Від часу Кортеліської трагедії минуло вже понад сім десятиліть. Про «чорну середу» 23 вересня 1942 року, коли за кілька годин гітлерівцями було по-звірячому вбито 2875 жителів цього великого поліського села, написано чимало. Та рани досі ятрять.
(Закінчення. Початок у номерах за 5 та 6 лютого 2014 року).
Страшний ужинок «чорної середи»
Скільки ж було вбито фашистськими нелюдами кортелісців? На жаль, навіть через стільки часу не вдалося встановити їхню кількість. Ось що про це розповідає краєзнавець Микола Михалевич.
— Вважається, що в «чорну середу» 23 вересня 1942 року загинули 2875 людей. Насправді їх було знищено набагато більше, в тому числі і 23 вересня 1942 року. А цифра 2875 була названа під час створення Кортеліського історичного музею. Вона стала ніби офіційною, ніхто не піддавав її сумніву. Але коли я почав досліджувати це питання глибше, то з’ясувалося, що ця кількість жертв ніким і нічим не підтверджена. За свідченнями очевидців, які пережили ту трагедію, німці оголосили після розправи, що вбили 2902 людини. Ця цифра називається і в V томі Української радянської енциклопедії. Пізніше, вже після визволення, було складено акт комісією 160-ї стрілецької дивізії. Там сказано, що гітлерівці розстріляли в селі близько трьох тисяч осіб і спалили понад 500 хат. Тобто жертв було більше, ніж офіційно називається, і це тільки за один день. Хоча гітлерівці вбивали мирних жителів і до 23 вересня 1942 року, і після нього. До 23 вересня було розстріляно декілька партизанських сімей і близько 200 кортеліських євреїв. Після цієї дати гітлерівці ще декілька разів приходили в село і знищили також 20 навколишніх хуторів. В Рябіно — 49 осіб, у Куклинцях — 70...
8 листопада 1943 року на хуторі Рябіно, там було 14 дворів, місцева вдова одружувалася із хлопцем, який врятувався під час знищення Кортеліс. Зібралися майже всі жителі Рябіно, а також були гості з довколишніх хуторів. У розпал весілля почулися крики «німці, німці». Але фашисти вже оточили хутір. Частина людей кинулися до лісу, який був близько, і зуміли врятуватися, в тому числі і молодята. 49 осіб було вбито і спалено. Це, можна вважати, був останній акт кортеліської трагедії.
— Часто виникає запитання, а хто ж винен?
— Дехто каже, що партизани. Але кортеліські партизани самі були жителями села, там залишалися їхні рідні. Вони не могли спеціально це спровокувати. І кортеліських партизанів було лише 35 осіб, а населення — понад три тисячі. Тобто абсолютна більшість жителів Кортеліс ніякого стосунку до партизанського руху не мали.
З другого боку, дехто звинувачує в цьому українських буржуазних націоналістів (колись був такий термін). Нині кажуть — бандерівці чи оунівці. Під тим приводом, що німцям допомагала українська допоміжна поліція, а потім, уже в 1943 році, частина поліцаїв перейшли в Українську повстанську армію (УПА). Знову-таки УПА тоді ще не було, ОУН до цього не причетна. Поліцаї, які зганяли людей чи змушували копати могили, виконували накази німців і були в них на службі, отримували зарплату від німецької окупаційної влади, жодного стосунку до націоналістів на той момент не мали.
Деякі люди до цього питання підходять легковажно. Вони не тільки перекручують історію, паплюжать свій народ, свою державу і підривають її авторитет. Ми історію не можемо змінити, але можемо все-таки її досліджувати об’єктивно і передавати наступним поколінням.
І ще одним проблемним питанням є історія інших сусідніх сіл. Це теж були українські села Бірки, Заболоття, Борисівка, які нині на території Білорусі. Тому що знищення їх проходило в один день тим само 3-м поліцейським батальйоном. Однак інформації про ті події у нас майже немає і в наших сусідів-білорусів теж. Потрібно спільно вивчати цю тему, принаймні те, що можна сьогодні ще встановити.
— Але чому фашисти вибрали Кортеліси, а не якесь інше село?
— Самі німці оголосили, що це була відповідь на дії партизанів для того, щоб припинити їхні акції. Але така версія не витримує критики, тому що у вересні 1942 року загін, який там діяв, пішов у Пінські ліси. Поблизу Кортеліс залишилася невелика група, яка поводилася досить пасивно. Швидше за все, це була заздалегідь продумана акція з метою залякати людей, щоб такими садистськими репресіями примусити їх здригнутися, щоб вони боялися допомагати партизанам, давати їм продукти.
— Скільком людям вдалося врятуватися?
