території і тепер усі разом, вчителі та діти, вирощують там різну городину. Те, що не використовують в шкільній їдальні, навіть продають. Кажуть, цього року лише за гарбузи виручили кілька тисяч гривень. Зрозуміло, що порівняно із загальним шкільним бюджетом, це не такі вже й великі суми. Та важливо інше: про свою школу та дитячий садок піклується все село. Вони почуваються єдиним цілим і дорожать тим, що мають.
Нині у селі нараховується близько шестисот жителів. Життя там — не з простих. Багатьом важко знайти роботу і стабільні доходи. Чимало родин живе з того, що комусь доводиться їздити на заробітки в різні країни. Та останнім часом стали помітні й інші тенденції. Заробітчани дедалі частіше повертаються не до чужих міст, а до свого села. Привозять зароблені гроші, роблять ремонти, розбудовують хати...
У місцевому дитсадку побільшало вихованців. А це значить, що найближчими роками і у школі не буде дефіциту учнів. Тож про зміну її статусу, а тим більше — закриття — навіть не йдеться. Переконані, прийде час, до них ще приїжджатимуть за досвідом.

Ірина КОЗАК.
Фото автора.

Хмельницький.