Як живуть діти Донбасу, які опинилися в сірій зоні — між лініями вогню? Хто дбає про їхню освіту, відпочинок, майбуття? Із цими запитаннями ми звернулися до виконавчого директора Київської школи рівних можливостей Ірини КОНЧЕНКОВОЇ.
— Скільки дітей проживає в сірій зоні?
— Таких даних немає. І навіть якщо вони з’являються в ЗМІ, я їм не дуже довіряю. Саме поняття сірої зони чітко не визначено, її кордони. До того ж, ситуація постійно змінюється. А з нею — і кількість людей, які залишилися на цих територіях.
— Як вони виживають?
— Я б сказала, що воєнний конфлікт за чотири роки став уже частиною життя. Деякі процеси встигли стабілізуватися, люди налагодили свій побут з урахуванням ситуації. Звісно, це не означає, що все стало легко і просто. Але люди навчилися виживати в екстремальних умовах.
— Хто займається питаннями дітей сірої зони?
— Усі: і держава, і громадські організації, і міжнародні структури. Наприклад, я не можу сказати, що в сірій зоні є діти, які не відвідують школу. Здебільшого це питання вирішене. Є шкільні автобуси, що підвозять дітей. Якщо після руйнувань потрібно ремонтувати будівлі, то насамперед увагу звертають на школи і дитячі садки. З дітьми сірої зони працюють психологи від соціальних служб. Міжнародні організації реалізують у цих регіонах спеціальні програми. Громадські організації — теж. Там багато хто працює, наскільки ефективно — то інше питання.
— Чи часто дітям дорогою до школи доводиться долати лінію розмежування?
— Місцеві жителі добре знають, де небезпечні зони, де є міни і куди не можна ходити. Ці місця вже визначені. Якщо в якійсь місцевості немає школи, дітей автобусами підвозять в інші населені пункти. Проблема не в цьому. А в тому, що в сірій зоні майже всі діти травмовані психологічно. Їм усім потрібні наша допомога та увага. Від війни потерпають насамперед діти.
— Чи отримують діти сірої зони повноцінну освіту?
— Думаю, що ні. Але до школи ходять і знання здобувають. Звичайно, класи не укомплектовані, в деяких по 4—5 учнів. Бракує підручників. Але спільними зусиллями ці проблеми якось вирішуються. Я знаю київські школи, які постійно передають туди посилки з методичною літературою, учителі надсилають своїм колегам книжки. Звісно, створити там інтернет-класи нині нереально. Наше завдання — діяти, враховуючи реальність.
— За якими програмами проводиться навчання в школах — за українськими чи?..
— Звичайно, якщо це не територія так званих ЛНР/ДНР, то це українські програми. У «ЛНР»/«ДНР» програми російські, п’ятибальна система оцінювання. На жаль, у тій системі освіти багато чужого. Переучувати цих дітей — завдання майбутнього, але думати про це ми повинні вже тепер.
— Чи отримують діти сірої зони українські атестати і які преференції мають щодо подальшого навчання?
— Звісно, так. І вони мають преференції під час вступу не лише в українські ВНЗ, а й у деякі закордонні (зокрема, польські). Я знаю десятки прикладів, коли навіть діти з окупованих територій вчаться за кордоном.
— Чи мають діти з сірої зони можливість відпочивати в дитячих таборах?
— Так, звичайно. Наші партнери у Краматорську і Маріуполі, які постійно відстежують ситуацію в сірій зоні і їздять туди, розповідали мені, що тамтешні діти часто відпочивають в українських дитячих таборах. Нерідко переїжджають із одного в інший. Для них організовують відпочинок за кордоном. Це питання — на контролі. Такий відпочинок забезпечують і держава, і спонсори, і міжнародні організації.
— Чи працює ваша організація з дітьми із сірої зони?
— Ми реалізуємо проект «Війна і мир. Участь дітей у миротворчості». З дітьми із сірої зони працюємо через наших партнерів, тому чітко усвідомлюємо, що там відбувається. Дитяча миротворчість сьогодні дуже важлива, оскільки рівень агресії зріс і в суспільстві, і в дитячому середовищі. Виховання патріотизму, що не переходить в агресію, і толерантності, що не перероджується в байдужість, — це складне педагогічне завдання, але надзвичайно актуальне сьогодні. І наша організація за підтримки німецьких партнерів сприяє його вирішенню. Дуже важливо у дітей сірої зони розвивати активність і бажання змінювати дійсність на краще — щоб їхнє нинішнє сіре дитинство не перетворилося на таке ж сіре доросле життя. На це спрямовані, зокрема, гранти міжнародних організацій (наприклад, ЮНІСЕФ). Дітям дають міні-гранти на створення невеличких кінотеатрів, футбольних команд, на зйомки фільмів. І вони самі визначають: як і де себе реалізувати. Такий творчий підхід формує у дітей бажання самостійно визначати своє майбутнє.
— Наскільки це важливо?
— Дуже! Ми говорили про те, що люди вже звикли до війни, але водночас вони і втомилися від неї, і змирилися з думкою, що реальність від них не залежить. Тому стали пасивними і не прагнуть щось змінювати. Вони очікують, що хтось вирішить це замість них або просто все якось саме собою розсмокчеться. На жаль, багато людей із сірої зони підсіли на голку гуманітарної допомоги, чекають її, живуть від «гуманітарки» до «гуманітарки». Небезпека в тому, що вони втратили ініціативу і віру в себе. Ми не хочемо, щоб ця хвороба передалася їхнім дітям.
— Чи не простіше забрати звідти людей?
— Діти живуть у сірій зоні тому, що там їхні рідні. А дорослі залишаються там з різних причин. Зверніть увагу: із зони воєнного конфлікту здебільшого виїжджають міські жителі. Сільські тримаються своїх будинків, господарства. І проблеми переїзду для них вирішуються набагато складніше. Хоча така можливість завжди існує: в Україні дуже багато сіл, де є залишені будинки, куди можна вселитися і де діти не бачитимуть жахіть війни. Як показує практика, місцеві громади всіляко допомагають переселенцям, держава й волонтери — теж. Але діти не ухвалюють самостійних рішень щодо переїзду. Це відповідальність дорослих, які повинні про це пам’ятати і дбати про безпеку та добробут своїх дітей.
Володимир ДОБРОТА,
Національний прес-клуб «Українська перспектива».
