Дев’яносто історичних летючок-листівок — наказів, відозв, оповіщень доби національно-визвольних змагань початку минулого століття — увійшли до книги «Українська революція 1917—1921 у волянсіях. Збірник документів» кандидата історичних наук Олександра Надтоки, презентація якої відбулась у Києві.

— Волянсії — слово забуте, у перекладі з латини — це «крилатий», «летючий». Із 90 пропонованих читачеві листівок, що висвітлюють революційні настрої, політичні погляди і культурні домагання українського руху в Україні та українських громад на теренах сучасної Грузії (Батумі), Казахстану (Актюбінськ), Росії (Петроград, Москва, Кубань), 45 публікуються вперше, — каже Олександр Надтока.

Фонд листівок, які в буремний час революції, коли не було радіо, телебачення та Інтернету, залишалися чи не єдиним засобом комунікації влади з населенням, почав формуватися одразу після заснування Національної бібліотеки Української держави 2(15) серпня 1918 року.

Історик зазначає, що станом на 1933 рік відділ волянсії нараховував майже 374 тисячі одиниць зберігання. Збірка дуже постраждала в роки Другої світової, і нині в ній близько восьми тисяч документів.

— Відомий український діяч Володимир Винниченко у своїх спогадах яскраво передав атмосферу торжества національного відродження на початку революційних подій 1917-го. Він писав: «Можна собі уявити, що почуло недодушене, затоптане, понижене українство, коли залізна рука спала з його горла, коли воно могло підвестись, умитись, людськими, не запльованими очима глянути в очі таким же людям, рівним, дужим, радісним. Уся замучена душа українства в ці дні побожно стала на коліна й молилась Революції: «Нині одпущаєши раба твого, Владико», — наголошує історик. — Непереборне прагнення свободи знаходить своє відображення у листівках того ж 17-го року, коли в гадяцькій земській друкарні було видано летючку «Будь завжди українцем! Десять правил для кожного щирого українця» за авторством Голосного.

Ці принципи поведінки, серед яких — «Бути завжди українцем, де б ти не жив, щоб ти не робив», «У всякому ділі єднатися тільки з українцями; коли ж не можна обійтися без чужинця, то єднатися тільки з тим чужинцем, який визнає права вільної України і не бореться проти українців», «Боротися з тими чужинцями та своїми перевертнями, котрі хочуть перевернути тебе на москаля, поляка, або на чоловіка якоїсь іншої нації» та інші, стали предтечею відомого Декалогу українського націоналіста, складеного в 1929 році одним з ідеологів ОУН Степаном Ленкавським, а в наш час — клятви добровольців.

Одна з летючок, що увійшли до наукової збірки, датована 1 березня 1917-го, — відозва Українського тимчасового революційного комітету Петрограда «Українці Петро-града! Події останніх днів набрали широких розмірів…», в якій йдеться, зокрема, про утворення в межах етнографічної України, на територіях Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської, Харківської, Херсонської, Катеринославської губерній, південних частин Воронізької та Курської, в Таврії і на Кубані «Краевого незалежного в місцевих справах Сойму, обраного на основах загального, рівного, таємного, безпосереднього виборчого права». У відозві проголошувалося право вживати українську мову в усіх інституціях — урядових, судових, просвітницьких та релігійних.

Незважаючи на тотальну русифікацію, нищення й заборони, в народі жила історична пам’ять пращурів. Про це йдеться в інформаційному повідомленні української громади в Батумі 1917 року «Переяславський трактат». Його автори наголошують, що статті 1654 року, на яких «Богдан Хмельницький пристав до спілки з Московщиною», беззаконно зламані, й «московське ярмо осідлало вольні козацькі шиї», яке «великий 35 міліоновий, покривджений у своїх правах український народ» ніс століттями. «І от тепер ми, українці, повинні головами лягти, але повернути беззаконно забрані у нас права і вільності».

Свої відозви за межами великої України видавали національні громади в Москві, Туапсе, Катеринодарі, Актюбінську. У відозві Єйського гуртка української шкільної молоді до матерів і батьків наголошувалося на ролі Галицького краю, де «вже давно не тільки в школах, а і в гімназіях, і в університеті навчають на нашій українській мові… і з цього велика користь народу».

