Ці слова на батьківській фотографії вивела дитяча рука. Видно, що це перші букви дитини, котрі швидше нагадують карлючки. Та й саме речення так і залишилось недописаним. Можливо, він так ніколи цю фразу й не закінчив, бо хіба малі хлопчаки зізнаються у таких почуттях навіть найріднішим людям? А тепер уже й нікому про це сказати. Адже вже майже два роки, як Павлик, Ігор, Анжела і Максим Беренди живуть без тата. Його загибель розділила життя родини навпіл.

Одного дня життя цих дітей змінилось назавжди. Але все одно воно має бути щасливим, бо цього дуже хотів їхній тато.

Таким радісним Микола Верхомій залишиться для своїх дітей навіки.

Побачити всіх дітей разом, на жаль, так і не вдалось. Найменший дев’ятирічний Павлик і найстарший п’ятнадцятирічний Максим відпочивали у санаторії. Соціальні служби, волонтери, добродійники, українські та закордонні, тепер опікуються цією родиною. Тож такі поїздки нині не дивують дітей. Повернуться братики — і мама Наталія збиратиметься з Ігорем та Анжелою в Одесу до санаторію.
На традиційні запитання, як просувається шкільна наука, діти відповідають відверто: зірок із неба не хапають. Ігор найбільше любить фізкультуру, Анжела має здібності до малювання. А от з англійською в обох великі проблеми. Та й не дивина. Адже раніше у сільській школі вони вивчали німецьку. Коли переїхали в місто, змушені були перелаштовуватися...

Так щасливо було у рідному селі

Із переїздом узагалі багато чого змінилось у їхньому житті. Там, у Підлісному Олексинці, що в Городоцькому районі, все було інакше. Була своя хата, а не наймана квартира. Школа із класами, в яких по п’ять-шість учнів. Був ставок, куди ходили рибалити. «Узагалі-то тепер на інших ставках не можна ловити рибу, бо там є хазяї, — уточнює Ігор. — Але наш тато допомагав там орендареві, то нам дозволяли порибалити. І ми їздили туди на мотоблоці. З татом...»
— Якщо відверто, то сільське життя було дуже непросте, — вступає у розмову мама Наталія. — Заробити хоч якісь гроші людям ніде. От є в селі кілька фермерів, до них і ходять на роботу.
І Наталія ходила сапати фермерську городину. Та це невеликі заробітки. А здебільшого доводилося жити з того, що виросло на городі та в хліві.
— Тримаємо те порося чи теля. А потім порізали, продали і... зібрали дітей до школи. От і все, що заробили. І знову починай усе спочатку, — пригадує жінка.
Утім, вони зовсім не скаржаться на життя. Навпаки, діти один наперед одного згадують, що в селі у кожного була своя теличка чи бичок. Із коровами чомусь не щастило — одна захворіла, друга дуже билась. Тож потім від коров відмовились і завели кіз. І знову діти називають усіх «своїх» козенят поіменно. І пригадують, як годували їх. Як Ігор, іще зовсім маленький, вчився доїти. Як першого дня не виходило і боліли руки, а потім уже приловчився. І як одного разу коза на прив’язі злякалася, рвонула і так затягнула у малого на нозі мотузку, що досі залишився шрам.
А ще у дітей були кошенята й собаки. Один разом із котом і досі живе біля їхньої хати. У двір до бабусь та дідусів не йдуть. Зате час від часу приходять до автобусної зупинки і там виглядають своїх господарів.
Щойно настають літні канікули, вся родина їде з Хмельницького до свого дому. До бабусь і дідусів, які взимку наглядають за їхньою хатою. До городу і садка. Щоб там наробитись, запастись закрутками на цілу зиму. До ставка, де можна досхочу накупатись і порибалити, тепер уже лише з мамою. І до живності, що ще залишилась у хліві...
— Там усе знайоме, рідне. І я вмію все робити — копати, косити, рубати... Але жінці самій ніяк не впоратися з такою роботою, — зізнається Наталя.
Маленька, тендітна, вона нагадує підлітка. І важко уявити, як на своїх худеньких плечах тепер ця жінка має втримати всю родину.

