У літописі Майдану ці дні, 18—20 лютого 2014 року, коли тодішня влада, намагаючись залякати і розігнати протестувальників, дала команду на розстріл беззбройних людей, займають окремі сторінки. Сторінки, написані кров’ю українців, які не погодилися скніти в ярмі, накинутому на народ кланом Януковича, бо з генами предків отримали розуміння того, що без свободи життя, а не животіння, неможливе.

Саме потреба свободи вивела 18 лютого, а це був робочий день, тисячі людей на марш до Верховної Ради з вимогами, які не сходили з порядку денного Майдану з перших хвилин його стояння: євроінтеграція, «банду геть», «Януковича—Азарова—Захарченка — за грати», люстрація і зміна системи влади в країні, свобода слова, бізнесу, декомунізація.

18 лютого 2014 р. «беркутівці» жорстоко побили художника, куратора мистецького проекту «Україна від Трипілля до сьогодення» Олександра Мельника, якому першу медичну допомогу надали журналісти «Голосу України».

 

Ті, хто не злякався куль. 

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.

Крізь вогонь і кров

Напередодні на Лютеранській, звідки «беркути» не раз намагалися зайти на Майдан, ми розмовляли з кореспондентами Люблінського радіо. У ті дні поляки нас активно підтримували — влаштовували флешмоби з українськими прапорами, підсвічували будівлі у Варшаві синьо-жовтими кольорами, одна із найпопулярніших газет країни — таблоїд «Fakt» на знак солідарності з мітингувальниками вийшла українською мовою, а гурт «Enej» записав польську версію хіта «Kozak System» «Брат за брата». І хоч у тій пісні співалося, що «це наша спільна честь — вільна Україна», «Боже, сили нам дай дочекатися України в Європі», двоє кореспондентів із Варшавського радіо довго допитувалися, чому повстав Майдан і за що стоять люди вдень і вночі, у дощ, сніг і мороз, стоять затято і не мають наміру згортати намети. Хлопці, що перекривали вхід до Майдану якраз навпроти Лютеранської церкви, розтлумачували, що стоять «за Європу», але не за безвіз, хоч він, звичайно, потрібен, але українці, особливо молодь, і так активно мандрують світом, навчаються і працюють за кордом; «за Європу» — це проти беззаконня влади, за чесні суди, за те, що називають «європейськими стандартами».

Вранці 18-го колона, в якій нараховувалося не менше 10 тисяч, з Майдану рушила до Верховної Ради. Замість діалогу влада вирішила використати силу. У Маріїнському парку, в двориках урядового кварталу були зосереджені «Беркут» і міліція, сотні озброєних холодною і вогнепальною зброєю «тітушок». Вони чекали сигналу і на станціях метро з боку в’їздів до Києва. Неподалік Кабміну стояли два водомети і БТР. Вже о десятій, пригадує один із активістів Роман Підлужний з Івано-Франківщини, правоохоронці застосували проти мітингувальників світлошумові гранати, «тітушки» кинулися бити людей — лупцювали битками, металевими прутами, які роздавали під охороною «Беркуту» з мікроавтобусів, в хід ішли ножі й вогнепальна зброя. Бої точилися не лише під стінами Верховної Ради, у Маріїнському, а й на прилеглих вулицях — на перетині Шовковичної і Грушевського активісти підпалили дві вантажівки, які правоохоронці використали для блокування підходів до Верховної Ради. Серед протестувальників — багато поранених, але вони, попри натиск озброєних людей, не відходять. Близько дванадцятої підпалюють офіс ненависної «Партії регіонів» і починають будувати в Маріїнці барикаду. Поряд, біля метро «Арсенальна», майданівці затримують групу «тітушок» із гранатами й пістолетами.

Приблизно в цей час в апараті Верховної Ради зареєстровано постанову про повернення до Конституції 2004 року, члени «Партії регіонів» залишають будівлю парламенту, а «Свобода» оголошує загальну мобілізацію і закликає всіх чоловіків їхати на Майдан.

— Уже по обіді розпочинається жорсткий розгін активістів, на Грушевського горять шини, в урядовому кварталі з дахів будинків снайпери стріляють по людях, — каже Роман Підлужний, котрий був учасником усіх боїв на Інститутській і, можливо, дивом залишився неушкоджений, бо поряд не раз свистіли кулі. Одна з них забрала життя Олександра Щербанюка з Чернівців, із яким Роман був поруч. Спочатку снайпер поцілив Олександрові в ногу, а коли той від болю випустив з рук щит — вдарив просто в серце.

Своїми спогадами про той важкий день, котрий для кількох десятків активістів став останнім у житті, ділиться і Юрій Вернигор, заслужений артист України, танцюрист із ансамблю Вірського.

Коли «беркутівці» розвернули колону і посунули її вниз, до Майдану, біля Нацбанку вже горіла якась довга машина, далі по Інститутській — інша, над усім урядовим кварталом стояв чорний дим, наче у якомусь трилері про Апокаліпсис.

