Свого часу, наприкінці восьмидесятих — початку дев’яностих, газетярська доля звела мене в часописі «Радянська Україна» з легендою вітчизняної фотожурналістики — фотомитцем (так пише Вікіпедія) Яковом Борисовичем Давидзоном. У газеті, а це був орган ЦК КПУ — провідна газета в республіці, Яків Борисович пропрацював понад 50 років. Його знали у високопоставлених кабінетах, шанував простий народ. Володіючи природним почуттям гумору, оглядаючись на свій трудовий шлях, у розмовах з нами (відносно молодими), Давидзон, підморгуючи, казав «Я знімав Малєнкова, Кагановича, Шелеста, Ляшка...» Він умисно не вживав слово «фотографував», бо «знімав» сприймається двозначно. За Давидзоном — знімав з посади.
Виконуючи редакційні завдання, працюючи з лідерами нації, на республіканських зібраннях, Яків Борисович не зважав на чини й ранги. Головне, щоб картинка на фото була вдалою. Тож вертів та розставляв «високопоставлених фотомоделей» на свій розсуд. Приміром, на зауваження секретаря ЦК КПУ, мовляв, треба знімати з іншої точки, Давидзон ввічливо, але твердо відрубав: «Дорогенький, я ж тобі підказками не заважаю працювати, не заважай і мені». Про такий норов сивочолого майстра бонзи знали, тому беззастережно виконували всі його команди. Авторитет.
Наведу приклад «праці» колеги, де я був очевидцем. У редакцію поступила команда з ЦК: Окружною дорогою, у напрямку Відня, рухається автоколона, яка має доставити туди багатотонну кам’яну брилу. Гранітного велетня мають встановити перед входом до приміщення якоїсь міжнародної організації. Супроводжує колону міністр автомобільного транспорту УРСР Павло Волков. Дати інформацію у номер. Фото — обов’язково. Знай наших, Європа. На Окружну відрядили Якова Борисовича і мене.
«Привіт, Волков. Ану вилазь на платформу тягача. До каменюки. А чого сам закаменів, не на паспорт же знімаю… Далі візьми карту маршруту і разом з водієм головної машини уточніть шлях колони… Нічого губи копилити… Не гнівайся. Не побігаєш — не пообідаєш…» Фотокор крутив міністром, як дзиґою, доки вважав за потрібне. А той беззастережно виконував команди Авторитета.
А прославився Яків Борисович у роки Другої світової війни, коли в партизанських з’єднаннях М. Попудренка, О. Федорова, С. Ковпака створював фотоісторію партизанського руху в Україні. Світлини фотомитця-партизана — унікальні. До пересічного глядача вони дійшли через виставки, фотоальбоми, книги, публікації у газетах і журналах.
У колекції Давидзона є одна цікава світлина — партизани вбрід переходять невеличку річку. Ну і що ж тут цікавого? Та те, що водну перешкоду форсував господарський підрозділ — жінки. І, щоб не намочити одяг, партизанки позадирали спідниці. А всюдисущий Давидзон тут як тут. Правда, панорама вийшла зі спини, обличчя жінок не видно. Лишень литки і трішки стегна. Але цього було досить, щоби старий боєць, з якимось лукавими бісиками в очах, називав імена дівчат за певними ознаками. «Оце, з родимкою на правому стегні — Маруся, зі шрамом на литці — Оксана, з великою родимкою на лівому стегні — Ольга…» Траплялося, що старий байкар Ольгу путав з Оксаною, а Марусю з Галиною… Наша казка гарна, нова, починаймо її знову. Ми — молоді колеги Давидзона, намотуючи на вуха його локшину, для підтримки старого, завжди, змовницьки лили воду на його млин. Ось такі колінця викидав Яків Борисович Давидзон, якого немає з нами вже 20 років. Земля йому пухом.
Леонід БРОВЧЕНКО.
