Була в мене в дитинстві така звичка: вилазити на горище, знаходити там валізу з газетами й журналами з 70-х років минулого століття й читати, роздивлятися фотографії. Гортаючи напівжовті сторінки, я завжди вражалася завершеністю думки, щасливим обличчям на знімках й присоромленим негідникам на карикатурах, встановленням чіткого «діагнозу» ситуації, в якій одразу було зрозуміло, хто — поганець, а хто — гарний хлопець.
Пам’ятаєте, є такий дитячий віршик Маяковського «Что такое хорошо и что такое плохо». Знаєте, чим він поганий? Одразу двома речами: перша — він не передбачає іншого варіанта. «Солнце в целом свете» — це добре, і крапка. Жодних сумнівів! А може, комусь спека не дуже подобається? Другий мінус: автор чітко вказує, що є добром, а що — злом. Вам треба тільки вивчити і запам’ятати. Роздуми зайві. Здається, за тим само принципом існувала й радянська преса. Вона створювала чорно-білий світ, в якому кожен мав свою роль. Прочитавши статтю, люди одразу розуміли, хто — герой, а хто — негідник. Хіба так буває в реальному житті?
Утім, не можна викреслити цей період з історії українських ЗМІ. Майстерність написання багатьох текстів захмарна. Стиль, манера викладу фактів (нехай і потрібним чином дібраних), грамотність — усе це було на дуже високому рівні. Власне, саме з такої традиції вийшла нова пострадянська преса. Тільки в Україні вона мала своє продовження у так званій джинсі — приховано рекламних матеріалах, в яких журналіст підносив якусь фірму чи політика за гроші. А ось у Росії вилилася ще й у набагато небезпечніше явище державної пропаганди. Про те, як зробити достовірний фейк, за останні три роки було сказано дуже багато. Я ж лише додам, що сюжети про розп’ятих хлопчиків чи шашлики зі снігурів — це насправді провали пропаганди, бо їх можна дуже легко вирахувати. Значно складніше розібратися у ситуації, коли пропагандист спочатку подає відомі вам факти, а потім, непомітно, вставляє в них одну невелику, але таку необхідну йому брехню. Або ще: розповідає про несуттєві чи випадкові події, називаючи їх головними, редагує відео, бере коментарі у несправжніх експертів чи героїв... Зрештою, таких «трюків» у пропагандистів дуже багато. То як відрізнити правду від викривленого дзеркала?
Ключ до порятунку у цьому разі — критичне мислення. До перегляду новин по телевізору більше не можна ставитися як до відпочинку. Якщо не хочете бути ошуканими, ставте під сумнів усе, що можна. Ведуча впевнено каже: «Експерти твердять...». «Які експерти?» — запитуєте ви себе й одразу ставите в голові знак запитання щодо достовірності сюжету.
Останнім часом в Україні з’явилося багато передач на кшталт «Антифейк», в яких журналісти розвінчують здебільшого російську брехню, але я б хотіла, щоб з’явилися й інші — «Як розпізнати фейк», які б пояснювали різницю між журналістикою і пропагандою. Цього року робитиму все можливе, щоб популяризувати критичне мислення. Читати й дивитися новини під таким кутом зору дуже складно, бо це вже не розвага, а почасти складна праця, але без неї не буде запиту на якісну журналістику, а справжня журналістика, як любив підкреслювати колишній декан Інституту журналістики Анатолій Москаленко, — це сторожовий пес демократії. Поки що схоже на те, що ми не до кінця розуміємо важливість цього сторожа й погоджуємося на його беззубий муляж.
Тетяна ПАСОВА.
