Оксана Григорівна УМЕНКО (на знімку) народилася у старовинному козацькому сотенному містечку Жаботин і прожила у ньому безвиїзно сто літ!
Дитинство її припало на двадцяті роки минулого століття. Тоді поруч із Жаботином у нескореному Холодному Яру точилися запеклі бої повстанців із російськими більшовицькими окупантами. Населення всіляко підтримувало борців за самостійність України. Загарбники відповідали грабежами, каральними наскоками, розстрілами мирних жителів.
— Народилася я у 1918-му, — розповідає бабуся Оксана, — а у 1924-му вже стала круглою сиротою... З восьми років навчилася їсти варити і сапати. Потім — колективізація, голод. У 14 літ колгоспний бригадир гнав разом із дорослими на буряки. Там давали черпак затірки на обід. То й була уся моя пожива за день. Ледве на ногах стояла, та не померла — Бог змилувався над сиротою...
Перед Другою світовою війною побралася Оксана із Онопрієм — добрим, роботящим сільським парубком. Народилося двійко дітей, та чоловіка невдовзі забрали на фронт. Молилася Оксана вдень і вночі, щоб обминули судженого ворожі кулі. Поранений, але живий повернувся Онопрій додому. Діти пишалися батьком: на грудях — ордени, на плечах — офіцерські погони. Таких фронтовиків одразу в начальство брали. Та спокійний і розважливий Уменко пішов на скромну посаду колгоспного бухгалтера, його дружина — у буряківничу ланку.
— То були дуже важкі роки, — пригадує Оксана Григорівна. — Землю орали не тільки тракторами, а й коровами, не вистачало тяглової сили. Ми, жінки, вручну сапали, викопували, чистили цукрові буряки. Самі граблями й вантажили на підводи чи машини. А вдома у кожної господарство, діти, город. У мене на той час було вже шестеро дітей... Проте хоч як натруджувалися і стомлювалися — ми співали. Коли йшли вдосвіта на роботу й коли поверталися ввечері додому. Я дуже любила співати...
— Мати й нині, у свої сто літ, потихеньку виводить, — з теплотою говорить дочка Варвара Онопріївна. — Причому дуже старовинних пісень — таких не почуєш ні по радіо, ні на концерті. Нещодавно моя донька записувала бабусині пісні. Коли був живий батько, він любив слухати, як співає ненька. Без материного красивого голосу не обходилося жодне сільське весілля чи проводи в армію.
...Давно немає на білому світі Онопрія Уменка. Фронтові рани вкоротили чоловікові віку. Мешкає Оксана Григорівна із 68-річною дочкою Варварою, яка турботливо піклується про матір. Часто провідують бабусю Оксану онуки та правнуки. Їх у неї сімнадцятеро!
А на сторічний ювілей завітали до старожительки не тільки діти, родичі та односельці. Прибули голова Кам’янської райдержадміністрації Богдан Солошенко, сільський голова Тарас Плужник (на знімку). Народний депутат України Сергій Рудик також передав ювілярці свій подарунок — теплу ковдру й найщиріші вітання.
Оксана Григорівна зраділа гостям, розчулилася від добрих слів і... трохи розгубилася. Та пообіцяла, що наступного дня народження вже не так хвилюватиметься й обов’язково заспіває гостям свою улюблену пісню — про дівоче весілля, про жіночу долю...
Лідія ЛІСОВА.
Фото надано Жаботинською сільською радою.
Черкаська область.
