Доктор медичних наук, професор Сергій РИКОВ (на знімку) добре знаний не лише в Києві, а й далеко за його межами. Дуже часто то від одного, то від іншого співрозмовника доводилось чути: «Якщо комусь потрібна допомога, корисна порада, якісне терапевтичне чи оперативне лікування органів зору, треба йти до Рикова. Авторитетнішого, відповідальнішого і надійнішого фахівця знайти важко...». Мене до завідувача кафедри офтальмології Академії післядипломної підготовки імені Шупіка, президента Асоціації дитячих офтальмологів України привело бажання дізнатися про ситуацію у важливій вітчизняній галузі, можливості наших офтальмологів у протистоянні очним захворюванням, найсерйознішим з яких є сліпота людини.
— Сергію Олександровичу, який зір має нині українське суспільство?
— Різний залежно від вікових категорій. Найскладніша — шкільна. Саме в цьому віці, коли даються зорові навантаження, часто проявляються аномалії рефракцій, наприклад, неправильна будова ока.
— Це вроджені порушення?
— Вони генетично обумовлені. При народженні цього захворювання немає. Приміром, міопія — короткозорість — проявляється з 8—10 років, якщо вона є у когось у родині. Пошлюся на випадки з власної практики. Приходить молода пара, яка хоче створити сім’ю. Вона — в окулярах, а він — ні. Я їм одразу кажу: якщо у вас буде двоє діток, то одна дитина з восьми років користуватиметься окулярами, друга буде здорова. Бо тут діятимуть генетичні особливості: аномальні рефракції передаються від покоління до покоління. І про це треба говорити. Адже важливо знати, які в сім’ї є ризики.
— Та повернемося до дітей шкільного віку...
— Саме в цьому віці у нас має місце збільшення слабкого зору. Його погіршення щороку виявляють десь у 250—270 тисяч українських дітей. Загалом майже три мільйони, а то й більше школярів мають поганий зір. Мова не йде про інвалідів, а лише про дітей з погіршенням зору. Та й серед цього контингенту є різні ступені захворювання. Наприклад, короткозорість високого ступеня в перспективі має дуже багато ускладнень. Через це з цього контингенту і з’являються у нас інваліди по зору. Основна їх частина — від вродженої патології. Це вроджені катаракта, глаукома, міопія, ретинопатія недоношених дітей, пухлини ока і т. ін. Інша частина стає інвалідами в працездатному віці: прогресування зорової патології, в тому числі короткозорості, відбувається в період від 10 до 18 років. У подальшому у віці від 20 до 40 років контингент стабільний. А от у 40 років з’являється вже глаукома. Тому згідно з наказом МОЗ, рекомендаціями Всесвітньої асоціації глаукоматологів з цього віку треба обов’язково перевіряти внутрішньоочний тиск. Кожні два роки. І якщо ми це робимо, то профілактуємо сліпоту.
— Чому саме у віці від сорока і далі?
— Тому що саме тоді з’являються порушення трофіків ока, всередині нього виникають пігменти, епітелії, лейкоцити. Вони засмічують сито, від стану якого залежить відтік внутрішньоочної рідини. Якщо воно в нормі, підтримується потрібний баланс — її відтікає стільки ж, скільки й виробляється. Якщо сито забивається, то відтік погіршується. Як наслідок, виникають проблеми. Хочу зазначити: якщо ми вчасно виявимо початкову глаукому, то ніколи не будемо оперуватися, а лише до останніх своїх днів закапуватимемо очі. Існує багато медикаментів, які можуть компенсувати цю серйозну патологію. Якщо в сім’ї є глаукома, і ви про це знаєте, то внутрішньоочний тиск треба перевірити не в 40, а в 35 років, і в подальшому робити це щороку. Це дасть змогу людині не осліпнути.
Ну а далі настає вік після шістдесяти: в цей час уже важко не знайти діагнозу офтальмологічного пацієнта. Якщо він з’являється, то це прояв або цукрового діабету, або гіпертонічної хвороби, або ендокринологічних недугів. Бо вони дають ускладнення на судини очного дна, тобто на око. І трапляється, що саме офтальмологи перші ставлять діагноз, наприклад, «початковий діабет». Пацієнт ніколи не скаржився, а тут ми дивимося його очне дно і бачимо порушення, радимо йому обстежитися, бо виявлені зміни є характерними для цукрового діабету. Більше того, ця хвороба вже має п’ятирічний «стаж», бо саме через такий час із моменту виникнення діабетної патології з’являються зміни в очному дні людини. Отож усе треба тримати під контролем.
Проходити, зокрема, диспансеризацію — її ніхто не скасовував. Останній наказ МОЗ щодо неї вийшов, до речі, у 2013 році. Він визначає певну категорію диспансерного нагляду пацієнтів. Віднесено сюди і глаукому, бо вона — захворювання підступне, безболісне, людина його відчуває вже тоді, коли втрачає половину поля зору. Вона виявляє його, коли випадково закриває одне око, а другим начебто і добре бачить, бо центральний зір високий, але поле зору звужене. Адже нервові закінчення внаслідок високого внутрішньоочного тиску відмерли.
