В’ячеслав Будзиновський — громадсько-політичний діяч, журналіст, письменник (1868—1935). Він був тісно пов’язаний із Підгайцями і Підгаєччиною, і саме від тутешнього виборчого округу двічі (1907-й, 1911-й) обирався послом австрійського парламенту.
Не дивно, що Будзиновський-літератор немало писав про Підгаєччину. Ось, приміром, історична повість «Під одну булаву», присвячена видатному нашому державнику, «сонцеві Руїни» Петру Дорошенку, який зумів, хай і ненадовго, об’єднати Україну. В центрі повісті — знаменита битва під Підгайцями 1667 року між військами Дорошенка та його союзників кримських татар з польськими військами, якими командував коронний гетьман Ян Собєський, майбутній король Польщі. Перемога козаків відкривала дорогу на Львів, на оволодіння Галичиною та Волинню. Здавалося, Дорошенко вже схопив за хвоста птицю удачі, й ось-ось постане Україна «від Сяну до Дону». І тут...
І тут, як Пилип із конопель, вистрибує наш національний герой, кошовий запорізького козацтва, а в той час полковник Харківський Іван Сірко. Він із козаками нападає на незахищений Крим, щоб визволити християнських бранців, ну й трохи пограбувати мусульман. Кажуть, що Москва за цей похід добре заплатила Сіркові. Так Іван Сірко допоміг і Москві, і Варшаві. Битву під Підгайцями 6—17 жовтня 1667 року Дорошенко не програв, але мусив формально визнати васальну залежність від Польщі, підписавши у Підгаєцькому костелі угоду з Яном Собєським.
Будзиновський у своїй повісті безапеляційно звинувачує в національній зраді Сірка та «черняків» (козаків з дна суспільства). Та після придушення «кармазинами» (козацька старшина) повстання «черняків» в Україні ще не раз спалахувало громадянське протистояння. Автор пояснює це впливом Москви та Варшави, і це правда. Але другою причиною громадянських конфліктів був наступ «кармазинів» на права народу, здобуті за Хмельницького (особиста воля та земельні наділи для селян). Для більшості української шляхти важливішими за державу були власні маєтки. До честі Дорошенка, державу він ставив вище своєї вигоди, але таких, як він, було мало.
Мабуть, дорікати Будзиновському за злість на частину власного народу не варто. Повість написано у 1920-му, після поразки національно-визвольних змагань. Автору боліло, що ЗУНР зі зброєю в руках захищало лише 5 відсотків галичан, не краще було й в УНР — Петлюру підтримувало лише 15 відсотків трудового селянства. Та чи тільки селяни винні в національній несвідомості? Поки наші «кармазини» 1917—1921 років думали, під який викуп роздати землю селянам, Ленін усіх надурив: «Беріть землю даром!» І в Україні знову було підігріте Москвою та Варшавою протистояння між «кармазинами» й бідняками. А хіба теперішні «кармазини» своєю соціально-економічною політикою не наплодили знов в Україні «черняків», через що держава постійно перебуває під загрозою зникнення?
Повість Будзиновського легка в читанні. Вперше видана у 1920-му у Львові, вона досі актуальна. Після перевидання у 1956 році в Нью-Йорку твір утретє побачив світ у видавництві ФОП Осадци Ю. В. у 2017-му в Тернополі. Головний редактор і фундатор перевидання — відомий в Україні підгаєцький краєзнавець Степан Колодницький, редактори — також підгайчани, Олександр Доскоч та Степан Цяпа.
Підгайці
Тернопільської області.
