Чим сьогодні став Крим — перехрестям цивілізацій чи яблуком розбрату? Про це говорили на останньому прямому ефірі, який організував у Москві «Движение 14%». Розмова була непростою — про ситуацію на окупованому півострові й про ставлення до «повернення на батьківщину» корінного населення Криму. Про порушення 8 законів Росії, 10 міжнародних правових норм, 500(!) договорів між Україною й Росією... Про цинізм Кремля й про те, до яких жахливих наслідків призведе відкриття «ящика Пандори». «Сучасна російська держава заснована на тотальній політичній брехні», — констатували активісти й пообіцяли, що мовчати про це не будуть.

Антивоєнні пікети в Москві. 

Фото з архіву Олени САННІКОВОЇ.

Владислав ХОДАКОВСЬКИЙ (Воронеж, історик, перекладач, громадський активіст):
— Останні хвилини перед відправленням поїзда, на пероні метушаться пасажири, які спізнюються, шукають свої заховані квитки, продавці розхвалюють товар: «Пиріжки. М’ясо картопля!», а ти влаштовуєшся біля вікна з батьками й чекаєш, коли поїзд із зусиллям рушить і повезе до бабусі в Олександрівку Донецької області. Там уже чекали друзі, походи на риболовлю, ранкові поїздки в Мар’їнку на велосипеді по свіжий хліб, радіо й телебачення українською мовою й важке прощання, коли дні ставали коротші й в один із вечорів приїжджали батьки, щоб забрати додому у Воронеж.
У якийсь момент приходить телеграма, що бабуся померла, і поступово родинні зв’язки починають слабшати. Потім помирає її син, мій батько, і контакти з Україною остаточно втрачаються. У Росії закінчую школу, вуз, починається робота, і єдиний зв’язок з Україною — це теплі дитячі спогади й новини по телевізору.
У 2005 році — поїздка в Німеччину, де зустрічаю величезне число українців, обговорюємо побут і зарплати в наших державах. Повернення додому, спілкування з новими українськими знайомими, але побут і щоденні проблеми розривають і ці зв’язки.
Усе добре: робота, стабільна зарплата, плани на відпустку.
18 березня 2014-го я сиджу в їдальні, обідаю і чую по телевізору, як в України відбирають Крим. Шок і відчуття повної безпорадності. На роботі з’являються оголошення про збір допомоги біженцям з Донбасу, хтось розвішує прапори «ДНР»/«ЛНР». Починається загальне божевілля. Зайшовши вранці на пошту, почув, як дві бабусі, обговорюючи телевізійні новини, почали істерично проклинати українців, відмовляючи жителям сусідньої держави в праві на існування.
У відповідь на божевілля у Воронежі проводимо пікети «За Мир», проти війни з Україною й військової пропаганди. На 5—10 учасників налітали 20—30 розлючених обивателів. Особливо агресивною була жінка, яка рідко приходила тверезою, зате не забувала нагадати учасникам пікету, що вони «бЕндерівці» (очевидно, похідне від Остапа Бендера) і всіх треба знищити.
Потім була поїздка в Москву на «Марш Миру», коли дорогою нас затримали в Тульській області й кілька годин розпитували про мету візиту в столицю. Усе це призвело до запізнення на акцію, потім — квапливий рух у числі тисяч противників війни до площі Сахарова, який закінчився закиданням учасників зеленкою і яйцями.
Повернення у Воронеж, продовження антивоєнних акцій і постійне відчуття, що відносини України й Росії ніколи вже не будуть колишніми.
Усе це на тлі арешту й суду над Олегом Сенцовим і Олександром Кольченком. На той час у Росії вже відбулися суди у «болотній справі», і ми звикли, що політичного активіста можуть засудити за його погляди, але ці кримські процеси були жахливі своєю абсурдністю. Усі все розуміли, але єдине, що ми могли зробити — це вийти на акцію з вимогою звільнити українських громадян і влаштувати передачу Кольченка, коли його везли через Воронеж.
Сьогодні Олег Сенцов і Олександр Кольченко голодують, і ми бачимо, як люди повільно вмирають, перебуваючи в далекій колонії. Провина за їхні страждання повністю лежить на нас.
Це ми допустили Путіна до влади, це ми замість протесту сиділи вдома й спостерігали, як судять людей сусідньої держави тільки за те, що вони не бігали з російськими прапорами й не зрадили Україну.
Кожен день наближає нас до розплати за зраду свого сусіда.
Повертаючись подумки до свого безтурботного дитинства й стежачи за новинами, я розумію, що більше не побачу будинок в Олександрівці, де проводив канікули, бо його, швидше за все, більше немає фізично. Що трапилося з цвинтарем, де лежать мої предки й куди ми ходили з бабусею перед Великоднем прибирати могили?
Нічого цього вже нема, але є пам’ять, яку ніхто не зможе скасувати або заборонити.
Хочеться побажати жителям України не вподібнюватися російським колегам і не впадати в істерику та агресію. Через кордон живуть такі ж люди, які розплачуються за свою політичну пасивність підвищенням податків, цін і зубожінням. Очікувана розплата. «Пригадайте звістку, яку ви чули від початку: ми маємо любити одне одного. Ми не повинні бути такими, як Каїн» (1 Ін. 11—12).

