У 2011-му роман сєверодонецької письменниці Світлани Талан «Коли ти поруч» став лауреатом конкурсу «Коронація слова» і отримав нагороду від фонду Олени Пінчук «Анти-СНІД» «За найкращий роман на гостросоціальну тематику». За рік продано рекордний 80-тисячний наклад. За версією журналу «Фокус» і рахункової палати, Світлана Талан увійшла до трійки найпопулярніших письменників України. У 2012-му її роман «Не вурдалаки» також відзначено на «Коронації слова» і в 2013 році виданий російською та українською мовами. 2013-го книжка «Без прошлого» вийшла російською мовою в Канаді. А роман «Розколоте небо» отримав спеціальну нагороду «Вибір видавця» на «Коронації слова-2014». Пропонуємо бесіду нашого кореспондента зі Світланою Талан.

— Я пишу в жанрі реальних історій, але не про себе, хоч мої читачі часто вбачають у головній героїні саме мене. Звісно, це приємно. Виходить, читач вірить у написане. Знаю точно, що про себе не писатиму, бо моя доля не така цікава, як у моїх героїв. Виняток — роман «Не вурдалаки», де 70% — історія нашої родини. Поштовх для написання роману — випадок з моїм батьком. Одна з суддів Сєверодонецького суду обізвала старих людей, які подавали позови, «вурдалаками». Батько так розхвилювався через те, що прийшов додому і помер. Його не стало взимку, а влітку я була у справах в суді та почула, як дітей війни теж обізвали «вурдалаками». Одразу стукнуло: «Не вурдалаки». Назва роману. Зателефонувала матері і запропонувала: давай напишемо про ваше покоління. Все, що пам’ятаєш, треба записати, бо від батька я вже нічого не почую. Пам’ятаю, як моя бабуся, згадуючи Голодомор, переходила на шепіт і казала мені: «Не слухай, дитинко. Тобі це не треба знати». Помилялась бабуся. Треба знати і цінувати історію свого роду. З минулого року я почала збирати матеріал про наш рід — по батьковій та материній лінії. Хочу зробити родинну книгу.

— Певною мірою ваш роман «Ракурс» теж родинний. Про те, як можуть опинитися по різні боки війни на Донбасі рідні по крові люди. Ви писали це на основі реальних історій?

— Так. З головною героїнею познайомилася у Сєверодонецьку. Власниця кав’ярні була волонтером, служила в добровольчому батальйоні «Айдар». Від неї я почула просто неймовірну історію, про яку не могла не написати.

Коли працювала над книжкою, зустрічалася із першими «айдарівцями», які розповіли свої реальні історії. Події роману — це початок бойових дій 2014 року. У кожного з героїв — своя правда. Він — сепаратист, вона воює в батальйоні «Айдар». А поєднує їх те, що обидва люблять цю землю, Донбас і кожен по-своєму бачить його майбутнє. У них різні погляди на ці події. Розповідь ведеться від першої особи: юнака, котрий живе у Первомайську, і дівчини з Луганська.

— Вас не вважають сепаратисткою за те, що дозволяєте герою розказати свою правду?

— Не знаю. Книжка «Ракурс» щойно побачила світ. І мені не відомо, якою буде реакція. Тим більше що події частково відбуваються у нашому місті. Я пережила досить коротку, але психологічно дуже важку окупацію

Сєверодонецька. Могла виїхати на Сумщину до матері, але не скористалася цим. Поставила принцип: це моя земля, моє місто, чому я мушу їхати? Нехай звідси йдуть ті, хто прийшов. Тоді ще не було усвідомлення тієї небезпеки. Бо то був лише початок війни. Страшно стало, коли з балкона побачила, як із сусіднього будинку вивели людину з пакетом на голові, посадили в машину і вивезли. А наступного дня десь о 10-й ранку подзвонили у мої двері. У вічко побачила людину з папкою в руках, а на прольоті поміж поверхами двох у камуфляжі. За ту хвилину все життя пронеслося перед очима. Дверей я не відчинила. А наш алабай Домір так почав гавкати, що непрошені гості пішли. Слава Богу, за дві доби місто звільнили.

— Ви вважаєте, що за вами приходили як за українською письменницею?

— Не знаю. Але коли до тебе приходять люди зі зброєю, це страшно.

— А як поводилася в той період тутешня творча інтелігенція? Готувався якийсь літературний супротив?