— Рівень національної свідомості кубанських українців проявлявся, зокрема, у використані таких характерних визначень — «рідний український народ», «наша земля Україна», 

а також у певній інтерпретації історії, розумінні того, чому царі і їхні прислужники знищили школу й мову, яку українцям дав Бог, — каже Олександр Надтока. — У відозві є відповідь: щоб українці не згадували, хто вони й не хотіли повернути волю.

До збірки увійшли унікальні документи щодо упорядкування церковного життя українців — Всеукраїнська Православна Церковна Рада, заснована в грудні 1917 року, зокрема, ухвалила визнати розпорядження представника московської духовної влади «про заборону священнодійства українським причетам актом антиморальним і антиканонічним» та «вважати українську православну церкву звільненою від московської зверхности».

— Уже наприкінці 1917 року, невдовзі після більшовицького перевороту, Київ перетворюється на центр протиімперських та протицентралістських сил, — каже історик. — Тут почали осідати російські автономісти. З грудня 1917-го в українській столиці діяв Сибірський військовий комісаріат, засновники якого ставили за мету створити Сибірську народну армію в умовах розбудови державного життя Сибіру на території від Уралу до гирла Амуру та Владивостока. А заснований на той час уряд Сибіру мав намір легітимізувати державні домагання сибіряків через Установчі збори.

Сам факт національного відродження України, прагнення української нації до самостійного політичного життя зумовили агресію більшовицької Росії. Про те, як сприймалася війна на етапі наступу більшовицьких частин на Київ, що був захоплений 9 лютого 1918-го, бачимо на прикладі листівки Народного військового міністерства. У зверненні більшовики — «лютий ворог», «темні сили», «банди розбишак, грабіжників і насильників», що хочуть панувати над «хохлами», убивати і ґвалтувати.

У перші ж дні вступу російсько-окупаційних військ на територію України розпочалася й інформаційна війна. Ворожа пропаганда не скупилася на історії про «распятих мальчіков» і поширювала інформацію про криваві розправи українського війська над тими, хто підтримував більшовиків, їх, мовляв, вирізували цілими сім’ями; про те, що галичани, які воюють в Армії УНР, мріють приєднати всю Україну до Австрії і тому подібне. Симон Петлюра називав пропаганду «певною системою більшовиків», яку вони проводили з великим хистом. Він і сам став об’єктом «погромної агітації».

— У збірці документів уміщено раніше не опубліковану телеграму Головного отамана Армії УНР Симона Петлюри «Жиди і Українська Республіка» (липень 1919 року), згодом поширену для населення Міністерством преси УНР, — каже Олександр Надтока. — В документі йшлося про те, що більшовики в тилу української армії поширювали брехливі чутки про організацію українськими військовими єврейських погромів. Відповіддю на такі звинувачення стало висвітлення засад і практичних кроків української влади щодо захисту євреїв. Ця телеграма була розіслана вищим урядовцям і, зокрема, міністру єврейських справ уряду УНР Пінхасу Красному. Петлюра зазначав, що «євреї понесли не одну людську жертву на будування Української Незалежної Республіки» і наголошував, що знає факти, коли єврейське населення допомагало нашим хворим і пораненим. Головний отаман УНР стверджував, що неодноразово спостерігав, «як козаки нашої армії ставили варту біля крамниць та склепів (польська назва магазинчиків. — Авт.) єврейських, охороняючи їх майно від грабунків».

Як наголошує автор дослідження, більшовики у своїх агітаційних матеріалах вдавалися до «феєричної брехні». Зокрема, у брошурі «Про петлюрівські брехні» писалося, що коли Петлюра бився проти радянської влади і його визнавали французькі і англійські капіталісти, то він «їм і весь хліб, залізо і вугіль за декілька міліардів в Одесі продав, хоч робітники і селяни пухли з голоду, мучились від холоду і не мали чим в хаті світити і хліб по залізниці перевозити».

За сто років у системі російської пропаганди нічого не змінилося — ті самі нахабні фейки, перекручування, маніпуляції 

Навпаки, їхня пропаганда стала агресивнішою і масштабнішою, що спостерігаємо сьогодні в інформаційному просторі.