— Сучасна медицина здатна лікувати глаукому?
— За цієї патології лікування, на жаль, немає. Ні терапевтичного, ні хірургічного. Але є хороша якісна підтримуюча терапія. І якщо, скажімо, 60-річний хворий вчасно почне лікуватися, то він осліпне через 30 років. Я завжди наводжу пацієнтам цей, вважаю, без перебільшення, оптимістичний аргумент. Додавши до свого віку три десятиліття, вони миттєво заспокоюються.
— Які ще захворювання органів зору вимагають від офтальмологів підвищеної уваги?
— Насамперед вікова макулодистрофія. Це захворювання судинне. Воно проявляється також після 60 років. Тобто тоді, коли людина вже на пенсії і повинна б мати страховку. Знаю, що, приміром, в Італії із 65-річного віку будь-яка медична допомога безплатна, там діє страхова система, і громадяни не бояться звертатися до лікувальних закладів, як це у нас. Бо наші пенсіонери в переважній більшості не в змозі придбати необхідні медикаменти, які дуже дорогі, або витратні матеріали для оперативного втручання. Поки що бюджетом усе це не забезпечується. Існують тільки деякі локальні програми місцевого масштабу, які фінансуються громадами. А державних програм немає. Водночас стосовно глаукоми вона має бути. Хоча б з огляду на проголошені в нас європейські орієнтири. В Європі пацієнти з глаукомою забезпечуються безплатним лікуванням. І його протокол там чітко виконується. Та й сліпих через глаукому в європейських країнах значно менше, ніж у нас.
До слова, серед причин сліпоти в Україні на першому місці не травма і не офтальмоонкологія, а саме глаукома, на другому — судинна патологія. Бо немає державної програми і безплатного забезпечення препаратом, який вводиться безпосередньо в око чотири рази на рік, що дає змогу людині тривалий період життя зберігати пристойний зір — 0,6—0,8. Одне введення такого засобу коштує 8 тисяч гривень. На одну ін’єкцію середньостатистична родина кошти ще якось нашкребе. А їх треба ще три. Варто зауважити, що незабезпечення державою пацієнтів безплатним лікуванням дорого їй вартує, бо на утримання сліпого громадянина, тобто інваліда, коштів потрібно значно більше. Але хто з чиновників у владі аналізує і рахує? Це дуже нагальна проблема, яка аж болить. Адже ти зобов’язаний сказати хворому, що він має вколоти чотири рази цей препарат, розуміючи, що йому він не доступний. Зробити це можуть максимум 20 відсотків наших громадян.
— А що стосується програми з дитячої офтальмології?
— Як на мене, має бути загальне розв’язання проблеми. Є певна статистика, яка свідчить, що потрібні порівняно невеликі гроші, бо сліпих діток у нас не так і багато. На одне око їх майже тисяча, на обидва — приблизно 600. Такого показника досягнуто завдяки ініціативності Асоціації дитячих офтальмологів України. Наші 350 дитячих офтальмологів об’єдналися і виграли декілька грантів ВООЗ з боротьби зі сліпотою, зокрема з діагностики ретинопатії недоношених дітей. Ми зуміли за виділені невеликі кошти зібрати дитячих офтальмологів, педіатрів, неонатологів, анестезіологів і навчити їх — показати, що таке ретинопатія недоношених дітей. Ще 10 років тому вона навіть не була в державній статистиці, бо її ніхто не бачив, і не було чим дивитися. Тут хочу подякувати Катерині Михайлівні Ющенко, яка, будучи першою леді і знаючи про цю проблему, допомогла нам закупити за державні кошти дві ретинальні камери американського виробництва. Згідно зі стандартом такі апарати повинні бути в неонатологічному центрі. Народжується недоношена дитина, яка має вагу менш як півтора кілограма. І медична сестра робить дослідження ретинальною камерою у восьми відведеннях і пересилає результати нам у центр ретинопатії, а ми спостерігаємо за цими малюками. Так давно поставлено в Європі. І цю європейську технологію ми почали активно впроваджувати в Україні з 2006 року. З часом ще купили обладнання — спеціальні щілинні лампи, з допомогою яких можна робити обстеження через мікроскопи. У такий спосіб почали виявляти порушення зору — у нас з’явилася ця патологія, яка є основною причиною вродженої сліпоти. І на сьогоднішній день майже 350 дітей щороку ми профілактуємо, роблячи лазерну коагуляцію ретинопатії. Бо ми її тепер бачимо, є кому це зробити — є центри в Дніпропетровську, Харкові, Києві, Львові, в Одесі. Отже, проблему профілактики сліпоти ми практично закрили. А дітей, яких неможливо профілактувати — таких щороку десь 70, — доводиться оперувати.
