Що не кажіть, а професія журналіста — одна з найнебезпечніших на планеті Земля. Приміром, торік, виконуючи редакційне завдання, у 28 країнах загинуло 97 працівників мас-медіа. 2016-го — 127. А за останні 10 років розпрощалися з життям 1187 співробітників ЗМІ. Зрозуміло, що найбільше журналістів полягло в «гарячих точках» планети. Далі йдуть ті, хто займався журналістськими розслідуваннями, скандальними матеріалами, виводив на чисту воду можновладців, показував гниле нутро ділків від політики, займав принципову громадянську позицію тощо...
Крутий поворот.
Фото Юрія ВЕНГЕРЕША.
Тим, хто обрав професію журналіста, доводиться багато їздити, мандрувати. Залізницею, літаками, авто, морським та гужовим транспортом... А хіба це завжди безпечно?.. Біда, як схоче, то на гладкій дорозі здибає.
Що більше журналіст намотує кілометрів у відрядженнях, то більша в нього ймовірність наразитися на небезпеку. Київ — Владивосток, Київ — Пекін, Київ — Тайбей, Київ — Солт-Лейк-Сіті, Київ — Барселона, Новгород, Ноябрськ, Саратов, Будапешт, Берлін, Мюнхен, Чернівці, Ужгород, Анталія, Москва, Стамбул, Рівне, Суми... Це далеко не повна географія моїх відряджень повітряним шляхом. На все життя запам’ятав турбулентність над Гренландією. Посадку в екстремальних погодних умовах в аеропортах Ноябрська та Пекіна... А додати сюди шторми під час морських відряджень до країн Середземномор’я. Нептун, слава Богу, добряче потріпавши нерви, відпускав зі своїх обіймів.
Залізницею та автомобілем я об’їздив усі області України. На Луганщині спускався в шахту, у забій. Верто-льотом облітав Чорнобильську зону, Закарпаття під час повені. Історія, яку хочу викласти, трапилася на Кіровоградщині. Досі ані я, ані водій редакційного авто Саша Немировський своїм домашнім про цю пригоду не розповідали.
Це було пересічне відрядження, пов’язане з передплатною кампанією. Зустрічі з читачами, поштовиками, представлення газети в трудових колективах, студентських аудиторіях. Виступи в місцевих ЗМІ. Географія відрядження охоплювала кілька районів.
Дороги страхітливі. Не розженешся. А на місцях чекають люди. Цейтнот тиснув на мізки. На одному з перегонів із райцентру в райцентр, де шосейка була більш-менш нормальною, наш водій вирішив обігнати фуру, за якою ми тягнулися кілометрів з п’ять. Саша натиснув на педаль газу і приготувався до маневру, попередньо пропустивши по зустрічній полосі «Жигулі» з причепом. Далі все відбулося як у заправському бойовику. Коли «Жигулі» і фура вже майже розминулися, на вибоїні причіп відкинуло на фуру, відірвало від авто. Скрегіт металу, сніп іскор — і причіп летить прямісінько на наше авто... Ще мить — і прощавай життя. Часто люди, які побували в небезпечній ситуації і залишилися живими, розповідають опісля, що у них у мізках встигло промайнути ціле життя. У нас цього не сталося. Наші ж мізки перемкнуло, тіло заціпило, ми тупо дивилися на смерть, яка кульбітами летіла на нас. Бий його трясця: їдеш скоро — біду подиблеш, їдеш помалу — біда тебе надибле.
Аж раптом якась невидима сила підняла причіп і перекинула його через наше авто. Містика?.. «Невидимою силою» виявилась чергова вибоїна, куди потрапило дишло причепа і він змінив траєкторію польоту. А ми раніше кляли бездоріжжя Кіровоградщини...
Ми зупинилися на узбіччі, фура помчала далі, водій «Жигулів» лише через метрів сто помітив відсутність причепа, який застряв між двох дерев у кюветі. Некурящий Сашко викурив три цигарки поспіль, його бив колотун, кинуло в гарячку. І лише фотокореспондент Юрій Павлович Венгереш, який дрімав на задньому сидінні, протираючи заспані очі, мов мішком прибитий, здивовано перепитував: «Ой, що то було?.. Мабуть, НЛО?..»
