Вінничанка Раїса ЛОПУШАНСЬКА (на знімку), якій виповнилося сто років, пережила два страшні голодомори та лихоліття війни.
Овдовіла, ще коли виношувала під серцем дитину, та про смерть чоловіка дізналася уже після війни. «Зник безвісти на фронті», — таку відповідь отримала на один із листів. Удруге заміж не виходила. Так і залишилася удвох із донечкою. Претендентів на руку й серце вистачало, але щось стримувало її поєднати долю з іншим. Можливо, жевріла надія, що станеться диво — і її Михайло повернеться додому. Можливо, були інші причини.
Усупереч долі
Ця жінка своїм життям спростувала багато порад медиків про те, як стати довгожителем. По-особливому харчувалася? Ні! Багато відпочивала? Ні! Уникала стресових ситуацій? Ні! Навіть навпаки. Про спадковість теж не доводиться говорити. Найбільше — 90 років — доля дарувала тільки її батькові. Всі інші близькі родичі залишили цей світ у значно молодшому віці. А ось змусити пані Раїсу прийняти ліки, коли виникала потреба, — це була неабияка проблема. «Не пхай їх у мене!» — відповідала у таких випадках доньці. І всім, хто хотів би, як і вона, століття милуватися сонечком і білим світом, теж радить не довіряти пігулкам.
У Раїси Лопушанської журналіст побував за день до її сотого ювілею. Іменинниця проживає разом із донькою та її чоловіком. Дорогу до невеликого будинку показав внук пан Віктор.
Крізь прочинені двері ще з вулиці побачили за столом жінку. «О, бабуся за роботою!» — каже внук. Пані Раїса збивала крем на торт. Побачивши внука, усміхнулася, обійняла, поцілувала. «Вітя — єдиний онук,— каже Раїса Василівна. — Як можу його не любити! І донька одна, і правнук у мене один. Так доля розпорядилася».
Донька іменинниці Людмила поралася в будинку. Хоч родина невелика, гості все одно прийдуть. З міськради мають вітати, соціальної служби.
«Ще торік мама сама робила генеральне прибирання, — каже Людмила Михайлівна. — Восени у неї стався мікроінсульт. Відтоді по-новому вчиться ходити. Слух погіршився. Але в пам’яті багато чого тримає з минулого».
«Не треба подарунків — поговорити хочеться»
— Ми у Вінниці з 1952 року, — згадує довгожителька. — Сама я з Кіровоградщини. Дуже хотіла вчитися. Закінчила педагогічні курси. Працювала у Харкові. Там зустріла свого Михайла. Побралися. Він був військовий. Чекали первістка. А тут — війна. Мені скоро народжувати, а на місто літаки бомби скидають. Не знаю, як доля змилостивилася, що мені вдалося дістатися додому. Їхала з іншими товарняком. Багато разів зупинялися. Коли в небі з’являлися німецькі літаки, тікали з вагонів.
У Вінниці проживав хтось із далеких родичів пані Раїси. Писав у листах, що тут добре, багато зелені, завжди можна придбати продукти.
— Мене привабило те, що вдовам військових тут давали роботу, — згадує Раїса Василівна. — От я й приїхала. Насправді з роботою було так само непросто, як і тепер. Мене таки взяли у швейну артіль Покришкіна. Нині це швейна фабрика «Динамо». Працювала в’язальницею. Надали ділянку під забудову. Домоглася кредиту. Почала будувати хатину. Глиняну, бо то було найдешевше. Щоб виплатити позичку, працювала у дві зміни поспіль. Коли вийшла на пенсію, з «Динамо» приходили до мене постійно: приносили подарунки, давали премії. Так було приємно, що пам’ятають. Два останні роки нікого не було. Видно, думають, що мене вже нема. Мені не треба подарунків — поговорити хочеться.
Віктор приносить старі фотографії. Запитує бабусю, що написано на одній із них. Вона уважно придивляється, а тоді каже: «Раїса Лопушанська». Згадує, що це фотографія з Дошки пошани фабрики.
«Від неї навіть пташки не тікають»
— Чим харчується довгожителька? — питаю.
— Що їмо ми, те їсть і мама, — каже пані Людмила. — Нашій сусідці 96 років. То їй готують спеціально на пару їжу, перетирають у блендері. А наша бабуся не завдає нам таких клопотів. Суп, каша, чай, какао. Сьогодні вранці з’їла три голубці з м’ясом. Після 16-ї вже не їсть нічого.
Пані Людмила за фахом медсестра. Закінчила Вінницьке медичне училище. Працювала у третій лікарні. Зізнається, що найбільший клопіт із мамою — коли доводиться їй давати ліки. Бабуся категорично відмовляється їх приймати. Якщо застуда, то просить малину, калину, інші природні засоби — тільки не ліки. За своє життя дуже мало зверталася до лікарів.
— Від неї навіть пташки не тікають, бо відчувають її доброту, — уточнює внук Віктор. — Пригадую, коли був малим, бабуся підходила до голубів, брала птаха в руки і підносила до мене, щоб погладив.
Рідні довгожительки пояснюють, що бабуся у всьому знає міру, навіть в емоціях. Коли б що не сталося, намагається заспокоїти людину. Сама вона віруюча. Раніше ходила в церкву. Тепер просить, щоб священик приходив до неї додому.
Віктор СКРИПНИК.
Фото автора та з сімейного альбому.
Вінницька область.
ДОВІДКОВО
Станом на травень 2018-го в області нараховується 49 осіб, яким виповнилося сто років, із них 23 проживають у Вінниці. До кінця цього року ще 14 вінничан мають відзначити таку само поважну дату. Нехай доля подарує можливість кожному з них дочекатися такого ювілею! П’ять років тому у нас було 68 сторічних.