— У самому селі залишилися душ двадцять. Залишилися також ті, хто на той час перебував у Червоній армії, в партизанських загонах. Чи пішов по гриби, чи пас худобу, чи був десь у родичів, чи в селі заховався. Тому що, в принципі, в селі по хатах особливо ніхто не шукав. Ніхто обшуків не робив. Усе відбувалося досить спокійно. І люди навіть думки не мали, що їх убиватимуть. Тому ніхто не ховався, ніхто не чинив опору. Люди не відчували за собою вини і тому поводилися так спокійно. Саме цим і скористалися фашисти, щоб їх зігнати в центр села, а потім вже завели в церкву, школу, навколишні будинки, щоб згодом уже почати невеликими групами виводити і розстрілювати.
— Хоча після розстрілу Кортеліс минуло вже багато десятиліть, білих плям у цій страшній історії залишається дуже багато. Недостатньо уваги приділяють дослідники вивченню обставин цієї трагедії.
— Безперечно, цю історію треба вивчати детальніше, досконаліше. У радянські часи було відкрито величний меморіальний комплекс, музей. Але тоді підходи до цієї трагедії були більш пропагандистські. Вдаватися в деталі самих тих подій було не прийнято. Фактично єдиною книжкою про трагедію стала документальна повість Володимира Яворівського «Вічні Кортеліси». Але Володимир Яворівський, як письменник, збирав свідчення, працював з документами, але підходив до цих речей творчо. Тобто щось писав так, як було, але деякі документи і спогади опрацьовував по-своєму, щоб цікавіше було читати людям. У кінцевому результаті книжка вийшла цікава, але вона не є історичною. Вона є все-таки літературним твором. Тому її читати як історичний документ треба обережно.
Монумент будувала вся Україна
Лучанин Іван Стратонович Дордюк родом із Кортеліс, уже тих повоєнних, що постали з попелищ. Йому випала вдячна роль увічнити пам’ять жертв «чорної середи».
— Тато мій покійний Стратон Юхимович Дордюк народився в Сільцях-Кортеліських, мама Євгенія Савівна — в Кортелісах. Мамина сім’я жила в Кортелісах, татова — в Сільцях. І ось 23 вересня 1942 року німці починають зганяти людей на сход. Мамин чоловік забирає всіх, в тому числі трирічну доньку, і йде на той сход. А мама в поліцая проситься: «Хліб у печі. Вийму і прийду». І вона через три години йде туди. А там уже закінчують розстріл. Так мама залишилася одна.
Ми часто не пов’язуємо трагедію Кортеліс із ще однією — розстрілом
8 листопада 1943 року весілля в сусідньому з ними хуторі Рябіно. Там загинули дружина тата і його трирічна донька. Усього 49 людей. Як тато залишився живий, він і сам не пам’ятає. У 1946 році доля звела маму і тата. Ми з братом уже повоєнні.
У 1970-х роках ЦК Компартії України, Рада Міністрів України приймає постанову про увічення пам’яті жертв розстрілу фашистами мирних жителів сіл Корюківка (тепер місто) Чернігівської області і Кортеліс Волинської. Замовником спорудження меморіалу в Кортелісах виступає Ратнівський райвиконком, зокрема відділ культури, який я тоді очолював. У 1976-му переходжу на роботу до обласного управління культури першим заступником начальника і вся документація на пам’ятник перебирається зі мною в Луцьк. Майже десять кар’єрів постачали на нього граніт. Це була справжня народна будова. Можете уявити, з яким почуттям опікувався нею. Адже в цих братських могилах лежать 245 моїх однофамільців, чимало з них — родичі. Сценарій на відкриття меморіалу
5 травня 1980 року за участю першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького теж писав я.
* * *
Щороку 23 вересня біля меморіалу в Кортелісах відбувається панахида за загиблими односельчанами. Схиляють у скорботі голови і сивочолі, і молоді. Уже вкотре над братськими могилами звучать слова з вірша «Дума про Кортеліси» відомого волинського поета Олександра Богачука:
Бачу, ніби у сні,
Те поліське село,
Закривавлений дим,
Над лелечим крилом.
Бачу яму, як ніч,
І три тисячі пліч,
Що навіки
В ту яму лягло.
Чуєш, земле?
Підніми ти їх стогін,
мов дзвін.
Чуєш земле?
Загрими,
Щоб здригнувся
весь світ,
Щоб ніхто не приспав
Наших весен і літ,
Підніми ти їх стогін,
мов дзвін...
Волинська область.
Фото автора.
Іван Дордюк передає фотоальбом про відкриття в травні 1980 року меморіалу в селі Кортеліси та травневий номер журналу «Україна» за 1980 рік директору місцевого історичного музею Марії Ярощук.
Учасники мітингу-реквієму покладають квіти до пам’ятника розстріляним кортелісцям 23 вересня 2013 року.
