У житті є речі незбагненні. Хтось здійснює подвиг миттєвий — і вкарбовується у вічність. А хтось вершить подвиг щоденний, і люди його не помічають. Та минає час і стає зрозуміло, хто від нас пішов, кого нам не вистачає, до кого звертатимемося через роки. Як добре, що серед нас ще живуть ветерани минулої війни — люди, в життєвих дипломах яких записано: «десять класів і чотири роки війни». Серед таких — колишній капітан-піхотинець Володимир Семенович ЧЕРНОСКУЛОВ (на знімку), який восени відзначатиме 94-ту річницю від дня народження.
А рідною стала Україна
«На світі всьому є початок і кінець, немає ж кінця тільки одному — нашій джерельно чистій любові до рідної землі», — каже Володимир Семенович. І хоч народився він у селі Кабанне Шадринського району Курганської області (в селянській сім’ї), рідною для нього стала Україна.
На все життя запам’яталися життєві уроки та турботливий погляд матері, Парасковії Миколаївни, з якою подалися через всю країну на холодну Північ, де працював у риболовецькій артілі на Іртиші батько Семен Миколайович, засланий до Тобольської губернії під час колективізації. У зв’язку з постійним пошуком даху над головою Володя навчався в різних школах, проте це аж ніяк не вплинуло на здобуття ним міцних знань. А в лютому 1942-го десятикласник Володимир пішов добровольцем до Свердловського піхотного училища (мрію дитинства про небо довелося відкласти до закінчення війни).
«Саме там випало зустрітися з батьком-фронтовиком, — згадує ветеран. — Його частина мала брати участь у військовому параді напередодні 1 травня 1942-го. Щоб зустрітися зі мною, курсантом, він прийшов на КПП училища. Вдруге я зустрівся з ним у колі сім’ї вже після війни...».
Після шестимісячної підготовки у відділенні кулеметників новоспечений лейтенант увійшов до резерву офіцерського складу Верховного Головнокомандувача. Й одразу написав рапорт з проханням направити на фронт. Мріяв стати переможцем фашизму. І мрія здійснилася...
Найважчий і найжахливіший університет
Шлях воїна Володимира Черноскулова — заступника командира роти протитанкових рушниць 150-ї окремої стрілецької бригади 20-ї армії Західного фронту — розпочався в листопаді 1942 року під Ржевом. Рота виконувала важливі завдання зі знищення ворожих вогневих точок та повітряних цілей, відбиття танкових атак. Уже тоді молодий офіцер зрозумів: війна — найважчий і найжахливіший за всю історію людства університет.
«Перший мій бій розпочався під Ржевом, — розповідає ветеран. — Це були дні безперервних бомбардувань, обстрілів, танкових і піхотних атак. Тисячі вбитих і поранених, ночі виснажливих переходів за боєприпасами до переправ. Час наче зупинився. Лише з кожним днем меншала кількість бійців на позиціях стрілецької роти, очі яких горіли нестихаючим азартом бою та щастям від того, що ще живий... А хіба можна забути бої 1945-го в Польщі на Радомльському плацдармі, участь у Вісло-Одерській наступальній операції, форсування зимового Одеру?! І зараз пам’ятаю, як у люті морози, від яких холонула кров і зупинялося серце, ми мріяли просто зігрітися!.. Незабутніми були для мене і вступ на територію Німеччини, підготовка до взяття Берліна».
Ятрять душу ветерана спогади про минулу війну. Постають в уяві однополчани в заледенілих шинелях, у закостенілих рукавицях, пропалених скривавлених плащ-наметах. Проступають їхні сірі від безсонних ночей обморожені обличчя... До війни не можливо звикнути. Коли поряд помирає однополчанин і кричить від нестерпного болю, а ти безпорадний йому допомогти, завжди страшно і моторошно.
«Перше поранення, в голову, дістав 3 березня 1944 року поблизу Вітебська, — веде далі Володимир Семенович. — У званні старшого лейтенанта був призначений командиром взводу 159-ї стрілецької дивізії Західного фронту. Командування поставило завдання: до ранку за будь-яку ціну взяти висоту, яка мала стратегічне значення для подальшого наступу наших військ. Через жахливі втрати довелося взяти на себе додатково ще й командування стрілецькою ротою. За взяття висоти мене нагородили орденом Червоної Зірки».
Після одужання продовжив воювати в 787-му стрілецькому полку 222-ї стрілецької дивізії 33-ї армії Західного фронту. Вдруге був поранений у квітні 1945-го на території Німеччини. А наприкінці війни ще одна нагорода — орден Вітчизняної війни ІІ ступеня.
І нарешті — авіація
Звістку про перемогу отримав у німецькому Ерфурті, де лікувався в госпіталі. «Пам’ятаю, всі були охоплені великою радістю від ранкового повідомлення головного лікаря, що Берлін повністю захопили. Такі миті не забуваються! — згадує ветеран. — У всіх була одна думка: якнайшвидше демобілізуватися, на попутну машину або на поїзд — і додому!.. Але мирне життя почалося для мене аж у січні 1946-го. Після демобілізації у званні капітана призначили головою комітету з фізкультури та спорту Сухолізької райради Свердловської області. Та все ж кликала авіація. Закінчив півторарічний курс пілотів літака По-2 у льотному училищі, працював пілотом в авіазагоні в Якутії, доріс до начальника льотно-штурманського відділу Якутської окремої авіагрупи. У повітрі провів понад 10 тисяч годин! Це давало можливість отримати звання пілота
І класу, що вважалося на ті часи ледь не подвигом. Для мене символічно, що відповідний наказ було підписано в День Перемоги — 9 травня 1958 року.
У 1960 році на базі колишнього Кіровоградського вищого військового авіаційного училища було створено Школу вищої льотної підготовки цивільної авіації, до якої мене перевели. Пройшов шлях від командира корабля-інструктора літака Лі-2 до командира авіаційної ескадрильї літаків Іл-14. У 1965 році перевчився на турбогвинтовий Ан-24, працював командиром. У 1972 році цим літаком відвозив до Москви льотчика-космонавта Олексія Леонова...».
«Якось зайшов на танці»
«У 1952 році я приїхав до Ульяновська знайомитися з новими типами літаків. Якось зайшов на танці і... зустрів Ію — моє єдине кохання на все життя, — ділиться Володимир Семенович. — Ми з дружиною щасливі, що поєднали долю 66 років тому. Маємо дітей, онуків, правнучку. Своє щастя бачимо в їхніх успіхах та перемогах».
«Батько майже половину життя провів у повітрі. Завжди мав багато друзів. Я пишаюся ним і беру приклад з батька!» — зауважує син ветерана Олексій.
Сьогодні поле бою Володимира Черноскулова житейське — обмежене стінами домівки, зустрічами з курсантами льотної академії, походами до магазину... Але стан його душі, світлий розум та громадянська совість не дадуть зануритись у самого себе. Разом із дружиною та порадницею Ією Григорівною (на знімку) вони вболівають за Україну і живуть вірою в те, що війна на сході нарешті закінчиться і люди стануть більш гуманними і справедливими.
Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ, Петро МЕЛЬНИК.
Фото Анатолія Саржевського та з сімейного архіву Володимира Черноскулова.
Кропивницький.
