Новостворений Український інститут книги — державна установа, що так і не змогла розпочати повноцінну роботу. Нещодавно його директор Тетяна Терен пішла у відставку, широко повідомивши про мотиви в соціальних мережах та у прихильних до неї медіа.
Виявляється, екс-директору важко доводилося. Бо треба було і реєструвати установу, і розміщувати, і меблів їй не дали... Так, наче бюрократія — щось таке, чого нема у згадуваній нею Польщі чи в будь-якій іншій державі. Дивно читати її нарікання на проблему розміщення столів і кабінетів — невже треба було прем’єру прийти їй кабінети вибирати? Зрештою, пані не знала, куди йде? І як же перемагала в конкурсі на посаду — романтичними візіями?
Узагалі, наші конкурси на державні посади — то щось таки дивне. Ось тут перемогла журналістка, яка не керувала жодною структурою, була лишень репортером у медіа, роботу яких організовував хтось інший. Сама ж вона відзначилася серією інтерв’ю з письменниками — якісними, треба сказати, інтерв’ю, які я із задоволенням прочитав, скажімо, у харківському журналі «Березіль». Але ж, сам будучи журналістом і тривалий час працюючи редактором місцевої газети, знаю, що то таки велика різниця. Журналіст дбає про якість матеріалу, а редактор — у тому числі і про кабінети, столи, комп’ютери — про все те, що так сприкрилося пані Терен у ранзі директора Українського інституту книги.
Та найголовніше, що ця пані переконана: на бюджетну підтримку українського книговидання ЗАБАГАТО виділено грошей!
Так і пише: «Чи є потреба ринку в такій кількості підтриманих державою книжок? Чи є у видавців цього року така кількість суспільно значущих видавничих проектів, які мають бути підтримані за кошти платників податків? Ми теж неодноразово вже казали, що у Польщі на таку програму, яку реалізовує Міністерство культури, виділяють щороку майже 30 мільйонів гривень. ...Бюджет програми у 2018 році має бути істотно зменшений».
...Нещодавно я був у школі в Новгород-Сіверському районі, і там на полицях бібліотеки рясно, як бур’яну на неполотому городі, книжок, на зразок тієї, що я тримав у руках — «Юність Леніна». Зате класики, передбаченої для вивчення за шкільною програмою, обмаль.
Пані Терен, певно, не була в бібліотеках далі Києва і не уявляє, яке там совкове убожество,— а списати його не можуть, бо нічим замінити фонди. І коли нарешті йдуть гроші на книжки, які саме за бюджетною програмою з’являються у бібліотеках, — вона каже, що забагато, вона не може освоїти...
Думки експертів
Сергій ПАВЛЕНКО, заслужений журналіст України:
— Талановитий журналіст може просто бути бездарним керівником, бо одна річ — писати, а інша — організовувати. На таку посаду все-таки треба призначати якогось літератора з досвідом управлінської діяльності. Із заяви-плачу Терен видно, що вона була абсолютно не готовою до чиновницької роботи... Я думаю, що якби мене призначили керувати штабом Збройних Сил, то я теж почувався так і запанікував би...
Олександра КОВАЛЬ, організатор знаменитого львівського Форуму книговидавців:
— Ідею Українського інституту книги ми почали обговорювати ще у 2005 році. Стежили за діяльністю Польського інституту книжки, який був створений незадовго перед тим і досягнув великого прогресу. І нам здалося, що це правильний шлях — мати координуючий центр, який би об’єднав кілька вертикалей (книговидання, популяризацію читання і систему освіти). Бо не залучаючи хоча б одну з цих ланок, мало що вдасться зробити.
Олександр АФОНІН, голова Асоціації українських книговидавців:
— Я ставлюся до Інституту книги як до державної установи на стадії її формування, якій потрібен потужний керівник зі знанням видавничої справи як такої та реалій книжкового ринку, а також який має досвід адміністрування в системі державного управління. Потрібна людина, яка матиме системне, а не фрагментарне бачення ситуації загалом і спроможна зібрати навколо себе найбільш креативних представників професійного середовища і розробити покрокову стратегію розвитку вітчизняного книговидання та його виходу на міжнародний книжковий ринок гравцем з потужним асортиментом різножанрової літератури, а не сиротою з десятком назв й авторів у руці. Однак уся ця робота вимагатиме серйозного і агресивного протистояння органам нинішньої влади з метою кардинальної зміни її ставлення до вітчизняної книги як до унікального та універсального інструменту формування людської особистості, нації і держави. Інструменту, без якого держава ні існувати, ні розвиватись не зможе. Наслідком цього «протистояння» має стати зміна низки законів, урядових постанов і регуляторних актів, які, в їхньому нинішньому трактуванні, будь-які зусилля щодо розбудови інституту і забезпечення його ефективної діяльності зведуть нанівець.
А народний депутат України Олег Медуниця регулярно зустрічається з бібліотекарями Сум. Тут 18 бібліотечних філій. «Вони поскаржилися на проблеми із постачанням книг, зокрема місцевих авторів, — каже народний депутат. — От я і скористався підвищеною депутатською зарплатнею та придбав книжки, які бібліотекарі замовили».
Лишається сподіватися, що керівником Українського інституту книги таки стане людина, яка не тільки любить книгу, а й дбатиме про бібліотеки, бо, за словами народного депутата Олега Медуниці, вони стають центрами спілкування громадян.
Василь ЧЕПУРНИЙ.
Чернігів — Київ.
