Я, Юлія ЯЩУК, публічно обіцяю...
І тут якось хочеться зупинитися й обдумати все ще раз, адже за публічні обіцянки і відповідальність вища. А якщо наступного року в «Голосі України» буде рубрика «Виконані обіцянки»? Ні-ні, шановні колеги, це просто припущення (і частково побоювання), а не ідея для наступного святкового номера. Але все одно серйозність напрошується.
Отож перша моя обіцянка — активно зайнятися підвищенням практичного рівня знань англійської мови. Мій сертифікат, здобутий кілька років тому на курсах іноземної, мабуть, уже припав пилом. Та й кому треба той папірець, коли ти під час кількох тижнів інтенсивних уроків на запитання «Ду ю спік інгліш?» так упевнено відповідаєш «Єс, ай ду!», а потім через брак практики на те саме запитання кажеш «Ем..., е літл біт». Ні, ну ще можна згадати «Лондон іс зе кепітал оф Грейт Брітан» (бо це точно усі чули 11 років у школі) й «Енібаді хом?» (а це щороку — у фільмі «Сам удома»). Але цього року обіцяю знайти спосіб змінити це. Можливо, скористаюся сайтами, де іноземці шукають співрозмовника по скайп-зв’язку для вивчення української, натомість даючи можливість поспілкуватися англійською.
Друга обіцянка — покращити водійські навики. Посвідчення водія я отримала у 18 років, тоді чесно склала усі іспити. Причому спочатку я складала їх своєму... хрещеному, який у минулому викладав у автошколі. Так, розумію, зараз напрошується думка, що він і допоміг, як це у нас буває, отримати «права». Але він стійкий у переконаннях, що дорога — то велика небезпека. Тому його допомога зосередилася на моїх знаннях ПДР. Перші п’ять разів і теорію, і практику я складала йому, й аж на шостий він сказав, що тепер йому за мене не буде соромно. Та й нині він частенько контролює, перепитуючи, який знак що означає. Одне слово, їжджу я з ним і як пасажир, і як водій рідко, бо поїздка перетворюється на черговий іспит. Та не погодитися з ним у цьому питанні не можна. Як не крути, шалених водіїв на дорозі ніхто не скасовував, тому страшно їхати що за кермом, що у маршрутці, і навіть бути пішоходом. Але все-таки обіцяю практикуватися у світлий час доби, за мінімальної насиченості транспорту, у вихідний день (уже сумніваюся, що такий час у Києві буває), щоб стати зразковим водієм. Це знадобиться.
А ще обіцяю займатися спортом. Звісно, класно, що спорт сьогодні — це не лише корисно, а й модно. Але це ще й дуже дорого! За заняття заплати, кросівки придбай, одяг та каремат для занять купи... Тут домашні вправи не пропонувати — уже пробувала, минають дуже швидко, на перших моментах втоми (читати лінощах). А на групових — тут тобі і дух єдності, і мотивація — якщо заплатив, то треба «відбити» гроші. Цього ж у нас, українців, не відбереш.
Завершуватиму. Треба ще поїхати купити каремат для спортивних занять, доки чоловік не передумав посадити за кермо і нагадати правила водіння. Адже щоб виконати обіцянки у наступному році, мабуть, щось для цього варто почати робити уже у цьому?