Річ у тім, що профілактика з допомогою лазерної технології зводиться до приварювання сітківки за порогової стадії ретинопатії недоношених дітей. Але зробити це можна лише протягом 78 годин з моменту виявлення патології одразу після народження.
Вчасно не виявили і не приварили — залишається оперувати.
— Тобто такий важливий скринінг?
— Як, до речі і постійне навчання фахівців. Знання треба поновлювати, поглиблювати, тим паче що постійно з’являється щось нове, ефективніше. Асоціація взяла це на себе. Проводимо регулярні наукові конференції, тренінги. Позитивні результати роботи очевидні. 12 років тому дітей-інвалідів у країні було десь 13 тисяч. Нині — 7 тисяч. Завдяки програмам співпраці Асоціації дитячих офтальмологів України із Всесвітньою організацією охорони здоров’я, навчанню дитячих офтальмологів ми почали виявляти патологію на ранній стадії і лікувати її. Згідно з рекомендаціями ВООЗ, що містяться в програмі «Зір 2020» до 2020 року нам належить удвічі зменшити кількість інвалідів по зору — від сліпоти, якої можна уникнути. Тож залишилось зовсім небагато. І хіба постановка справи й отримані завдяки цьому за десять років високі результати — це не реформа системи офтальмологічної допомоги? Лікарі, які хочуть, — вони роблять. І я готовий зняти капелюха перед дитячими офтальмологами і подякувати їм за те, що вони оволоділи сучасною методикою діагностики і лікування новонароджених дітей. Це дуже важливий момент. Бо не можна казати, що в нас усе так погано. Тому що навіть за слабенького технічного оснащення офтальмологічних кабінетів в деяких районних поліклініках рідко який офтальмолог пропускає захворювання органів зору. А це свідчення того, що найдорожче, що в нас нині є, — це не обладнання, а фахівці.
— Названа вами кількість сліпих дітей з фахової точки зору — це багато чи ні?
— З фахової начебто й ні, але із соціальної, як на мене, — це багато. Їх, як мінімум, повинно бути менше. Бо це на все життя, і в кожної дитини попереду нелегка доля.
— Що в державі робиться для їхньої адаптації?
— В Україні є п’ять шкіл та інтернатів для сліпих і слабозрячих дітей. Я там буваю і вражаюся. Їх вихованці адаптовані, легко орієнтуються в просторі, танцюють в ансамблях. Володіють сучасними комп’ютерними технологіями. Шкільний період для цих дівчаток і хлопчиків — золотий. А от далі — проблема працевлаштування. Бо хоч і закріплено нормативно обов’язковість на підприємстві чи в закладі п’яти відсотків місць для інвалідів, чи скрізь цього дотримуються? Тому треба робити все, щоб сліпих і слабозрячих у нашій країні було якомога менше. І ми до цього прагнемо. Можливості в Україні, в тому числі і в нашій клініці, сьогодні є. У нас 12 відділень, 140 лікарів-офтальмологів. Працюють представники різних поколінь — від інтернів, яких сьогодні у нас 50, до висококваліфікованих лікарів. Декому вже за 80. Їхній досвід безцінний. Тим паче що фахівець у віці необов’язково має працювати в операційній — він потрібен для діагностики, консультацій. Клініка є практичною базою кафедри. Виходимо з того, що офтальмологія — спеціальність хірургічна. Отож офтальмолог обов’язково повинен оперувати. Якщо в нашій державі потреба оперативних втручань становить 170 тисяч на рік, то маститий фахівець має робити 1000 операцій. Отже, нам треба 170 оперуючих офтальмологів. Якщо візьмемо ще два покоління, то їх буде 550, але не 3,5 тисячі, які в нас сьогодні є. Оце і є реформування. Решта служб повинна перебудуватися в діагностичні центри, які й визначатимуть потребу в хірургічному лікуванні пацієнтів у регіоні. Первинна ланка, сімейні лікарі мають супроводжувати наші приписи, перевіряти в пацієнтів зір, його поле, проводити кольоротести.
— Наскільки позначилась на якості зору дітей комп’ютеризація?
— Ми провели наукову роботу і дослідили майже дві тисячі дітей. І основними причинами прогресування поганого зору в шкільному віці, особливо короткозорості, є недоношеність дитини, інфекційні захворювання в перші три роки, хронічні недуги.
Комп’ютер як причина захворювання очей — на тринадцятому місці. Треба просто дотримуватися правильного режиму роботи на ньому. Знаєте, коли дитина має познайомитися з комп’ютером? У другому класі — 15 хвилин. Є інші нюанси. Фон комп’ютера має бути не синій, не блакитний, а зелений, чорний, сірий, білий контрастний. Бо синій колір токсично впливає на сітківку ока, і дитина швидко втомлюється. Так само і шпалери в кімнаті мають бути пастельних, теплих кольорів — беж, жовтого. Дрібниць у підтриманні здорового зору бути не повинно.
Розмову вів Віктор КОЛОМАК.
Київ.