— Людський потік скочувався донизу, у колоні було багато поранених, «беркутівці» нікого не жаліли, били з якимось озвірінням, — каже Юрій Вернигор. — Тисячі переслідуваних звірами у людській подобі мітингувальників не могли протиснутися у вузький прохід барикади на Інститутській, тож якісь хлопці кинулися до станції метро «Хрещатик», вхід до якої вже був закритий. Метро на той час уже зупинили в усьому Києві. Вони почали бити шкло, і хтось устиг заскочити в будівлю, інші потрапили у тисняву. У самому проході хтось упав, на нього — інша людина, ще інша. Було чути: «Задихаюся».

Юрій теж опинився у тій купі з людських тіл, самостійно вибратися з якої було неможливо. Пригадує, як «беркути» з розбігу пройшлися по головах, по ньому. Тоді, біля входу до метро, так звані правоохоронці забили до смерті 62-річну Антоніну Дворянець.

Свідок бачив, як жінка кинулася допомагати чоловікові, котрого жорстоко били біля барикади, і тоді нещадно почали бити її. Коли чоловік ліквідаторки аварії на ЧАЕС із донькою приїхали забирати тіло загиблої, то побачили, що весь її одяг у крові, на обличчі — синці. Але лікарі вимагали підписати довідку, у якій причиною смерті було вказано «серцеву недостатність».

«Беркут», прорвавши барикаду на Інститутській, захопив Жовтневий палац і спустився майже до стели Незалежності. Тих, хто не встиг відійти на територію свободи, як лунало зі сцени, правоохоронці пропускали через стрій — щосили били кийками.

— З особливою жорстокістю знущалися над священиком, — каже Юрій Вернигор. — Його били по голові. З-під шоломів було видно перекривлені роти, зуби, вишкірені, як у хижаків. Це мені добре запам’яталося, і я шкодую, що не вдалося сфотографувати цю мить. Об’єктив дуже запітнів, та й напруження було таке, що в очах миготіло від побоїв.

Із 2014-го Юрій вважає 18 лютого своїм другим днем народження. Він щороку цього дня разом із побратимами, родичами Антоніни Дворянець приходить туди, де колись стояла барикада біля верхнього виходу з метро «Хрещатик», щоб ушанувати пам’ять Героїв Небесної Сотні й не дати собі та іншим забути, як усе було.

Снайпери розмовляли з московським акцентом

Із 18 по 20 лютого, у дні розстрілу, присутність кожного на Майдані була особливо важливою — тоді вирішувалася доля країни. Серед тих, хто стояв під кулями, розбирав бруківку та виносив із зони ураження загиблих і поранених, був і наш колега, журналіст, просвітянин Микола Цимбалюк. Його спогади про Революцію Гідності можуть скласти окрему книгу. Микола Цимбалюк засвідчує, що на Майдані були снайпери-росіяни.

— Я зіткнувся з ними у під’їзді будинку, де розміщувалася редакція газети «Слово Просвіти», на Хрещатику, за Будинком профспілок, — каже журналіст. — Мій мобільний до вечора розрядився, і я пішов у редакцію подзвонити зі стаціонарного додому.

Коли вийшов на сходи, почув, як двоє обережно спускаються з верхнього поверху чи з даху будинку. Були одягнені у камуфляжну форму. Встиг розгледіти в одного з них новенький плесковатий наплічник і снайперську гвинтівку. Вони хоч і розмовляли не голосно, але в цілковитій тиші чув кожне слово. Говорили снайпери з московським акцентом. Мій дід жив у Москві, я часто в нього гостював, тож цю вимову добре знаю. Майданівці тоді вирахували, що снайпери стріляли саме з цього будинку, навіть шукали їх тут за якихось півгодини до того, як вони вийшли зі своєї схованки на сходи. Шкода, але затримати їх тоді не вдалося.

Під час допиту в справі про державну зраду колишнього президента Януковича в Оболонському суді Києва екс-глава СБУ Валентин Наливайченко заявив, що бачив на Майдані російських спецпризначенців, які на російські шеврони вдягали українську форму. А також додав, що «вони приїжджали разом зі зброєю».

Микола Цимбалюк спростовує заяви про те, що, мовляв, це майданівці стріляли своїм у спини, аби збурювати людей.

— Наші хлопці вирахували, що снайпери «Беркуту» і «Альфи» стріляли не лише з боку барикад, а й із тилу, — каже журналіст. — Декого з них вдалося тоді навіть затримати. Незважаючи на величезну кількість спецпризначенців, задіяних у кривавій зачистці, спецоперація кримінальної влади провалися.

За свободу Майдан заплатив неймовірно високу ціну — віддав життя понад ста осіб. Завдяки їм і мільйонам людей, що не лише в Києві, а й у великих та малих містах вийшли на акції протесту, як сказала поетка Ольга Стасюк: «Ми довели, що воля — це природно, що українці — більше не «хохли».

Світлана ЧОРНА,
учасниця Революції Гідності.