У видавництві «Дніпро» вийшла окремою книжкою добірка нарисів Світлани Чорної «З братами не воюють». Авторка — оглядач «Голосу України», отож, нашим читачам ці нариси знайомі, вони публікувалися на шпальтах газети минулого року. Але тепер, зібрані під однією обкладинкою, ніби здобули нову якість, певну згущеність смислу.
Нагадаємо, йдеться про розвінчання одного стійкого колоніально-імперського міфу про те, що українці й росіяни — «народи-брати». На перший погляд, цей міф цілком гуманний і шляхетний, бо чим же погане братство? Одначе Каїн і Авель теж були братами. І канва їхніх взаємин дуже добре лягає на українсько-російську історію. Світлана Чорна просто подає цю історію як перелік агресивних вторгнень, від 1169 року, коли володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський дощенту зруйнував і пограбував Київ, і далі до збройних експансій Івана ІІІ, Василя ІІІ, Олексія І, Петра І, Леніна, Сталіна і Путіна. Сам по собі цей перелік вражає, а до нього ж можна додати ще й факти «неозброєної» агресії та етноциду (скажімо, мовні війни часів Петра І, Олександра ІІ, Сталіна й Брежнєва або Голод 1933 року). Про все це книга Чорної розповідає послідовно, методично, з посиланням на десятки імен українських і навіть російських авторитетних істориків. При тім авторська позиція не губиться в тіні авторитетів, бо Світлана Чорна — не історик, а публіцист, і може дозволити собі не приховувати емоцій і категоричних висновків («Ніхто й нікому не пробачить тисяч смертей героїв — захисників України, наших батьків, братів, синів. Ніхто й ніколи — допоки світить сонце»). Такий пафос не здається надмірним — принаймні тепер, коли війна ще триває. Та й книжка видана в серії «Бібліотека воїна», а для воїна важливі істини, що не залишають сумніву в тому, хто брат, а хто ні, хто свій, а хто чужий.
Водночас оця одновимірність настільки безжальна, що мимоволі викликає опір, особливо у читача, чий світогляд формувався за радянських часів. Такий читач скаже: «Але ж нас у школі вчили інакше! І ми, прості українці й росіяни, вірили в це братство!
Чим погана була наша віра?»
Але чи справді нас учили братства, а не чогось іншого? Тут варто згадати ще одну перманентну війну — війну уявлень, про яку у Світлани Чорної не сказано. Згадаймо хоча б радянську масову культуру, передусім кінематограф, цей потужний засіб впливу на уми. Кіно було переконливішим, аніж школа. А в радянських кінокартинах образ «брата-українця» подавався вельми специфічно. Приміром, в улюбленому фільмі кількох поколінь радянських людей «Подвиг розвідника», де підлий зрадник носив українську вишиванку. Ну, нехай це фільм сталінської епохи, але й далі було не краще. Скажімо, в достойному пізньорадянському фільмі «Холодне літо 53-го» найпотворніший з бандитів знову-таки носив вишиванку й мугикав українську пісню. Що вже казати про зовсім поганих українців у фільмах «Брат-2» або «Ми з майбутнього», а ці стрічки вийшли на екран ще до нинішньої війни та анексії Криму. І чи не вони підготували в умах пострадянського обивателя і війну, і анексію, і образ ворога? Вже в час війни було вирішено заборонити у нас таке кіно, такі літературу та історію. Але «заборонити» не означає «забути». Власне, книжка Світлани Чорної — і про це також.
