— Не повірите: понад п’ять років воюю, а ось смерть побачив в обличчя цієї ночі! — каже боєць із позивним «Дід». — Узагалі-то я — людина не забобонна, але на війні чого лише не трапляється... Минулої ночі у мене хрестик натільний обірвався уві сні, а цієї ночі починаю я з АГСа працювати у відповідь на ворожий вогонь, піднімаюся з-за нього, а прямісінько в лоба мені — черга трасерів летить! Ледь устиг на дно окопу впасти — штуки чотири кулі буквально над вухом пройшли, аж гарячим повітрям обпекло...
Мирне життя для В’ячеслава та його сім’ї завершилося з початком Революції Гідності. Він був на Майдані з його перших днів, та ще й молодшого сина Ігоря за собою привів. Разом із побратимами по Майдану пішли до сформованого генералом Кульчицьким батальйону Національної гвардії, що сьогодні носить його ім’я. 5 квітня 2014 року склали присягу на вірність українському народові та відбули на схід. Попереду в них були бої за Слов’янськ, втрата бойових побратимів на чолі з генералом Кульчицьким — саме В’ячеславу Ковальчуку разом із товаришами випав скорботний жереб витягати зі збитого вертольота понівечені тіла загиблих побратимів...
У районі проведення АТО у В’ячеслава було два поранення від АГСа! В руку і ногу. Ковальчук-молодший, Ігор, був контужений під Станицею Луганською та після лікування повернувся до рідної частини. Він, до речі, служить у батальйоні імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького й сьогодні. І продовжує виконувати бойові завдання у районі проведення АТО. А ось батько з Національної гвардії рік тому перевівся до Збройних Сил.
— Доки частини й підрозділи Національної гвардії воювали, я служив там, а ось коли перейшли до несення служби на блокпостах, перевівся до морської піхоти — ну не можу я без діла сидіти! — усміхається «Дід».
«Дідом» старого вояка назвав його нинішній комбат. Ще у чотирнадцятому, коли гвардійці діяли пліч-о-пліч із десантниками. «Борсук» тоді командував ротою у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Десантники частенько піднімалися на терикони в тилу ворога, корегуючи звідти вогонь, а В’ячеслав їх прикривав — тоді й нарік його «Борсук» «Дідом».
— Коли я вирішив перейти з Національної гвардії до Збройних Сил України, то зателефонував комбатові — він на той час уже батальйоном морської піхоти командував, — розповідає 50-річний солдат. — Комбат сказав: «Брате, я чекаю на тебе!» Відтоді вже рік я — морпіх!
До цього села на Приазов’ї, де ми спілкувалися з «Дідом», морські піхотинці зайшли після бойового злагодження на полігоні. На той час половина села була наша, а другу половину контролювали росіяни. Довелося відбивати у них цю половину, а відбивши — надійно утримувати. Зробити це морпіхи, звичайно, зробили, та нелегко їм було, і без втрат не обійшлося. У цьому приморському селі за майже рік боїв батальйон втратив понад десять бійців загиблими і декілька десятків — пораненими. Але вистояли, зуміли!
Удома між ротаціями В’ячеслав буває рідко й заїжджає ненадовго. Там на нього чекають кохана дружина Олена Григорівна, яка працює бухгалтером у школі, та старший син Віктор. Але, потрапляючи додому на тиждень чи трохи більше, всидіти без бойової роботи чоловік не може — чекають на нього й побратими. Один із них, боєць із позивним «Арія», разом із «Дідом» — ще з Майдану. Разом і в Національній гвардії воювали, і до морської піхоти переводилися. Приблизно такого самого віку і з таким самим досвідом у підрозділі їх четверо — ті, хто і сам воює, і молодь багато чого навчити може.
Бойовий шлях «Діда» у районі проведення АТО — великий і славний. Гора Карачун та бої за Слов’янськ, Щастя й Станицю Луганську, ДАП і Світлодарськ, Попасну й Катеринівку — перелік населених пунктів, де довелося воювати старому солдату, значний. Разом із «Ханом» якось «Діда» закинули на той бік
ДАПу — в цивільному одязі вони збирали розвідувальну інформацію, видаючи себе за місцевих. У «Хана» й реєстрація у паспорті — луганська, тож усе їм сходило з рук. Щоправда, повернення було не безболісним: і відправляли, і приймали назад розвідників співробітники СБУ, але — різні, і доки незнайомі офіцери з’ясовували, хто є хто, чоловіків вважали зрадниками. Момент їхнього затримання навіть хтось зафільмував — на російських каналах потім транслювали цей сюжет, говорячи за кадром, що, мовляв, у «укрів» теж є зрадники! Бачили б вони, як ці «зрадники» себе у бою з окупантами показують!
В’ячеслав Ковальчук — кавалер двох орденів «За мужність». Перший орден снайпер отримав за знищення диверсійно-розвідувальної групи противника з 12 військовослужбовців, із яких двоє — снайпери. Тоді з колегою із позивним «Філ» вони чатували на диверсантів уночі. Коли обрій ледь став сіруватим, перед світанком, «Філ» побачив: ідуть! Українські снайпери виявилися краще підготовленими і поклали всю ДРГ буквально за мить. А другу нагороду вручили нещодавно, вже у морській піхоті.
— Це — за Слов’янськ та Лиман, — небагатослівно пояснює ветеран. Однак відчувається, що за цими словами криється щось набагато більше, ніж просто географічні назви...
Олексій ТРИГУБ.
Фото надане автором.