Наталя ПИРЄВА (Санкт-Петербург, фахівець із митного оформлення):
— Україна — не моя країна, й події в ній після Майдану, включаючи і його самого, — внутрішня справа суверенної держави. Які тоді були відчуття? Гіркота й біль через втручання, а тим більше військове, з боку моєї країни. Те, що робила й робить РФ в Україні, просто огидно, але й змінити ситуацію не в моїх силах, і це чудово розумію.
Я дивилася відео з Майдану. Звичайно, переживала... Мене захоплювала мужність тих, хто стояв між ворогуючими сторонами. Але бажання приїхати не було, волію захоплюватися з безпечного місця. Вибачайте, кажу, як є. Інформацію черпала від очевидців з Інтернету. Взагалі при словосполученні «довіра до російських ЗМІ» мені хочеться поставити не усміхнений смайлик, а той, що регоче.
Ситуація в Криму турбує дуже мало, і то тільки тому, що кримський референдум спровокував воєнні дії на Донбасі. Звичайно, мені дуже шкода. Хоча чудово розумію, що військову базу в Севастополі ніхто б просто так не віддав. Чому росіяни в захваті від «кримнашу»? Не знаю... Напевно, через пропаганду вони абсолютно щиро вірили, що жителям Криму загрожує страшна небезпека у вигляді «бандерівців». Дію на свідомість професійної пропаганди не можна недооцінювати й не враховувати.
У Києві була лише раз у житті, рік тому. Місто я саме таким і уявляла, яким побачила, — столицею великої й красивої країни.
Не знаю — навіщо всі ці непотрібні обльоти території України, пересадки з літака в літак, бо немає прямого рейсу. Сумно, нерозумно, але з цим треба жити. Із задоволенням би ще приїхала й побувала у Львові й Одесі. У Києві мені було добре. Просто добре, і все.
Згадалося кримське дитинство й слова «години» з «хвилинами», те, що сама я була «дитиною». У мене ж бабуся українка. Бабусі, дідусі, мами, тата, дружини-чоловіки, багато російсько-українських родин...
Ще згадалося, як у київській «Парасольці» дуже красиво співали пісню «Океану Ельзи» — «Рандеву». Моя любов до цієї групи почалася в 2010 році з пісні «Моя машина». Також подобаються «Без тебе» і «Ще один день».
Бажаю Україні миру, щоб скоріше вже закінчилася ця страшна війна. А сваритися в інтернетах — це будь ласка, це скільки завгодно. Головне, щоб усі живі-здорові залишалися.

Валерія ЗЕН (Москва, перекладач):
— Мені дуже соромно й ніяково за дії Росії, за те, що вона робить у вашій країні вже четвертий рік. І страшенно ніяково за так званих співвітчизників, так звані мізки яких законопачені божевільною єрессю із зомбоящика й дурістю, а так звані серця — ненавистю. Але я також знаю, що тут, у РФ, залишилися розсудливі люди, їх меншість, але вони є, вони все розуміють, вони обурюються й співчувають вам. Проблема в тому, що нас таких украй мало, і ми, на жаль, не можемо бути почуті більшістю співгромадян, які або з байдужістю, або з агресією ставляться до нинішньої ситуації в Україні. Знаю, багато хто з вас дорікає нашій маленькій ослабленій опозиції за м’якотілість та індиферентність. Це не так. Нас просто не дуже багато, і ми під постійним тиском влади. Просто повірте... Вам же бажаю вистояти й перемогти. Бажаю, щоб це пекло, що затяглося так надовго, незабаром закінчилося вашою перемогою. Один раз у вас уже вийшло обстояти вашу гідність на Майдані — вийде й тепер. Віри вам, миру й перемоги!

Юрій МАРКОВ (Калінінград, інженер-механік, пенсіонер):
— Більша частина мого життя минула при радах. У національному питанні я цілком толерантний. Їздив в Україну відпочивати на «Москвичі» з родиною (дружина, двоє дітей) у Київ, до родичів на дачу, в Одесу, на узбережжя в район Дофінівки (запам’яталася назва). Винаймали в людей житло... Усе було чудово. Київ, Одеса, Львів — гарні міста й люди. Після 90-х на схід відпочивати у відпустку ніколи вже не їздив. Увесь час по Європі: від Хорватії до півдня Іспанії, від Польщі до Франції... Зруйновано всі наші надії після 2000 року на європейський шлях, на превеликий жаль. Уже й не знаю, чи доживу до просування цим шляхом...  Але сподіваюся дожити.

І в Україні, і в Росії дуже багато різних людей. У цьому неважко переконатися, якщо трохи помандрувати групами у Фейсбуку. Читав, як деякі українці бажають загибелі «москалям» і краху Росії. А я хочу побажати, щоб Путін зі своїм ОЗУ скоріше потрапив під Гаазький трибунал за злочини проти України, проти Грузії, проти російських опозиціонерів і проти Конституції Росії. Усім громадянам України бажаю якнайшвидшої інтеграції в Євросоюз, економічного процвітання й благополучного компромісу із блудними східними регіонами заради спільного задоволення під єдиним українським прапором. Знайте всі в Україні, що ми, росіяни-москалі, з надією дивимося на вас.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.