Відзнакою блаженного отця Омеляна Ковча у соборі Святої Софії у Римі вшановано німецьку благодійницю Бригиту Вебер, котра вже понад чверть століття допомагає українським малозабезпеченим і багатодітним родинам, школам-інтернатам, дитячим садкам, лікарням. Під її особливою опікою — тяжкохворі, люди похилого віку, діти-інваліди, яким непросто переживати нинішні складні часи. Пані Бригиту називають українською Матір’ю Терезою.
За 27 років волонтерської роботи її земляки зібрали, перевезли, розвантажили, роздали нужденним українцям близько одного мільйона кілограмів різноманітних товарів, значні кошти для надання медичної допомоги тим, хто за неї самотужки неспроможний сплатити. Пані Бригита Вебер (на знімку ліворуч) дала інтерв’ю кореспонденту «Голосу України» в Німеччині.
— Понад чверть століття ви переймаєтесь долею громадян України, котрі неспроможні — через різні обставини — самотужки розв’язати власні проблеми. Що спонукало вас на цей справді титанічний труд?
— Я мешкаю у невеликому містечку Вольцнах, неподалік Мюнхена. Працювала у приймальні бургомістра. Вперше почула про проблеми України, коли почав розпадатися СРСР: тутешні школярі — вже не пам’ятаю, чому саме — закликали земляків допомогти їхнім ровесникам в Україні. Я відгукнулася і почала також збирати одяг, продукти харчування, медикаменти. Так був заснований рух «Допомога Вольцнаха Україні». І невдовзі, у березні 1991 року, повезла перші чотири вантажівки з гуманітарною допомогою до Львова. Мені тоді радили не їхати вглиб країни, бо й на західних її кордонах мешкає чимало людей, котрі потребують допомоги. Відтоді три рази на рік наш гуманітарний «конвой» рушає звичною дорогою до України — і вже не лише до Львова, а й до Києва, також і в східні регіони.
— Очевидно, це не було дуже просто — торувати такий шлях?
— Так, непросто. Спочатку все, що везли — від памперсів, медикаментів, візків для інвалідів до одягу і продуктів харчування, мали декларувати на кордоні, що було надзвичайно складною процедурою: ми змушені були стояти в черзі від кількох годин до доби. З часом вона значно спростилася. Та й ми почали користуватися послугами транспортної фірми, яка доправляє вантаж, а я зі своїми помічниками вже не супроводжую його. Перед відправленням до мене на подвір’я приходять добровільні помічники — мешканці нашого селища — і вантажать упаковані товари в машини. Це стало простіше робити, оскільки частину свого будинку я перетворила на склад, куди тутешні благодійники приносять пожертви. До речі, наступний вантаж відправимо до Львова 23 березня.
— Яку гуманітарну допомогу ви надаєте нині?
— Здебільшого це — медичне устаткування: регульовані ліжка, візки для інвалідів і людей похилого віку, яким важко пересуватися, костури та ще безліч найменувань обладнання для лікарень. Раніше возили також медикаменти, але зараз українська сторона це забороняє. Звичайно, також і одяг, взуття, продукти харчування, товари для дітей. Усе це — пожертви нашої місцевої громади та спонсорські кошти.
— Ви впевнені, що все це потрапляє до тих, хто потребує допомоги?
— Так, адже в Україні, у Львові, маємо надійних партнерів, зокрема місіонерів церкви Святого Володимира, які стежать за розподілом. Також представники громади Вольцнаха щоразу по кілька осіб рушають в Україну, зустрічаються з людьми, яким надана допомога, аби переконатися, що вони її одержали. Ми відвідуємо дитячі садки, сиротинці, лікарні — і для контролю, і щоб дізнатися, чого саме вони потребують.
— Чи змінилися ці потреби з часу, коли починали волонтерську діяльність?
— Чи змінилися потреби… Принаймні їх з часом не стає менше. Я побувала в Україні майже 50 разів, з року в рік ми відправляємо туди сотні кілограмів вантажів, зібраних німецькими громадянами, котрі розуміють, як погано ведеться людям в Україні. І якщо до 2014 року відчувалися певні, нехай навіть повільні кроки до поліпшення ситуації, то нині ми цього не спостерігаємо. Але це — ваш розвиток. Наше завдання — допомогти тим, кому найгірше. І не тільки матеріально, а й налагодженням дружніх стосунків з людьми, аби вони не почувалися залишеними напризволяще зі своїми проблемами. В цьому нам надзвичайно допомагають українські місіонерські служби, католицька церква, зокрема єпископ Богдан, котрий започаткував у Києві акцію «Діти на вулиці», у якій громада Вальцнаха бере активну участь.
— Своєю допомогою ви рятуєте тяжкохворих, малозабезпечені родини, сирітські притулки, поранених на Донбасі, підтримуєте лікарні, особливо дитячі клініки упродовж 27 років! Чому!?
— Україна — це справа мого серця. Я не українка, але вже почуваюся нею. Я не маю дітей, тому доля маленьких людей, які страждають, мені не байдужа. Знаю, що буду так довго працювати у цій царині, поки дозволить моє здоров’я і мій чоловік, який є найпершим помічником у цій справі. Також не знаю, як довго ці акції будуть можливими, оскільки це залежить і від політичної ситуації в Україні.
— Хоч ваша благодійна діяльність триває вже майже кілька десятиліть, про вас мало хто знає. І лише інформація про найвищу відзнаку за неї церкви привернула увагу громадськості…
— Я охочіше залишаюся на другому плані. Якби знала, що відзнака церкви принесе такий розголос і популярність, то я б напевно від неї відмовилася. Те, що я роблю — роблю із задоволенням, мені не байдужі долі людей в Україні, які неспроможні самотужки справитися з проблемами і труднощами, що їм випали. В Римі люди з України підходили й говорили, що вони мене пам’ятають зовсім іншою. Звісно, що це так, бо мені вже 70, і колись я, можливо, зустрічалася з ними, один чи два рази, тому не пам’ятаю їх. А вони мене згадали. Це зворушує, але не йдеться про винагороду.
Я завжди говорила, що коли мене будуть хвалити в цьому житті, то які слова має знайти наш Бог, коли я перед ним стоятиму? У такому разі він скаже, що ти вже одержала свою відзнаку. Так, ушанування у Римі було надзвичайно хвилююче, і я б хотіла якомога довше насолоджуватися тими миттєвостями, але не… публічно. Я — католичка і говорила б про інше: нам у нашій країні потрібно трохи більше віри. Таку я зустрічаю у людей в Україні, особливо в молоді. Це зовсім по-іншому, ніж у Німеччині.
Люди в Україні — дуже християнські. Належать вони до православної, чи греко-католицької церкви — байдуже. Головне, що їхня віра — від серця.
Фото Оксани ПЕЛЕХ.