— Думаю, що саме тоді у Сєверодонецьку почалося гуртування патріотичної інтелігенції. Я познайомилася з тими, кого взагалі не знала. То були люди найрізноманітніших професій, які залишилися у місті і зрозуміли, наскільки це страшно — втратити Батьківщину. Скажу, що я не була тоді у розпачі. У перші дні багато телефонували знайомі та незнайомі люди, питали, що у нас діється? Ніхто достеменно не розумів, як воно тут. Я кожному намагалася розповісти, і так прийшло розуміння: треба просто записувати те, що відбувається, принаймні, щоб діти й онуки знали реальну історію свого краю. Тож усі ці переживання записувала саме тоді, й вони лягли в основу роману «Оголений нерв». Тобто коли було найстрашніше, я вмикала комп’ютер і тремтячими пальцями записувала те, що відчувала і бачила. І як Лисичанськ горів — усе це було видно з балкона, як з’явилися перші біженці, коли готель «Центральний» їх приймав. Усе це я бачила на власні очі.

— Ви вважаєте, що треба писати про війну?

— Я почала писати нещодавно. 5,5 року тому побачив світ мій перший роман, і за цей час вийшло 16 творів. Звісно, я не можу наперед знати, про що буде наступна книжка. Сюжети виникають самі по собі, коли зустрічаєш якусь цікаву людину, чуєш історію, яка зачепила за живе, не дає спокою. На Форумі видавців менеджери мені сказали, що про війну нині писати комерційно невигідно. Але я далі це роблю. Я маю право писати. Як можна не розповісти оцю історію дівчини і хлопця з «Ракурсу»? Або про «айдарівців», яких розстріляли під Щастям, а потім вивезли їхні трупи у Старобільськ, у морг, і два місяці без холодильника вони зберігалися. Ніхто про них не подбав, не сповістив рідних... Розумієте, це — злочин! Це жахіття!

— Ви не жалієте читача...

— Так, не жалію. Люди мусять знати правду, а вона не завжди солодка. Частіше гірка.

— Як останні події в країні, зокрема на Донбасі, вплинули на світогляд українських письменників?

— Те, що я помітила, — погляди письменників розділилися. Одні вважають: не треба писати про війну зараз. Слід трохи почекати, поки з’ясується уся правда. Але я завжди кажу, якби ми свого часу знали правду про

Голодомор, то, може, його б і не сталося. Навіть факти, які я описувала у 2014 році, нині вже сприймаються не так, як тоді. Емоції, відчуття, думки — просто забувається все. Другі вважають, що про війну треба писати саме зараз. А треті взагалі відсторонилися. Така собі вичікувальна позиція. Прикро, що серед них є талановиті письменники.

— А щодо обласної письменницької організації...

— Її колишній керівник Андрій Медведенко залишився у Луганську, перейшов на службу в «ЛНР» і на свій ювілей отримав нагороду з рук Плотницького. При цьому він досі не позбавлений українських письменницьких нагород.

Микола Малахута теж живе в Луганську і продовжує там видавати україномовну газету власним коштом. До війни у Спілці письменників нас було 39, нині 26. На українській території області залишилося 15, 11 — за лінією розмежування, решта роз’їхались хто куди.

— Пані Світлано, а над чим зараз працюєте?

— Нещодавно зустрічалася з «павучками» — жінками, які з перших днів плетуть захисні сітки для наших бійців. Ті історії, які вони розповіли, просто неймовірні.

— Про письменників кажуть, що вони за своєю природою провидці...

— Я не провидець, але впевнена, що Донбас повернеться в Україну. Спілкуюся з тими, хто живе в «ЛНР», і чую від них, що «краще б у нас була Україна». А ще мені одна людина розповіла (і це мені так у мізки влізло!), що навіть так звані ополченці раніше казали: «Якщо повернеться Україна», а нині кажуть: «Коли повернеться Україна».

— Цього року ви стали почесним громадянином Сєверодонецька...

— Завдяки громадським організаціям. Це вони зробили подання. Тож хочеться якийсь внесок зробити у життя міста. Коли не можеш матеріально, то береш перо і щось робиш для міста. Гадаю, завдяки тому, що я пишу, дізналися: Сєверодонецьк — це не тільки місто «сепаратиського з’їзду», у ньому багато хорошого.

— Чи є на Донбасі письменник, якого нині можна вважати рупором регіональної думки?

— Напевно, немає. Але якщо хоч раз побути нескромною, то можу сказати, що у своїх творах я завжди намагаюсь передати громадську думку.

Луганська область.

Фото надане автором.