Із 8 серпня 2015 року на три дні селище Млинів, що на Рівненщині, закуталось у чорну хустину жалоби за загиблим біля селища Зайцеве на Донбасі млинівчанином Романом Галасом. Громада райцентру застигла на колінах у скорботі, віддаючи останню шану герою, труну з тілом якого відправляли на батьківщину — у Сокаль на Львівщину.
На знімку (зліва направо):
мама, донька і вдова загиблого героя Романа Галаса
з народним депутатом України Юрієм Шухевичем
після парламентських слухань у Верховній Раді України.
Хтозна, кому тоді було найважче: мамі, батькові, яким смерть сина обірвала продовження роду, сестрі, яка втратила брата, дружині, у якої згасла надія на родинне щастя? Чи не найскладніший життєвий іспит скорботного серпня 2015 року склала донька героя Майя Галас — тоді 13-літня школярка в одну трагічну мить війни втратила тата і набула статусу напівсироти.
За майже три роки після тих печальних подій у житті Галасів відбулося чимало подій, які засвідчують їхню родинну велич і водночас частково констатують безликість та холодну байдужість тих, хто за своїм службовим обов’язком мав би перебувати на вістрі запитів сімей, які втратили своїх синів, братів, чоловіків, котрі захищали Україну. Скільки тернистих стежин довелося протоптати вдові, аби обстояти честь і гідність загиблого чоловіка-офіцера! І мужній млинівчанці вдалося здолати частокіл чиновницьких перепон і цілий легіон опонентів на посадах із відповідними повноваженнями і званнями. Хіба їм зрозуміти відчай жінки, у якої із серця війна вирвала надію і любов?
Водночас у вдовиних пошуках істини обтяжена життєвими турботами Ірина Миколаївна контактувала з багатьма людьми, які її клопоти сприйняли, як свої. А її слушні і важливі пропозиції було взято до уваги на парламентських слуханнях 19 жовтня 2016 року «Державні гарантії соціального захисту учасників антитерористичної операції, Революції Гідності та членів їхніх родин: стан і перспективи». Зокрема, з низки клопотів вона виокремила два: оформлення документів та ставлення соціуму до родин загиблих. Млинівчанка запропонувала: борони Боже, але в разі коли родина довідується про загибель сина, брата, батька чи чоловіка, за сім’єю має бути закріплено відповідальну особу з військкомату чи органів соціального захисту, яка повинна забезпечити супровід численних документальних справ, надати юридичну, психологічну та іншу допомогу, адже родичі — в розпачі, пригнічені і їм, як то кажуть, не до того. Пропозиції пані Ірини вистраждані на власному досвіді, тому їх соціальну вагомість відзначила головуюча на парламентських слуханнях Перший заступник Голови Верховної Ради України Ірина Геращенко.
Як найдорожчі сімейні реліквії, Галаси зберігають нагороди чоловіка і батька, зокрема відзнаку «За службу державі», якою Романа Галаса посмертно нагородили побратими з Ужгорода. А ще в родинній бібліотеці на почесному місці — книга пам’яті загиблих бійців АТО Львівщини «Вони воювали за Україну», де 64-та сторінка присвячена коханому чоловіку і любому татусеві. Звісно, від таких видань віє смутком, адже на його сторінках увічнено майже дві з половиною сотні лицарів — цвіт української нації, який склав голови під час захисту України на Донбасі.
А донечка загиблого офіцера — вже одинадцятикласниця! І хоч би як мама, бабусі, дідусь, вся рідня, педагоги, друзі, однокласники намагалися гоїти душевну рану сироті, з її пам’яті ніколи не вивітряться щемливі спогади про роки, місяці, дні і миті в безмежжі світу татової любові і щирості, мудрості та інтелекту. Один із найприємніших спогадів Майї — як із татом у 7—8 класах студіювали географію. Тато — географ з університетською освітою — жартома намагався вибудовувати перед донькою освітні перепони, ставлячи перед нею найскладніші випробування. Однак світла її голова з честю розв’язала усі татусеві головоломки, за що заслужила заохочення від професійного географа:
— Ти, доню, далеко підеш!
А коли Роман Галас уже перебував у зоні проведення АТО, донька неодноразово йому телефонувала. Звісно, тато в межах дозволеного розповідав про фронтові будні і побратимів. Щоправда, інколи Майя експлуатувала його знання французької мови, якою той володів бездоганно: у телефонному режимі разом із ним перекладала тексти з мови Бальзака і Стендаля. Мабуть, офіцеру, як і кожному татусеві, були приємні такі миті спілкування.
А 14 червні 2015 року тато востаннє переймався днем народження Майї. У телефонному режимі разом із дружиною і тещею вивідували у доньки про подарунок, який би вона хотіла одержати. Дізнавшись, що хоче фотоапарат, невідкладно переслав гроші дружині. Нині той подарунок — свідок останньої татової відданості своєму єдиному улюбленому сонечку.
А ще тато на війні мріяв про випускний шкільний вечір доньки. І в своїй батьківській уяві, так би мовити, прокручував епізоди майбутньої урочистості. Зокрема, себе бачив у синьому костюмі. Чого саме такий колір припав до душі, сьогодні ні дружина, ні Майя, яка після школи мріє опановувати в Києві спеціальність фахівця готельно-ресторанного бізнесу, не можуть пояснити.
А 17-річчя своєї доньки, яке випадало напередодні випускного вечора і до якого залишалося три роки, збирався заквітчати сімнадцятьма трояндами. На жаль, не судилося, бо отой розвій мрій і бажань поховали осколки від гранати 8 серпня 2015 року.
Віталій ТАРАСЮК.
Фото надано автором.
Млинів Рівненської області.
