Трапилось це весною 1974-го. Тоді я був студентом четвертого курсу радіофізичного факультету столичного університету імені Т. Г. Шевченка. Окрім екзаменів, за підсумками навчального року, ми писали реферати зі спеціалізації і захищали їх на відповідних кафедрах. Викладачі по-різному ставилися до оформлення цих робіт. Одні вимагали, щоб науковий трактат був надрукований, для інших годився текст написаний і від руки. До третіх без твердої палітурки, яка б обрамляла студентське дослідження, — не підходь. Мій науковий керівник належав до третіх. Отакої...
Традиційно останню крапку у рефераті я поставив о шостій ранку в день захисту наукових робіт. Таких як я, «нічних науковців», виявилось чи не півкурсу. На висоті були ті, від кого не вимагали палітурок. Друзі підказали адресу палітурної майстерні. Район Бессарабки. До захисту залишалося шість годин...
Приймальниця замовлень мовчки взяла мій трактат, назвала ціну і затим ошелешила: «Замовлення буде готове через сім днів. Сезон, майстри перевантажені»... Які сім днів... У мене в запасі п’ять годин... Не більше... Мене заціпило — своєчасно не здам на кафедру реферат — не бачити мені стипендії, як своєї потилиці. Немов досвідчений екстрасенс, жіночка чітко просканувала мій стан. Перейшовши на шепіт, вона змовницьки порадила звернутися безпосередньо до палітурника, і той за відповідну винагороду — 3—5 рублів — зарадить моїй біді. Не підмажеш, не поїдеш. Даючи пораду, вона не забула виписати квитанцію на оплату через касу. Розрахувавшись з державою, усвідомлюючи те, що частинка цих «копійок» піде у пенсійний фонд, на армію, оплату праці вчителів, лікарів тощо, я зайшов у кімнату, де стояв верстат, а біля нього крутився невисокий чоловічок. Як топишся, то й за бритву вхопишся. Так і так... Виручайте... Я заплачу...
«Як ви смієте... За кого ви мене приймаєте... Я не якийсь там барига, хапуга чи хабарник... Зараз міліцію викличу... Начувайтеся...» Більше всього я боявся саме такої зворотної реакції палітурника. Бо порахував однаковим його і свій рівень виховання та моралі. Мене обдало холодним потом. Я навіть озирнувся. Чи немає у кімнаті перевдягнутих міліціонерів, які пов’яжуть мене при врученні хабара...
— З тебе 5 рублів, через дві години зайдеш забереш свій реферат, — буденно сказав палітурник, ховаючи гроші в кишеню халата. Я витер спітніле чоло.
За даними ООН сума «світових» хабарів за рік становила трильйон доларів. Така мораль. Таке виховання. Така конкретна історія.
Леонід БРОВЧЕНКО.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
