«Де б ти не був, будуй навколо себе Україну»

Обірвалося життя незламного українського патріота, члена Організації українських націоналістів з 1943 року, колишнього політв’язня радянських таборів Володимира Михайловича Караташа (на знімку).

Володимир Караташ прожив важке, але мужнє і яскраве життя. Він пережив кадебістські табори, де перебував за активну участь «в националистическом движении на Украине», його не зламали часи насильницької колективізації, він вижив під час страшного голодомору, не згорів у горнилі Другої світової, хоч був засуджений гестапівцями до розстрілу...
17-річним юнаком став членом ОУН. Був стрільцем у сотні «Сталевого», що діяла в місцевостях Гайсина, Умані, Теплика,  Гайворона, Благовіщенського, Голованівська. Згодом був заарештований контррозвідкою «Смерш» і засуджений до восьми років позбавлення волі.
У 1951 році в концтаборі «Речлаг» після важкого і довгого слідства Караташ отримав другий смертельний вирок «за організацію і керівництво антирадянською повстанською групою українських націоналістів». В очікуванні винесення вироку п’ять місяців відсидів у одиночній камері смертників у вологодській тюрмі. За цей час його вісім разів піднімали серед ночі й вели на страту, намагаючись у такий спосіб зломити морально. Щоб не втратити розум, Володимир пошепки декламував вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та займався фізичними вправами.
Після смерті Сталіна розстріл замінили на 25 років тюрем і концтаборів.
Спочатку Володимира Караташа етапували до Степового особливого табору №4 в казахському селищі Кенгір. Там він взяв активну участь у Кенгірському повстанні (1954 р.). Повстанці протрималися 40 днів. Понад 600 кримінальників, яких завезли в табір із метою провокацій, завдяки сильній агітації Володимира Караташа та його побратимів, перейшли на бік повсталих.
За словами очевидців, у Кенгірі фактично було три табори на одній території: два чоловічі та один жіночий. Крім засуджених з усіх республік Радянського Союзу, було багато іноземців. Проте понад 46 відсотків ув’язнених становили українці: члени ОУН, бійці УПА, священики, дівчата й жінки, які навіть у тих умовах носили вишиванки. За спогадами очевидців, українські патріоти відрізнялися від усіх. Вони були спокійні, маломовні, підтягнуті, чепурні, в чистих сорочках, вичищеному взутті, з почуттям власної гідності, вірні світлій ідеї. Таким завжди був і залишався до останніх днів і Володимир Караташ.
Фінал українського визвольного руху в Кенгірі був страшний: по учасниках не тільки стріляли, їх, навіть жінок, давили гусеницями радянські танки. Як згадував сам Володимир Караташ, кров була всюди, то було справжнє пекло, на самоскиди вантажили і понівечені тіла загиблих, і ще живих людей. Вивозили в степ і загортали бульдозерами в траншеї. Тих, хто залишився живим, розпорошили по різних таборах ГУЛАГу, взявши підписку про нерозголошення про нелюдські події. Триста п’ять найактивніших повстанців, серед яких був і Володимир, запроторили на Колиму.
У квітні 1956 Караташа несподівано звільнила московська комісія на чолі з Брежнєвим. Нібито сам Брежнєв захоплювався героїзмом українських повстанців і сказав членам комісії: «Таких людей нагороджувати треба було, а не саджати». Комісія прийняла рішення про звільнення Володимира Караташа «из-за нецелесообразности дальнейшего содержания».
Реабілітований 20 вересня 1989 року.
Після звільнення він закінчив Одеський державний університет, факультет іноземних мов. В 1963 році з дипломом учителя англійської мови приїхав у рідний Голованівський район, на Кіровоградщину. Майже 25 років пропрацював учителем у селищі Побузьке.
До речі, саме в Кенгірі Володимир Караташ зустрів і свою кохану Анну Людкевич — галичанку з Рогатина, яку заарештували, коли вона була студенткою Львівського університету. Вся її сім’я була понівечена комуністичним режимом, батько загинув в Іркутську, мама із сестрою опинилися у різних таборах. Володимир розшукав її в Якутську після звільнення і одружився. Разом вони виростили сина й доньку, які працюють нині лікарями в Одесі.
Окрім слави непримиренного борця за вільну Україну, Володимир Караташ відомий ще й активною громадською діяльністю, яку він вів усе своє життя: зустрічався зі школярами і студентами, написав три книги спогадів (зокрема, «На барикадах Кенгіра») та навіть став героєм трисерійного документального фільму «Кенгір. Сорок днів свободи», в якому показали спогади і Володимира Караташа серед 10 героїв, які брали безпосередню участь у повстанні.
Володимир Караташ, мужня незламна людина, справжній український патріот, борець за незалежну Україну, відійшов у вічність на 92-му році. Все своє життя ця людина була вірна гаслу: «Де б ти не був, будуй навколо себе Україну». Героєм, який віддав служінню українському народові все своє життя, залишиться Володимир Караташ у серцях вдячних нащадків.

Нагороди та відзнаки В. Караташа

* Орден «За мужність» ІІІ ступеня (2007) — за значний особистий внесок у соціально-економічний, культурний розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення та з нагоди 16-ї річниці незалежності України. 
* Ювілейна медаль «20 років незалежності України» (2012) — за вагомі особисті заслуги в державотворчій, соціально-економічній, культурно-освітній діяльності, сумлінне і бездоганне служіння Українському народові та з нагоди Дня Соборності та Свободи України.
* Відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (2016) — за значні особисті заслуги у становленні незалежної України, утвердженні її суверенітету та зміцненні міжнародного авторитету, вагомий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток, активну громадсько-політичну діяльність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народу.
* Літературна премія імені Євгена Маланюка у номінації «Література та публіцистика» (2008) —  за книгу споминів «На барикадах Кенгіра».

Ольга КЛИМЕНКО, Петро МЕЛЬНИК.
Фото надано авторами.

Кіровоградська область.

 

ФАКТ

У 60-х роках минулого століття в США вийшла книга «В концтаборах СРСР». На сторінці 340 є запис про те, що в 1952 році на шахті №7 у Воркуті було викрито групу, яка підготувала майже 500 саморобних гранат великої розривної сили. Керівником тієї групи був українець з Одещини Володимир Караташ. Як розповідав він сам, зброю готували для повстання.