Найміцніша опора

Таким був їхній тато Микола Верхомій. У селі не було роботи, якої б він не знав. Причому ще змалечку. Сам ріс у багатодітній родині. Часом було і голодно, і холодно. Але він виріс навдивовижу спокійним, роботящим і врівноваженим.
Коли зустрів Наталію, не зважав, що в неї на руках двоє маленьких діточок. Став для них найкращим батьком. Потім народилися ще двоє синочків. Словом, працювати було для кого. Бо прогодувати четверо дітей непросто. Тож щойно закінчувалися основні роботи в полі та на городі, шукав підробітку в інших містах.
Доля заробітчанина добре відома: сильні та дужі чоловіки працюють просто до виснаження чорноробами та будівельниками на чужого пана, аби по завершенні сезону привезти додому якусь копійчину. Микола теж не став винятком — їхав у світи, щоб поставити на ноги трьох синів та донечку. Зате скільки було радості, коли він повертався. Віз подарунки дітям, дружині, щоб їх потішити.
Коли розпочалась війна, одним із перших у селі отримав повістку і потрапив під першу хвилю мобілізації. Звичайно, міг би доводити, що на його плечах четверо дітей, що дружині самій не потягнути всю господарку, що і батькам уже потрібна допомога...
Але він цього не зробив. Просто знав: кому ж іти до армії, як не йому, колишньому десантнику. Зібрався, як зазвичай збирався на заробітки, з усіма попрощався, сказав, що скоро повернеться, і пішов. Разом із багатьма іншими мобілізованими тієї хвилі опинився на навчальному полігоні в Яворові. Командири одразу примітили розсудливого, відповідального і працьовитого солдата. І після початкового курсу підготовки залишили його інструктором у навчальному центрі.
— Ми тоді так раділи, що його не відправили туди, де стріляють і гинуть люди, — розповідає Наталія. — Навіть вирішили разом із дітьми провідати його.
Це була така радісна поїздка. Вони й тепер дивляться відео, як подорожували до Львова. Як везли татові запечену гуску. Як забули її в готелі, де ночували... А потім уже біля полігона разом із татом смажили шашлики, веселились... А тато весь час щось розказував про хлопців, котрих навчав: як вони були похворіли і довелось їх до медчастини направляти...
Наталія переглядає це відео і губами промовляє кожне слово, що сказав Микола. Вона дивилась його стільки разів, що все вивчила напам’ять. А малий Ігор, котрий весь час був веселим і балакучим, пригадував усі історії зі свого сільського та міського життя, раптом розплакався. Здавалось, він забув про всіх присутніх у кімнаті, про нашу розмову — він плакав, аж захлинаючись. А мама обнімала і казала: «Не плакати. Не плакати. Ми ж домовлялись, згадувати тільки хороше. Все хороше».
...Після тієї поїздки тато раптом приїхав додому. Саме на його, Ігоря, день народження. І знову здавалось, що він повернувся із заробітків. Ще трохи — і залишиться назавжди. Але потім вони зрозуміли, що це він наче попрощався з усіма.
Через тиждень Наталії повідомили, що під час навчань при пересуванні техніки Микола втрапив між двома бойовими машинами, нині у госпіталі. «А я не вірив», — каже Ігор. І ніхто з них не вірив, що тато не виживе. Наталія ще встигла до чоловіка у госпіталь. Хірурги намагалися врятувати йому життя. А він в останню мить дивився на неї і ніби просив: «Не йди».
А сам пішов. Назавжди.
Усе було якось буденно. І так безглуздо.
І нікого було винуватити у його смерті, окрім цієї безглуздої війни.
Солдат Микола Верхомій не встиг заробити ані нагород, ані звань. У листі командування військової частини було лише сказано, що під час навчань зарекомендував себе як неконфліктний, відповідальний, дисциплінований та товариський чоловік, який з розумінням ставиться до проблем інших. Інструктор з водіння навчав солдатів, як правильно керувати військовою технікою та виживати в екстремальних ситуаціях. Та сам уберегтися не зміг.
Він був просто солдатом. Одним із тисяч. Тим, хто відклав сільську косу з мотоблоком, заробітчанську кельму з лопатою і так само, як виходив у поле чи на роботу, пішов захищати своїх дітей і всю країну.

Життя скінчилось. І розпочалося

Від того дня, як Миколи Верхомія не стало, все для цієї родини пішло по-іншому. Близькі, знайомі, волонтери, котрі не залишили їх без своєї опіки, порадили Наталії переїхати до Хмельницького, бо там краще буде дітям. Вона послухала і поїхала.
У місті діти вперше потрапили до великої школи. Оселились хоч і в найманій квартирі, але з гарячою водою, батареями і газом, чого ніколи не було в сільській хаті. Вони встигли відпочити в таборах і санаторіях, путівки до яких тепер надають їм соціальні служби і доброчинні організації. Побували в кількох країнах. Відпочинок там для них влаштували добродійники.
Але все це промайнуло, як у калейдоскопі. Інколи діти навіть плутають назви міст і країн, які відвідали. Зате дуже добре пам’ятають усе, що було в селі. Згадують про своїх козенят, кицьку та собаку. Говорять про те, як поїдуть туди на канікулах.
Коли ж починаю питати про плани на майбутнє, усі замислюються і ще не можуть дати точної відповіді. У них немає великих задумів, якихось потаємних мрій і бажань. Життя складається так, що їм треба прожити тут і сьогодні. І мамі потрібно знати, чим нагодувати всіх. У що одягнути. Як завести на медогляд до лікарів, бо у дітей чимало проблем зі здоров’ям. Як назбирати п’ять тисяч гривень, щоб заплатити за квартиру та «комуналку»...
Нині основне завдання їхньої родини — освоїтись на новому місці, вивчитись. А головне — мати своє житло.
Наталія розповідає, що міська влада пообіцяла їм квартиру. І вони її чекають. Терплять і чекають. Мамі дуже хочеться, щоб діти мали свій куток. Бо коли вони на нього зароблять самостійно? А це, вважай, буде наче останній батьківський подарунок для них.
І ще важливо — щоб діти закінчили школу і почали спинатися на ноги. Тоді, можливо, вона повернеться в село.
А Ігор, який весь час говорив, що йому хотілося б стати військовим, раптом прохоплюється: «І я поїду в село. Стану фермером. Заведу худобу...»
Хтозна, може, так і буде. Попереду ціле життя. Щасливе, спокійне, в достатку, без війни і біди, а з надією і радістю — таке, за яке пішов воювати і їхній тато. І воно мусить таким бути. Хоча без батька досягати всього цього трьом братам і сестричці буде не так уже й просто. Тож допоможи їм, Боже, вистояти й вирости.
Для тих, хто хоче допомогти багатодітній родині, номер картки ПриватБанку мами Беренди Наталії Олександрівни: 
4149 4978 1222 0848.

 

Ірина КОЗАК.
Фото з архіву родини.

Хмельницький.